— Доброго ранку, містере Верролл! — вигукнула місіс Лакерстін медовим голосом, не добігши до лейтенанта ще двадцять метрів.

— Доброго! — похмуро відказав він, окинувши її оком і класифікувавши до звичайного підвиду щуплих старих бульйонних курок, що водяться в таких містечках.

Наступної миті Елізабет порівнялася з тіткою. Знявши окуляри, вона обдмухувала себе фетровим капелюхом. Чи було їй якесь діло до сонячного удару, коли в неї така чарівна стрижка? Стрімкий подих вітру (о, ці благословенні раптові подихи вітру, які з’являються нізвідкіль у задушливі спекотні дні!) підхопив її бавовняну сукню, обліпивши стрункий і пружний дівочий стан. Її неочікувана поява поруч із літньою, випаленою сонцем жінкою стала для Верролла справжнім відкриттям. Від подиву він навіть здригнувся, що одразу відчула арабська кобила й мало не стала цапки, та вершник вчасно встиг затягнути повіддя. До цієї хвилини, навіть не потрудившись запитати, він і не підозрював, що в Чаутаді були молоді дівчата.

— Моя племінниця, — відповіла на німе запитання місіс Лакерстін.

Це він ніяк не прокоментував, але ключку з рук викинув і зняв топі. Якусь мить вони з Елізабет не зводили один з одного очей. Нещадне сонячне проміння лише підкреслювало бездоганність їхніх свіжих облич. Насіння трави таки налізло в панчи Елізабет, викликавши нестерпний біль, а Верролла та його коня без окулярів вона бачила лише розмитою плямою. Та все ж вона була щаслива! Справді щаслива! Серце виплигувало з грудей, в обличчя вдарила кров, наливши його акварельним рум’янцем. У свідомості Верролла зараз блукала лише одна думка: «Персик!» Насуплені індійці, притримуючи голови поні, спостерігали за цією сценою з непідробним інтересом. Краса цих двох молодих людей створювала враження навіть на них.

Тишу, яка затягнулася на цілих пів хвилини, порушила місіс Лакерстін:

— Знаєте, містере Верролле, — промовила вона злегка грайливо, — ми вважаємо, що з вашого боку було негарно весь цей час нехтувати нашим бідолашним товариством, коли ми так мріємо про появу нового обличчя в нашому клубі.

Відповідаючи, він не переставав дивитися на Елізабет, та зміна тону була разюча.

— Я збирався приїхати лише на кілька днів і був так заклопотаний квартируванням своїх солдатів й іншими розпорядженнями. Прошу мене вибачити, що залишив без відповіді ваше запрошення, — додав він, хоч і не мав звички перепрошувати, та заради цієї особливої штучки вирішив зробити виняток.

— О, ну що ви! Ми ж усе розуміємо. Але дуже сподіваємося, що сьогодні ввечері нарешті побачимося в клубі? Бо знаєте, — сказала вона ще грайливіше, — якщо ви й надалі ігноруватиме наше товариство, ми почнемо думати, що ви дуже неслухняний юнак!

— Так, вибачте, — повторив він, — сьогодні ввечері неодмінно буду!

Вирішивши всі нагальні питання, жінки на цьому попрощалися й подалися до клубу, де, щоправда, протримались не більше як п’ять хвилин і побігли додому перевдягати панчохи, які зараз було зрідні середньовічним тортурам.

Того вечора Верролл дотримав своєї обіцянки й прийшов до клубу навіть трохи раніше за інших. Не пробувши в приміщенні й п’яти хвилин, він уже гучно дав про себе знати. У дверях Елліс зіткнувся зі старим дворецьким, який зі слізьми вибігав з картярського салону. Той був просто в розпачі й не встигав витирати зі щік сльози.

— Сер! Сер!

— Що, у біса, тут коїться? — запитав Елліс.

— Сер! Сер! Новий господар бив мене, сер!

— Що?

— Бив мене, сер! — на слові «бив» він переходив на нелюдські завивання, — би-и-и-и-и-в!

— Бив тебе? Ну тобі не зашкодить. А хто?

— Новий господар, сер. Сахіб з військової поліції. Бив мене ногою, сер — просто сюди! — сказав він, чухаючи трохи нижче спини.

— Дідько! — вигукнув Елліс.

Він поспіхом зайшов у лаундж, де Верролл, прикрившись номером «Ниви», видавав себе лише халявами легких бавовняних штанів і натертими до блиску темно-коричневими туфлями. Почувши, що хтось заходить у кімнату, лейтенант навіть не ворухнувся. Елліс зупинився й гукнув:

— Гей ви, як вас там, Верролле?

