Вітер над їхніми головами лагідно перебирав пелюстками фікуса, а зграя зелених голубів вечеряла його ягодами. Поглянувши вгору, Флорі став пильно роздивлятись крону дерева в надії відшукати в ній птахів, які так пасували до кольору, що здавалися невидимими привидами, які, граючись листвою, пробуджували дерево від сну. Фло, трохи втомившись від водних процедур, умостилася під корінням і стала гарчати на невидимих істот. Один голуб, не підозрюючи, що за ним пильнують, управно злетів вниз і вмостився на нижню гілку. Ніжне створіння, дрібніше за міських побратимів, з нефритовою, немов оксамит, спинкою, шия й грудка — усіх кольорів веселки, лапки — наче з рожевого воску, який зазвичай використовують дантисти.

Погойдуючись на гілці, голуб діловито розпушував грудку й чепурив пір’я своїм кораловим дзьобиком. Нічого не підозрюючи, своїм виглядом він занурив Флорі в болісні переживання. Один, завжди один! Цей гіркий присмак самотності. Як часто блукаючи такими усамітненими місцями в лісі, він натикався на якогось птаха, квітку чи дерево, від яких перехоплювало подих! Як часто він би волів розділити це відчуття прекрасного з кимось. Навіщо потрібна краса, якщо її ні з ким поділити. Якби він лише мав людину, бодай одну, з якою міг би розділити свою самотність. Раптом, побачивши внизу людину із собакою, голуб здійнявся в повітря і, швидко лопочучи крилами миттю зникав. Нечасто побачиш живого зеленого голуба так близько. Зазвичай вони літають високо над землею, гніздяться на маківках дерев і спускаються вниз хіба що втамувати спрагу. Навіть пристреливши такого, якщо тільки не під час лету), дочекатися на свою здобич внизу майже неможливо. Птах міцно чіпляється кігтиками за гілку й тримається за неї до самої смерті, яка настає не одразу. Тож зазвичай мисливцеві просто вривається терпець від очікування й він забирається геть.

Вийшовши з води, Флорі одягнувся і, перейшовши знову місточок, вирушив додому. Цього разу він вирішив піти в обхід, вибравши для цього стежку, трохи віддалену на південь. Вона виводила в село, на якому закінчувалися джунглі. Додому звідти — рукою подати. Фло весело метушилася в молодих тонких деревах: то заплигуючи, то вибігаючи з них до господаря. Щоправда, інколи ці веселощі обривалися жалісливим скавчанням — колючки гіллястих кущів швидко налипали на її довгі вушка. Якось їй пощастило натрапити тут на зайця. Флорі йшов повільно, пускаючи вгору нерухомий шлейф диму зі своєї люльки. Прогулянка й прозора вода на якийсь час подарували йому солодке відчуття щастя та спокою. Спека потроху залишала землю, затримуючись лише на верхівках густих дерев, з просвіту яких лилося м’яке сонячне світло. Десь удалині мирно поскрипували колеса сільських возиків.

Невдовзі наші герої заблукали в лабіринті сухих дерев і непрохідних чагарників, який закінчився глухим кутом. Прохід надійно загородили небезпечні хащі, що нагадували гігантські аспідистри з кінчиками листя, озброєними довжелезними батогами зі шпикачками. Віщуючи настання сутінок, біля коріння цих моторошних хащ смарагдовим сяйвом замиготіли світлячки. Поскрип коліс звідси чувся ближче. Схоже, десь поруч простягалася інша стежка.

— Гей, сая ги, сая ги! — крикнув Флорі й цупко вчепився в ошийник Фло, щоб та нікуди не втекла.

— Ба ле-де! — відгукнувся бірманець. Стукіт копит стих.

— Якщо ваша ласка, чи не могли б ви під’їхати сюди, о добрий просвітлений чоловіче! Ми заблукали. Зачекайте, хвилинку, о великий будівник пагод!

Бірманець зліз із воза і почав пробиратися крізь хащі, допомагаючи собі гострим індійським дахом. Коли остання ліана, що загороджувала прохід, упала, Флорі побачив одноокого підстаркуватого коротуна, який жестом поманив їх за собою, а потім посадив заблукалих на свого плаского хиткого воза. Бірманець узявся за віжки, гейкнув, поганяючи биків, тицьнув своєю коротенькою палицею по їхніх хвостах і возик, поскрипуючи колесами, рушив з місця. У цій країні візники рідко змащують осі. Можливо, через віру в те, що поскрипування відлякує злих духів. Однак, якщо прямо їх про це запитати, неодмінно скажуть, що просто занадто бідні, щоб дозволити собі придбати жир.

