— Як справи? — спитав Флорі. — Щойно приїхали?

— Прибув уночі. Останнім поїздом, — відповів він непривітним хлопчачим тоном. — Нас з хлопцями командували сюди на випадок, якщо у ваших місцевих пройдисвітів виникнуть якісь проблеми. Верролл. Військова поліція, — представився він, не запитуючи при цьому імені Флорі.

— Точно, ми чули, що в штабі планують когось прислати на підмогу. Дозвольте спитати, де ви квартирувалися?

— Поки що в придорожньому готелі. Учора там планував заночувати якийсь чорномазий жебрак — акцизний чиновник чи щось таке. Випхав його коліном під зад. Паскудна діра, еге? — додав він, обводячи головою всю Чаутаду.

— Не думаю, що чимось гірша чи ліпша за інші маленькі станції. Надовго до нас?

— Дякувати Богові, не більше ніж на місяць. Ну плюс-мінус. До перших дощів. Паскудний у вас тут майдан, згодні? Хіба важко скосити все це? — продовжив він, збиваючи своїм списом висохлу траву. — Жодної надії пограти в поло чи щось таке.

— Про поло тут можете забути, — сказав Флорі. — Теніс — найліпша доступна альтернатива. Нас тут усього восьмеро й більшість проводить три чверті свого часу в джунглях.

— Дідько! Що ж за діра!

Відтак запанувала тиша. Високі бородаті сикхи зібралися гуртом, оточивши кінські голови й без особливої прихильності розглядали Флорі. Було абсолютно ясно, що Верролл нудився від розмови й мріяв якнайшвидше втекти. Ще ніколи в житті Флорі не відчував себе таким небажаним, старим або нікчемним. Придивившись до поні Верролла, він помітив, що це була кобила арабської чистокровної породи з гордою шиєю і витягнутим шлейфом хвостом; бездоганна молочно-біла іграшка вартістю в кілька тисяч рупій. Очевидно, відчувши, що й так забагато поговорив для одного ранку, Верролл смикнув за уздечку й розвернув поні.

— Який у вас чудовий поні, — сказав Флорі.

— Так, непоганий, ліпший за бірманську дрібноту. Вирішив трохи попрактикуватися в тентпеґінґ. З м’ячем для поло в цій багнюці все одно дарма возитися. Гей, Хіра Сінгхе! — покликав він і розвернув поні.

Сипай, що тримав гнідого поні, передав уздечку товаришеві й помчав до позиції за сорок метрів, забивши в землю вузький самшитовий кілок. На присутність Флорі Верролл більше не реагував. Підняв спис, прийняв бездоганну виправку для прицілу. Індійці вмить позабирали з його шляху інших коней і тепер стояли в очікуванні майстер-класу. Відчувши натиск колін вершника на своїх боках, поні рвонув уперед, як ядро з катапульти. Із грацією кентавра високий і стрункий юнак нахилився в сідлі, опустив спис і чітко завів його у вушко кілочка. «Шабаш!», — почулося сухе бурмотіння слуги, який спостерігав за цим. У найліпших традиціях кінного спорту Верролл підняв спис з нанизаним на нього кілочком, розвернувся і галопом помчав до сипая, передавши його слузі.

Ще двічі Верролл атакував мішень, обидва рази вдало, демонструючи незрівнянну грацію й надзвичайну церемоніальність. Індійська група підтримки зосередилась на влученні кілка списом з такою серйозністю, наче йшлося про якийсь релігійний обряд. Флорі, на якого Верролл зі своїм спеціально створеним для ігнорування небажаних співрозмовників обличчям, уже давно не звертав жодної уваги, стояв на тому ж місці. Сам факт, що ним знехтували, не давав йому ворухнутися. Якось Верроллові за такий короткий проміжок часу вдалося наповнити його жахливим відчуттям неповноцінності. Флорі напружено вигадував привід для поновлення розмови, коли, піднявши голову на схил пагорба, побачив Елізабет у світло-блакитній сукні, яка виходила з воріт дядечка. Мабуть, вона застане третю атаку на кілочок. Серце болісно защеміло. У голові промайнула одна з тих нестримних думок, які зазвичай віщують неприємності. Гукнувши Верролла, який гарцював за кілька кроків від нього, він вказав палицею на інших поні й спитав:

— Ці двоє теж натреновані?

Кинувши через плече доволі непривітний погляд на Флорі, якого за очікуваннями Верролла вже давно там не мало бути, той буркнув:

— Що?

— Чи натреновані цій справі ваші інші поні? — повторив Флорі.

