— Яка ж ти в мене брехуха.

Флорі поклав руку на її груди. Насправді Ма Хла Мей не любила, коли він так робив, адже це нагадувало їй, що вони в неї є (за стандартами бірманської краси, жінка не повинна мати такі принади). Вона смиренно лягла, дозволивши йому робити з нею все, що заманеться. Доволі мирно і навіть із посмішкою, але все ж не дуже охоче відповідаючи на такі ласки, нагадуючи кішку, яка дозволяє господареві себе погладити. Обійми Флорі ніяк не відгукувалися в серці Ма Хла Мей, її справжнім таємним коханням був Ба Пе, молодший брат Ко Сла. Однак нехтування ласками господаря нічим хорошим для неї не скінчувалося. Інколи вона навіть підмішувала йому в їжу приворотне зілля. Дівчина проживала ідеальне життя наложниці й насолоджувалася цим, як і поїздками до свого села, під час яких вбиралася в усі свої прикраси й вихвалялася статусом «бо-кадоу» — дружини білого чоловіка, оскільки зуміла переконати всіх, зокрема й саму себе, що справді була законною дружиною Флорі.

Завершивши акт кохання, виснажений Флорі відвернувся, сором’язливо прикриваючи лівою рукою родиму пляму. Він завжди пам’ятав про свою відмітину, коли робив щось непристойне. З відразою він зарився обличчям у вологу подушку, від якої добряче тхнуло кокосовою олією. Спека стояла просто нестерпна, а голуби, що вовтузилися в хащах, і не думали замовкати. Гола Ма Хла Мей відкинулась на спину поруч з господарем, ніжно обвіюючи його плетеним віялом, яке встигла прихопити зі столу.

Так вони пролежали кілька хвилин, потім вона підвелася, одягнулася й запалила сигарету. Відтак неквапно повернулася до ліжка, сіла й почала ніжно розбуркувати Флорі за плечі. Білий колір його шкіри заворожував. Це було так незвично й водночас надавало їй відчуття влади. Але Флорі на це лише смикнув плечем, намагаючись скинути її руку. У такі миті його від неї нудило й хотілося якнайшвидше загубити її з поля свого зору.

— Забирайся, — зрештою вимовив він.

Ма Хла Мей мовчки витягла з рота сигарету й піднесла її до вуст Флорі.

— Чому господар завжди так сердитися на мене, після того, як кохатися зі мною? — спитала вона.

— Забирайся, — повторив він знов.

Ма Хла Мей, ігноруючи почуте, продовжувала гладити Флорі за плечі. Їй завжди бракувало мудрості дослухатися до його бажання побути наодинці в такі миті. Вона була переконана, що хтивість — це різновид чаклунства, який дає жінці магічну силу над чоловіком й ослаблює його так, що той урешті-решт перетворюється на недоумкуватого раба. Із кожними наступними обіймами, як їй ввижалося, вона висмоктувала з Флорі волю, насилюючи свої чари. Саме тому й вирішила знову пестити його, чекаючи на продовження. Вона млосно відклала назад сигарету й обволокла його тіло руками, намагаючись розвернути до себе й поцілувати його зарите в подушку обличчя, дорікаючи за таку холодність.

— Забирайся! — не приховуючи злості в голосі, вигукнув Флорі. — Бачиш мої шорти? У кишені гроші. Візьми п’ять рупій і йди вже.

Знайшовши банкноту в п’ять рупій, Ма Хла Мей запхала її за пазуху свого інджі, але зникати на цьому не збиралася. Знов підійшла до ліжка, схилилася над Флорі й продовжила чіплятися, поки той вкрай не розлютився і не підскочив.

— Геть з моєї кімнати! Я наказав тобі забиратися звідси. Не хочу бачити тебе після того, що зробив з тобою.

— Як можна казати мені такі речі! Ставитися до мене, наче я бути хвойда.

— Ти і є хвойда. І ти зараз заберешся звідси, — сказав він, виштовхуючи її з кімнати за плечі й жбурляючи в неї сандалі. Їхні зустрічі часто закінчувалися такими сценами.

