Майже за двісті метрів звідси в низині, проходячи повз бунгало містера Мак-Ґреґора, дурван, який виконував обов’язки живого годинника, пробив чотири удари об уламок залізничної рейки. Цей звук збудив Ко Сла, слугу Флорі, і той подався в літню кухню, роздмухав останні залишки ледь жевріючого вугілля й поставив воду на чай. Дочекавшись, коли вона закипить, вправно оповив голову рожевим гаунг-баунгом, убрався в муслінове інджі та підніс тацю з чаєм до ліжка господаря.

Ко Сла — справжнє ім’я звучало як Маун Сан Хла, але для зручності вимови його скоротили до Ко Сла — коренастий бірманець невеликого зросту, типовий виходець із села з надзвичайно темною шкірою й стривоженим виразом обличчя. Як і більшість бірманців, бороди він не носив, однак над верхньою губою у формі перевернутої підкови чорною стрічкою спускалися вуса. Флорі він прислужував відтоді, як той уперше відвідав Бірму. Ці двоє були майже однакового віку, різниця була не більше як місяць. Їхні стосунки нагадували дитячу дружбу двох хлопчиків, які все робили разом: пліч-о-пліч вишукували в кущах підбиту качку, просиджували довгі години в засідках на тигрів, які так ніколи й не з’являлися, несли нескінченні тяготи життя в таборах та добових переходах на нові стоянки в джунглях. Але на цьому заслуги Ко Сла не закінчувалися: він приводив дівчат, які прикрашали ночі Флорі, позичав для нього гроші в китайських лихварів, доносив до ліжка, коли той напивався так, що не міг цього зробити самотужки, доглядав під час нападів лихоманки. Для Ко Сла неодружений Флорі й досі лишався юнаком, тоді як його темношкірий слуга вже встиг одружитися, обзавестися п’ятьма дітлахами, знайти ще одну дружину й перетворитися на похмурого мученика двоєженства. Як і всі бірманці, що прислужували холостякам, Ко Сла був досить лінивим і нехтував банальною гігієною, та його відданість Флорі не знала меж. Він кістьми ліг би, але нікому не дозволив накрити для нього стіл, носити його зброю або ж притримувати поні, якого збирався осідлати господар. У джунглях, коли під час переходів на інші ділянки траплявся рівчак, він залюбки переносив Флорі на своїй дужій спині, адже плекав до нього жалісливі почуття. Почасти тому, що вважав його довірливою дитиною, легкою здобиччю для образ, зокрема через родиму пляму, яка для нього була чимось страхітливим.

Обережно поставивши тацю з чаєм на стіл, він обійшов ліжко й легесенько полоскотав ступні Флорі. Прислужуючи йому не перший рік, Ко Сла добре знав, що це єдиний спосіб розбудити господаря, не розгнівавши того. Той перевернувся на інший бік, чортихнувся й зарився обличчям у подушку.

— Простукало чотири години, моя світлосте, — прошепотів Ко Сла. — Я приніс дві чашки, дама казала, що іти до вас.

Дамою була Ма Хла Мей, коханка Флорі. Так Ко Сла називав її завжди, щоб якомога красномовніше виказати своє невдоволення, спричинене не тим фактом, що Флорі завів собі коханку, а заздрістю до впливу, який Ма Хла Мей мала в цьому будинку.

— Найсвятіший грати в тініс увечорі? — з помітним акцентом поцікавився Ко Сла.

— Ні, надто спекотно для таких розваг, — відповів Флорі бездоганною англійською. — Їсти не буду, забирай цей непотріб і тягни сюди віскі.

Англійську Ко Сла розумів досить добре, однак розмовляти нею в нього виходило не дуже. Несучи господареві пляшку віскі, він прихопив і тенісну ракетку, яку демонстративно притулив до стіни просто напроти ліжка. Теніс у його уяві був таємничим обрядом, виконання якого покладалося на всіх англійців, тому він дуже не любив бачити, як господар огинається від своїх обов’язків.

