— Подивіться на ноги цих жінок! — прошепотіла Елізабет, щойно Лі Йейк обернувся спиною. — Це ж якийсь жах! Як вони взагалі довели до такого? Це ж не від народження в них?
— Ні, вони деформують їх навмисне. Здається, ця традиція походить ще зі Стародавнього Китаю, але тут люди не спішать за часом, тому продовжують дотримуватися її. Косичка старого Лі Йейка, наприклад, — це ще один пережиток епохи. Такі крихітні ніжки, за китайськими уявленнями — ознака дивовижної краси.
— Краси? Та вони ж такі жахливі, що я навіть дивитися на них боюся. Ці люди, очевидно, дикуни!
— Ні, що ви! Це надзвичайно цивілізований народ. Як на мене — набагато цивілізованіший за нас. Краса — це всього лише справа смаку. У цій країні є плем’я Палаунг, в якому вважають, що довша в жінки шия, то вона гарніша. Дівчата ще змалечку носять широкі латунні кільця, щоб у такий спосіб витягнути шию. З роками кільця замінюють на довші й довші, аж поки їхні шиї не витягуються, як у жирафи. Повірте, це не дивніше за турнюр або, наприклад, кринолін.
Їхню розмову перервав Лі Йейк, який якраз повернувся разом з двома пухкенькими й круглолицими юними бірманками, найімовірніше — сестрами, які, хихочучи, тягнули за собою два стільці та синій китайський чайник літра на півтора-два. Очевидно, це були його колишні, а, можливо, і нинішні наложниці. Не без старань відкривши округлу накривку з-під бляшаної коробки шоколадних цукерок, старий радо всміхнувся, оголюючи три довгих пожовклих від тютюну зуби. Елізабет сіла, але була явно не в дусі. Вона була абсолютно переконана, що їм не годиться приймати щедроти гостинності цих людей. Одна з дівчат відразу ж стала за стільці й почала обдмухувати Флорі з Елізабет віялом, інша вже наливала чай, сидячи навколішках. Елізабет аж трусило від безглуздості ситуації: позаду дівчина, що обдмухує її потилицю, попереду — старий китаєць, що всміхається на всі три зуби. Здавалося, Флорі навмисне постійно затягує її в такі незручні ситуації. Шоколадкою вона таки пригостилася, але подякувати за це Лі Йейку змусити себе не змогла.
— А так годиться? — прошепотіла вона Флорі.
— Годиться?
— Я маю на увазі, чи годиться нам сидіти й чаювати в цих людей? Це не принижує нашу гідність?
— Усе гаразд. У спілкуванні з китайцями немає нічого принизливого. У цій країні вони — привілейована раса з доволі демократичними судженнями. До них слід ставитися майже як до рівних нам.
— Цей чай такий гидотний. Він надто зелений. Гадаєте, у них вистачить клепки хоч краплю молока влити?
— А ви спробуйте, зовсім непоганий. Цей особливий сорт чаю Лі Йейк отримує із самого Китаю. Здається, тут навіть квіти апельсина є.
— Тьху! Наче воду із землею розмішали, — сказала вона, відсьорбнувши.
Лі Йейк стояв і, тримаючи в руках люльку завдовжки шістдесят сантиметрів, металева чаша якої була із жолудь, спостерігав за європейцями, намагаючись зрозуміти, чи до вподоби їм чай. З-за крісла почувся голос бірманки, яка промовила щось до сестри їхньою мовою, відтак обидві знову зайшлися сміхом. Та, що стояла навколішки, зиркнула на Елізабет своїми наївними очима й продовжила із захопленням її розглядати. Потім дівчина повернулася до Флорі й запитала, чи носить англійська леді корсет. Останнє вона промовила як «кольсєт».
— Ш-ш-ш-ш! — гнівно прошипів Лі Йейк, штовхнувши дівчину ногою, щоб та замовкла.
— Навряд чи я наважуся запитати її, — відповів Флорі.
— О, тхакіне, будь ласка, запитай її! Нам так кортить знати!
Це, звісно ж, був залізний аргумент. Закинувши віяло за стілець, прибігла й інша сестра, благаючи відкрити їм правду. З’ясувалося, що обидві все життя мріяли побачити справжній корсет. Вони так багато всього чули про них: зроблені вони із сталі, за формою нагадують жилет, який так міцно стискає жінку, що грудей стає зовсім не видно! Геть зовсім! Вирішивши пояснити наочно, дівчата цупко притиснули руки до своїм пухкеньких реберець. Ну хіба ж Флорі не зробить ласку запитати англійську леді? У крамниці навіть є кімната, куди б вона могла пройти з ними й роздягнутися. Вони так сподіваються сьогодні нарешті побачити «кольсєт»!