Нарешті залишившись наодинці, Флорі завмер посеред кімнати й солодко позіхнув. Може, таки спуститися до клубу пограти в теніс? Ні, це ж доведеться голитися, а до такого героїзму, не промочивши горло кількома склянками, він неготовий. Провівши рукою щетинистим підборіддя він був наблизився до дзеркала оглянути масштаб робіт, але останньої миті відвернувся, зрозумівши, що звідти на нього витріщиться пом’ята змарніла мармиза. Кілька хвилин Флорі, відчуваючи слабкість усім тілом, простояв, спостерігаючи, як ящірка тукту підповзає до книжкових полиць, вирішивши поласувати міллю. Не докурена сигарета Ма Хла Мей дотліла, залишивши по собі в’їдливий сморід. Флорі дістав з полиці книжку, розгорнув її і майже одразу з відразою жбурнув геть. Сил не було навіть читати. Боже милостивий, чим зайняти себе, щоб убити цей клятий вечір?

Виляючи хвостиком, у кімнату ввірвалася Фло, натякаючи господареві, що настав час для прогулянки. Флорі похмуро зайшов у маленьку ванну кімнату з кам’яною долівкою, що прилягала до спальні, умився теплою водою й натягнув сорочку з шортами. Потрібно чимось навантажити себе й добряче пропотіти, поки сонце ще не сіло. В Індії мало не гріховним вважають провести день, не промокши потом так, щоб від тебе сахалися, як від смердючого клопа. Провина за це відчувається набагато глибше за тисячу розпусних ночей. Коли на зміну порожньому дню спускається вечір, внутрішня спустошеність сягає апогею, що нерідко доводить людину до нервових зривів, а інколи навіть і суїцидальних думок. Робота, молитви, книжки, алкоголь, розмови — ніщо не здатне подолати цю печаль. Вислизнути вона може лише з потом через пори шкіри.

Флорі вийшов з дому й попрямував стежкою вверх до джунглів. Спершу на його шляху траплялися густі низькорослі чагарники. Подекуди ріділи дерева напівдиких манго, усіяні плодами завбільшки із сливу. Згодом пейзаж змінили вищі дерева. О цій порі року джунглі висушені й бездиханні. Дерева із тьмяним оливково-зеленим листям щільно обступили дорогу, вишикувавшись у запилені ряди обабіч неї. Птахів майже не траплялося, окрім хіба що кількох буруватих кудлатих створінь, що нагадували замизканих дроздів, які незграбно вовтузилися в кущах. Десь там удалині відлунював самотній «регіт» іншої пташки: «А-ха-ха! А-ха-ха!». Опале листя під ногами розносило токсичний плющуватий сморід. І хоч сонце вже не таким несамовитим потоком проливало на землю свої жовтогарячі відблиски, було все ще спекотно.

За три кілометри стежка обірвалася місточком, що переправляв через невеличкий струмок. У цьому місці вода своєю життєдайною силою оживила джунглі. Дерева стали вищими й зеленішими. З кручі протилежного берега до води схилився стовбур всохлого дерева пунікадо, рясно прикрашеного павукоподібними орхідеями. Поруч росли кущі дикого лайма, білосніжний глянцевий цвіт якого повсюди розносив різкий аромат, чимось схожий на бергамот. Флорі йшов досить швидко. Очі пекли від крапель поту, що стікали з лоба, сорочка геть промокла. Він випаровував із себе тугу. До того ж вигляд цього струмка завжди підбадьорював і надихав його своєю прозорістю й чистотою, яка так рідко трапляється в цій болотистій країні. Разом із Фло, яка спотикалася об камінці поруч з господарем, із насолодою бовтаючись у воді, вони перебралися на інший берег і звернули на вже відому їм вузеньку стежку, що ледь пробивалася крізь хащі. Її витоптали стада корів, що пробиралися крізь чагарники на водопій, людська нога тут ступала рідко. Підіймаючись вгору майже на п’ятдесят метрів, вона вела до тихої заводі, що живила дорогоцінною вологою дерево піпала — могутнього велета завтовшки майже два метри. Було щось магічне в його звивистому стовбурі, зітканому воєдино із сотні гілок, немов дерев’яний трос, сплетений велетнем. Його могутнє коріння з роками переповзло ближче до води, утворюючи своєрідну печеру, наповнену клекочучою прозорою зеленкуватою водою. Пишні крони дерев немов куполом накривали заводь, блокуючи промені сонячного світла й перетворюючи це місце в смарагдовий грот.

Скинувши одяг, Флорі ввійшов у воду й присів. Трохи прохолодніша за повітря, вона вкрила його по шию. Косяки сріблястого барбуса, рибин, не більших за сардину, тієї ж миті підпливли до нього, штовхаючи губами тіло в пошуках чогось їстівного. Фло, яка не стала зволікати, одразу ж стрибнула у воду немов видра, безшумно намотувала навколо господаря кола. Почувалася собацюра досить впевнено, адже вони часто навідувалися в заводь, коли Флорі бував у Чаутаді.