— Бурий непоганий у цьому. Але мчить, як стріла, треба бути дуже вправним.

— Дозволите мені спробувати?

— Валяйте, — геть немилостиво відповів Верролл. — Глядіть не розріжте йому морду, не тягніть сильно.

Сипай підвів поні, Флорі вдав, що розглядає ланцюг. Насправді він тягнув час, доки Елізабет наблизиться на двадцять-сорок кроків. За його планом, він мав поцілити в кілець саме тоді, коли вона порівняється з ними — на маленьких бірманських поні за умови, що вони скачуть прямо, зробити це доволі легко — і невимушено під’їхати до неї, тримаючи зірвану мішень на списі. Це точно було правильним ходом. Так він убереже її від думки, що це рожевощоке щеня — єдиний чоловік на землі, який уміє скакати верхи. І хоч Флорі був у шортах, в яких так незручно їздити верхи, він знав, що саме в них на спині коня він матиме найкращий вигляд.

Елізабет наближалася. Флорі сів у сідло, підхопив в індійця спис і махнув ним, вітаючись з нею. Однак вона цей жест залишила без уваги — можливо, соромилася показати почуття перед Верроллом. Дівчина відвернулася вбік кладовища, щока палала.

— Чало, — прокричав Флорі індійцю й ударив коліньми об боки коня.

Уже наступної миті, лише за кілька стрибків поні, Флорі відчув, як зі свистом вилітає із сідла, а потім з тріском вдаряється об землю, ледь не вивернувши з суглоба плече, і котиться сторч головою. На щастя, спис упав трохи далі від нього. Нерухомо лежачи на спині, неясним зором він ледь розрізняв грифів, які кружляли в блакитній далині. Потім сфокусувався на тюрбані кольору хакі й темному обличчі бородатого сикха, що схилявся над ним.

— Що сталося? — спитав Флорі англійською і болісно піднявся на лікоть. Сикх грубо буркнув щось собі під ніс і показав на бурого поні, що з перевернутим сідлом нісся геть з майдану. Воно не було затягнуте, ось чому Флорі впав.

Коли Флорі випростався, тіло пройняв нестерпний біль. На правому плечі сорочка була роздерта й вся промокла від крові, зі щоки теж сочилися багряні краплі. Тверда земля зідрала шкіру. Капелюха теж знесло. Болісно вжалила згадка про Елізабет, яка наближалася до нього вже за кроків десять і дивилася на те, який осоромлений він там розлігся. «Свята Діво Маріє! Боже мій! Який дурний вигляд я зараз маю!» — налякано думав він. Ця думка боліла більше ніж вивихнуте плече. Він міцно затулив родиму пляму, хоча пошкоджена була інша щока.

— Ах, Елізабет! Доброго ранку, Елізабет! — із штучною бадьорістю і веселістю, як і будь-який дурень у такій ситуації, вигукнув він.

Вона не відповідала і, що вражало більше за це, пройшла повз нього й не зупинилася навіть на мить, ніби його тут і не було.

— Елізабет! — окликнув знов ошелешений Флорі, — Бачили, як я гепнувся? Сідло було не закріплене. Цей бовдур сипай...

Вона його чула, більше жодних сумнівів не виникало. На мить Елізабет повернула до нього своє обличчя, подивилася в його бік, як на порожнє місце й знов розвернулася до кладовища. У Флорі похололо в п’ятах. Не тямлячи себе від страху, він усе продовжував кричати:

— Елізабет! Ви чуєте? Елізабет!

Ігноруючи його присутність, вона ні словом, ні жестом, ні поглядом не подавала знаку, а йшла далі дорогою, цокаючи каблуками й гордо тримаючи осанку.

До місця падіння підійшли сипаї, обступивши Флорі, і навіть сам Верролл. Деякі сипаї привітались з Елізабет, Верролл проігнорував або, можливо, просто не помітив. Через силу Флорі звівся на ноги. Він сильно забився, та кісток, схоже, не зламав. Індійці піднесли йому капелюха з палицею, та вибачатися за своє недбальство не стали. Вони зміряли його такими зневажливими поглядами, якими зазвичай дивляться на людину, що заслужила свою кару. Скидалося на те, що вони навмисне не закріпили сідло.

— Сідло зісковзнуло, — безсило й дурнувато виправдався Флорі, як зазвичай буває в такі миті.

— То якого біса ви його не перевірили, перш ніж всідатися? — стисло прокоментував це Верролл. — Ви вже мали навчитися не довіряти цим жебракам.