— Що?

— Це ви били нашого дворецького?

Над краєм «Ниви» випірнуло похмуре блакитне око Верролла, виблискуючи, немов око рака, що випірнув з-за каменя.

— Що? — знов повторив він.

— Я спитав: це ви дали стусана нашому клятому бармену?

— Так.

— То ж що, чорт забирай, він такого накоїв, що ви дозволили собі таке?

— Паскуда, хамити мені надумав. Я послав його за віскі із содовою, а він приніс його теплим. Я наказав принести лід, а він відмовився — почав патякати якусь бісову дурню про збереження останнього шматочка льоду. То ж довелося дати йому під зад. Хай знає своє місце!

Елліс побілів. Його розпирало від люті. Дворецький був слугою, закріпленим за членами клубу, а тут якийсь зальотний солдафон накидається на нього, наче був його сахібом. Але найбільше зараз Елліс скаженів від того, що Верролл, цілком можливо, думає, що йому шкода бідолашного дворецького, тоді як він цих чорномазих ненавидів.

— Хай знає своє місце? Скажу вам, тепер він дуже добре знатиме своє бісове місце. Але яке, чорт забирай, вам до того діло? Хто ви такий, щоб бити наших слуг?

— Мій любий хлопче, яку дурню ви зараз змололи. Йому потрібно було вмазати. Розпустили, бачте, своїх слуг, а тепер волають.

— Ах ти ж клятий, зухвалий молокососе! І що тобі з того, що йому бракує прочухана? Ти навіть не член цього клубу. Бити слуг — це наш клопіт, а не твій.

Повільно опустивши газету, Верролл витріщив на Елліса обидва випуклих ока. Його похмурий голос не втратив моці. Він ніколи не втрачав холоднокровності в суперечках з європейцями. Це було зайвим.

— Послухай, друже, якщо хтось відкриває на мене свого чорного рота, я б’ю під зад. Хочеш, щоб я показав на тобі?

Раптово з Елліса вийшла вся лють. Ні, це був не страх, у цьому житті він не боявся нічого, просто не міг витримати погляд Верролла, що остуджував крижаною хвилею, укривав, наче Ніагара. Уся відбірна лайка Елліса застрягла поперек горла, голос не слухався. Нарешті він видавив із себе, мало не перепрошуючи:

— Але, чорти його забирай, та він правильно робив, не віддаючи вам останнього шматка льоду. Думаєте, ми замовляємо лід лише для вас? Поставки у цю діру лише двічі на тиждень.

— Хрінова у вас організація, — в’яло зазначив Верролл, знов зникаючи за широкими сторінками «Ниви», вважаючи, що на цьому конфлікт вичерпано.

Безпорадний Елліс стояв збитий з пантелику. Спокій, з яким лейтенант повернувся до своєї газети, так безтурботно забувши про саме існування Елліса, збивав з ніг. Може, зарядити цьому малолітньому телепню в пику?

Але якось так складалося, що ніхто не заряджав. У своєму житті Верролл заробив на не один прочухан, але жодного разу його не отримав, і, можливо, уже й не отримає. Залишивши лаундж Верроллові, Елліс безпомічно поплівся до салону відігравати свою лють на дворецькому.

Ще біля хвіртки клубу Мак-Ґреґор почув звуки музики. Крізь повзучі зарості, що оповили тенісну сітку, пробивалося жовте ліхтарне світло. Цього вечора в містера Мак-Ґреґора був радісний настрій. Він рішуче налаштувався на довгу приємну розмову з міс Лакерстін (такою надзвичайно розумною дівчиною!), підготувавши свій найцікавіший анекдот, який насправді вже засвітився в одній з його коротеньких статей для «Блеквуда», про хвилю бандитизму, що сколихнула Сикайн 1913 року. Їй точно сподобається, сумнівів бути не могло. У передчутті прекрасного він обійшов тенісний корт. У центрі тенісного поля, у змішаному світлі згасаючого місяця й перекинутих через дерева ліхтарів танцювали Верролл з Елізабет. Чокри повиносили стільці й стіл для грамофона, навколо якого порозсідалися інші європейці. Ступивши на край корту, Мак-Ґреґора ледь не знесла танцююча пара, що, кружляючи пронеслася за метр від нього. Як тісно зімкнулися їхні тіла!

Мак-Ґреґор, якого й досі ніхто не помітив, оминув корт. Усередині блукало самотнє почуття. З розмовою з міс Елізабет можна попрощатися! Підійшовши до столу, він зібрався з духом і натягнув усім звичний бадьорий і привітний вираз обличчя.