З огидою відштовхнувши тост з маслом, який догідливо приніс йому слуга, Флорі плеснув трохи віскі в чай, випив його одним хилом й одразу відчув, як настрій поліпшується. Заснув він ще о дванадцятій, і зараз все тіло карало його за такі лінощі: голова гуділа, кістки нили, а в роті стояв такий присмак, наче до цього наївся паленого паперу. Часи, коли він справді отримував насолоду від їжі, залишились далеко позаду. Усі європейські страви, які намагаються відтворити бірманці або огидні, або неймовірно огидні: хліб, заквашений на пальмовій бразі, виходить глевким і смакує як сирий гриб; вершкове масло потрапляє на стіл із консервних банок, утім, як і молоко, що надає їм присмаку заліза. Терпіти його можна лише в сірому, розбавленому чаї, який розвозить у бідонах місцевий молочник. Щойно Ко Сла вийшов з кімнати, на вулиці почувся стукіт жіночих сандалів, відтак його вуха розрізав писклявий голос бірманки:

— Мій господар прокинувся?

— Проходь уже, — досить роздратовано озвався Флорі.

Ма Хла Мей покірно ввійшла, залишивши на порозі червоні лаковані сандалії. Як особливий привілей їй дозволено складати господареві компанію під час чаювання, але не за іншими трапезами або носіння сандалів у його присутності.

Це була молода жінка віком з двадцять два чи двадцяти три роки й заввишки не більше як півтора метра, одягнена в лонджі зі світло-блакитної вишитої китайської парчі та накрохмалений білий мусліновий інджі, з якого звисало декілька золотих медальйонів. Волосся, закручене в тугий чорний пучок, нагадувало гілку ебенового дерева, який вона прикрасила квітами жасмину. Її мініатюрна худорлява фігурка більше нагадувала барельєф, вирізблений на стовбурі дерева. Овальне смиренне обличчя кольору бронзи й вузькі очі — справжня лялька з магазину іграшок. Європейцям такі стандарти краси далекі, але заперечувати їх безглуздо. Разом із нею до кімнати прошмигнув й аромат сандалового дерева та кокосової олії.

Підійшовши до ліжка, Ма Хла Мей сіла на краєчок, ніжно пригорнулася до Флорі й тихенько по-бірманськи потерлася кінчиком свого плаского носа об його щоку.

— Чому мій господар не послати за мною сьогодні вдень? — спитала вона.

— Спав. Знаєш, досить спекотно для подібних розваг.

— То вам ліпше спати самому, аніж із Ма Хла Мей? То ви вважати, що я негарна! Я недосить вродлива, господарю?

— Забирайся звідси, — сказав він, відштовхуючи її назад. — Не хочу тебе зараз.

— Хоча б торкнутися мене губами (у бірманській мові немає слова, яке б означало «цілуватися»). Усі білі чоловіки так робити зі своїми жінками.

— Гаразд, тільки швидко. А тепер дай мені нарешті спокій, сходи за сигаретами та дай мені одну.

— Чому так статися, що тепер ви ніколи не хотіти зі мною кохатися? Ах, два роки тому було зовсім інакше! Ви любити мене в ті часи. Ви дарувати мені подарунки із золотих браслетів та шовкових лонджі з Мандалая. А тепер лише погляньте — Ма Хла Мей простягнула свою крихітну ручку в мусліновому рукаві — жодного браслета. Минулого місяця в мене було тридцять, а зараз усі вони закладені. Як я можу ходити на базар без браслетів і ще в одному й тому ж лонджі? Я відчувати сором перед іншими жінками.

— То це я винен, що ти їх заклала?

— О-о-ох, два роки тому ви б викупили їх для мене. Ви більше не любити Ма Хла Мей!

Вона знову припала до грудей Флорі й поцілувала. Цю європейську звичку дівчина швидко опанувала. У ніс Флорі одразу ж вдарив змішаний аромат сандалового дерева, часнику, кокосової олії та жасмину. Запах, від якого в нього зводило зуби. Досить холодно й стримано він відштовхнув її, роблячи вигляд, що вкладає на подушку, і почав розглядати це примхливе юне личко з високими вилицями, витягнутими повіками та маленькими пухкенькими губками. У неї були такі мініатюрні зубки, наче в кошеняти. Два роки тому вона обійшлася йому в триста рупій. Викупив її в батьків. Повільними рухами Флорі почав гладити її коричневу шию, яка, немов струнка стеблинка, проростала з інджі.

— Я подобаюся тобі лише тому, що я — білий чоловік, який дає тобі гроші, — промовив він.

— Господарю, я любити вас! Любити більше всього у світі. Чому ви так казати? Хіба я не була вам вірною ввесь цей час?

— У тебе є бірманський коханець.

— Бр-р-р! — Усім тілом Ма Хла Мей демонструвала, що лише одна думка про це викликає в неї огиду. — Думати про їхні жахливі коричневі руки, що торкаються мене! Якби мене лише торкнутися бірманець, я б одразу померти!