Вони проїхали повз невисоку побілену дерев’яну пагоду, наполовину сховану під щупальцями повзучих рослин. Потім звивиста доріжка завела їх у село з двадцяти похилених дерев’яних хатин із солом’яними стріхами й колодязя, що причаївся в тіні ялових фінікових пальм. Чаплі, що гніздилися на верхівках пальм, зліталися додому градом білих стріл. Вправна жовтошкіра жінка, туго обмотана лонджі, на який звисали її пухкенькі пахви, сміючись бігала навколо хати за такою ж веселою собакою, намагаючись загнати її в будку бамбуковою палицею. Село називалося Ньяунлебін (Чотири Піпали). Однак жодного фікуса тут не знайшлося, найімовірніше, їх вирубали ще минулого століття й тоді ж навіки забули. На життя селяни заробляли, обробляючи вузьку смужку полів, що простягалася між містечком і джунглями, та виробництвом візків, які потім продавали в Чаутаді. Під кожною хатиною купами лежали громіздкі колеса для возів діаметром у півтора метра із грубо вирізаними, але досить міцними спицями.

Тут Флорі зліз із воза, віддячивши своєму рятівникові чотирма аннами. Одразу ж кілька плямистих дворняг, угледівши Фло, кинули свої пости під будинками, щоб обнюхати її. За ними вибігла зграя пузатих голих дітлахів із туго зав’язаним на маківці волоссям. Вони роздивлялися дивакуватого білошкірого чужинця, але підійти не наважувалися. Нарешті з’явився й сільський староста — зморщений старець зі шкірою кольору пожовклого листя — і всі розсипалися в поклонах. Присівши на сходинках будинку старости, Флорі знову запалив люльку. Нарешті можна було втамувати спрагу.

— Тхагі-мін, з вашого колодязя можна пити?

Староста задумався, почісуючи литку лівої ноги довжелезним нігтем правої.

— Тим, хто п’є — можна пити, тхакіне. Тим, хто не п’є — не можна пити.

— Ах, мудрі слова.

Опецькувата жінка, яка хвилину тому ганялася за собакою, піднесла закіптявілий глиняний чайник з чашкою без ручки, наливши Флорі трохи блідо-зеленого чаю з присмаком димку.

— Мушу йти далі, тхагі-мін. Дякую за чай.

— Іди з богом, тхакіне.

Додому Флорі вертався стежкою, що вела через майдан. Сонце вже геть сховалося за горизонтом. Ко Сла, перевдягнений у чистий інджі, чекав на господаря в його спальні. Тут на Флорі очікували дві каністри підігрітої води, запалені гасові лампи й складений на ліжку чистий костюм із сорочкою. Останнє було прозорим натяком на те, що Флорі слід поголитися, одягнутися та після ситної вечері йти до клубу. Траплялося, він проводив вечори в простецьких штанях, розвалившись у кріслі з книжкою, що викликало в Ко Сла страшенне невдоволення. Той просто скаженів, коли поведінка його господаря відрізнялася від повадок інших білих. Той факт, що Флорі частенько повертався з клубу напідпитку, тоді як удома собі такого не дозволяв, не змінював шанобливого ставлення Ко Сла до білих, адже для білих це було простимою нормою.

— Дама пішла на базар, — задоволено оголосив він, оскільки радів кожній відсутності Ма Хла Мей. — Ба Пе з ліхтарем надворі. Виглядає, коли вона повернеться.

— Добре, — відповів на це Флорі. Не інакше як побігла спустити свої п’ять рупій на чергові азартні ігри.

— Ванна для найсвятішого готова.

— Зачекай, спочатку треба вичесати собаку. Неси гребінець, — сказав Флорі.

Обидва вмостилися на підлозі вичісувати шовковисте хутро Фло, вибираючи між пальцями її лапок збиту шерсть і кліщів. Процедуру обов’язково повторювали щовечора. За день псина назбирувала неймовірну кількість цих жахливий сірих паразитів, які, потрапляючи на її тільце, були не більші за головку шпильки, а потім, напившись її крові, розбухали до розміру зрілої горошини. Обережно висипавши на підлогу всіх виловлених кліщів, Ко Сла розчавив їх великим пальцем ноги.

Відтак Флорі зрештою поголився, викупався, перевдягнувся й сів вечеряти. Ко Сла покірно стояв за стільцем господаря, подаючи йому страви й обдмухуючи плетеним віялом. Посеред столу красувалася миска, яку той приніс, у ній плавали багряні квіти гібіскусу. Їжа, хоча й мала претензійний вигляд, особливо не відрізнялася вишуканим смаком. Кмітливі куховари, нащадки слуг, яких кілька століть тому французи намагалися навчити готувати, можуть виробляти з їжею будь-що, окрім як зробити її їстівною. Повечерявши, Флорі таки подався до клубу пограти в бридж і добряче напитися, що він робив майже щовечора, коли бував у Чаутаді.