Раптом розмова урвалася. Елізабет сиділа нерухомо. Холодно посміхаючись, вона тримала в руках свою крихітну чашку чаю, який більше не могла змусити себе пити. По ногах азійців пройшов холодок. Раптом вони збагнули, що англійка, яка не могла долучитися до цієї розмови, почувала себе не у своїй тарілці. Її елегантність та незвична краса, яка лише мить тому причарувала їх, зараз наганяла на них жаху. Навіть у Флорі з’явилось таке відчуття. Настала одна із тих жаских митей, яка інколи трапляється в розмові з азійцями, коли всі співрозмовники ховають очі, марно намагаючись придумати, що б сказати, аби порушити тишу. Малюк, якому набридло розглядати кошики з товаром, поповз своїм голим пузцем до європейців. З яким же інтересом він розглядав їхні черевики й панчохи. Але піднявши очі догори і побачивши їхні білі обличчя, одразу розрюмсався від страху й надзюрив на підлогу.
Стара китаянка підняла очі, цокнула язиком і продовжила катати сигарети. Більше на це ніхто не звернув жодної уваги. Калюжа на підлозі почала розростатися. Елізабет це так налякало, що вона поспіхом відставила чашку й розлила чай. Щипнувши Флорі за руку, вона прошипіла:
— Цей малюк! Подивіться, що він робить! Невже ніхто не може щось зробити? Це ж просто огидно!
Ще мить усі сиділи нерухомо, аж потім докумекали, у чому річ. Дівчата вмить заметушились, тепер язиками цокали й вони. Такий інцидент сприймали тут як цілком природне явище, тому вони не одразу помітили його й зараз відчували за це жахливий сором. Обмірюючи дитину докірливими поглядами, усі почали голосити: «Погана дитина! Як тобі не соромно!». Підхопивши малюка, який ніяк не вгамовувався і продовжував рюмсати, стара китаянка потягла його на ґанок, намагаючись відтиснути його там, як губку. Наступної миті, як здалося Флорі, вони з Елізабет уже опинилися на вулиці. Він біг за нею дорогою, лишивши позаду приголомшеного Лі Йейка із жінками, які ніяк не могли второпати, що сталося.
— То он що ви називаєте цивілізованою нацією! — вигукнула вона.
— Мені шкода, — немічно виправдовувався він. — Я й очікувати не міг, що...
— Вони огидні до кісток!
Вона не тямила себе від люті. Обличчя налилось таким рожевим кольором, яким бувають пуп’янки маку навесні. Здавалося, рожевішою людина бути просто не може. Він мовчки йшов за нею базаром, потім — дорогою. Довелося пройти з пів сотні метрів, перш ніж Флорі наважився заговорити знов.
— Мені надзвичайно шкода, що таке могло статися! Лі Йейк — такий пристойний старий. Думка про те, що він міг вас образити, тепер не дасть йому спокою, запевняю вас. Не варто було так поспішати. Слід було залишитися на кілька хвилин, подякувати за чай...
— Ах ще й подякувати? Після всього, що трапилося?
— Та годі вам, не слід так гостро сприймати такі речі. Не в цій країні. Увесь світогляд цих людей дуже відрізняється від нашого. Потрібно якось призвичаїтися до цього. Уявіть, наприклад, що ви в Середньовіччі...
— Гадаю, на цьому нашу розмову ліпше завершити.
Уперше вони дійшли до суперечки, не приховуючи цього. Флорі розхвилювався, що навіть не намагався зрозуміти, чим цього разу так образив її. Він і гадки не мав, що його постійне прагнення зацікавити її побутом тубільців, вона сприймала лише як розпусний, не гідний джентльмена, нарочитий потяг до зубожілого й гидотного. Навіть зараз він не помічав, якими очима вона дивилась на аборигенів. Він лише розумів, що за кожної спроби розділити з нею свій світогляд, думки або ж почуття прекрасного вона ухилялася, як норовливий кінь.
Дорогою вони йшли порізно. Флорі тримався ліворуч й трохи позаду Елізабет, не спускаючи очей з обрису щоки й крихітних золотавих волосків, що вибилися з-під фетрового капелюха. Як він її кохав! Як сильно він її кохав! Досі, поки йому не довелося жалюгідно бігти за нею, не наважуючись навіть показати своє спотворене обличчя, здавалося, по-справжньому він її і не любив. Кілька разів Флорі наважувався заговорити, та раз по раз зупиняв себе. Голос опанувати й досі не вдавалося. До того ж він ніяк не міг вигадати, що б такого сказати, щоб знову не образити її. Нарешті він зібрався з силами й рішуче, удаючи, що нічого не трапилося, промовив:
