Верролл — наймолодший син пера з вельми скромними статками, але через несплату рахунків, аж поки не отримає судового розпорядження, зумів забезпечити єдиними насправді цінними для себе речами: модним одягом і кіньми. До Індії він прибув у складі британського кавалерійського полку і, не гаючи часу, одразу ж перевівся до лав Індійської армії, де витрати на утримання себе й коней значно менші. До того ж там ще й дисципліна поблажливіша, тому часу для поло було більше. Та й тут за два роки примудрився назбирати стільки боргів, що довелося перекочувати до військової поліції Бірми, в якій можна було заощадити ще більше. Але Верролл ненавидів Бірму, яку навряд чи можна було назвати краєм вершників, і вже подав рапорт на повернення до свого полку. Він був одним із тих привілейованих солдатів, які легко отримували дозволи на всі пересування лише завдяки бажанню й високому статусу. Нині у Чаутаді він заспокоював себе тим, що нудьгувати йому тут лише місяць, то ж не мав жодного наміру витрачати свій час на асиміляцію з усіма нікчемними сахіблогами округу. Контингент таких містечок був добре йому знайомий: потворна напомаджена безкінна шушваль, яку він відверто ненавидів.
Однак вони були не єдиним класом суспільства, який так зневажав Верролл. Складання списку всіх категорій людей, яких він так зневажав, зайняло б чимало часу. Почнімо з того, що він цурався всієї Британської армії, окрім кавалерії. В Індійській він гидував навіть кавалерією. І хоча сам належав до індійського полку, це не рахувалося, адже перебував там заради власної вигоди. Індійська культура його не цікавила від слова взагалі, а в лексиконі урду були здебільшого добірна лайка й дієслова, які вживав у третій особі однини. На своїх підлеглих з військової поліції він дивився так само зневажливо, як і на портових кулі. «Чорт забирай, які забиті свині!» — часто чулось його бурмотіння, коли той із старим посіпакою, який тягав за ним його меч, спускався на інспекцію в казарми. Через свої аж надто відверті висловлювання про місцевих військових якось Верролл навіть отримав догану. Сталося це під час огляду, коли він у компанії інших офіцерів стояв позаду генерала. Повз них урочистим маршем проходив індійський піхотний полк.
— Які... стрільці, — прокоментував хтось.
— Хіба що, якщо судити з форми, — зухвалим хлопчачим голосом відповів Верролл.
Сивий полковник «...стрільців», який стояв поруч, почервонів аж до шиї і миттю доніс усе генералові. Верролл отримав догану, але генерал, сам офіцер британської армії, не дуже захищав честь місцевих. Верролові, попри всі його витівки й образи, завжди вдавалося вийти сухим із води. Де б він не був, у всій Індії залишав по собі шлейф з ображених ним людей, знехтуваних обов’язків і несплачених рахунків, усюди ухиляючись від дисциплінарних стягнень. Життя його протікало безтурботним струмочком, і не лише волею магічної приставки «високошляхетний» перед його іменем. В очах Верролла було щось, що змушувало тремтіти й наполегливих кредиторів, і мемсахібів з бурами, і навіть полковників.
Світло-блакитні, трохи банькаті, але аж надто вельмишановні очі позбавляли самовладання будь-кого. Секунд п’ять вистачить, щоб один холодний гострий погляд зміряв вас, оцінив, зважив і виявив, що саме вам треба. Людей пристойних, тобто кавалеристів і гравців у поло, Верролл сприймав як належне і навіть ставився із непривітною повагою. Проте всіх інших зневажав так сильно, що не міг би цього приховати, навіть якби хотів. Байдуже, була людина багатою чи бідною; соціально він був абсолютним снобом. Звичайно, як і всі вихідці з багатих сімей, він вважав бідність річчю огидною і був переконаний, що бідні люди залишаються бідними, тому що вони віддають перевагу огидним звичкам. Розпещене життя Верролл теж зневажав. Витрачаючи, а точніше позичаючи, фантастичні статки на одяг, жив майже так само аскетично, як і чернець. Він невпинно й важко тренувався, нормував уживаний алкоголь і сигарети, спав на розкладному ліжку в шовковій піжамі й навіть у лютий мороз приймав лише холоду ванну. Верхова їзда й фізична підготовка були єдиними відомими йому богами. Відтиск копита на майдані, відчуття рівноваги тіла кентавра в сідлі, туга довбешка для поло в руці — ось що було його релігією, подихом життя. Бірманські європейці — п’янички, хтиві жовтопикі ледацюги — викликали в нього відчуття майже фізичної нудоти. Що ж до його громадських обов’язків у будь-якому їхньому вияві, він називав їх «не гідною чоловіків справою» й ігнорував. Жінки викликали в нього потужне відчуття відрази. На його думку, вони були сиренами, що мали на меті лише одне: відволікти чоловіків від поло й затягнути у свої чайні церемонії та тенісні вечірки. Однак не можна сказати, що жіноче товариство було йому завжди огидним. Молоде тіло прагнуло солодкої плоті, тому в житті його бували миті, коли той-таки піддавався чоловічій слабкості. Та плотські втіхи швидко набридали йому й повертали відчуття огиди. Вроджена грубість дозволяла тієї ж митті забиратися геть, без жодних пояснень. Таких утеч за два роки служби в Індії він мав, мабуть, з десяток.
Минув цілий тиждень. Елізабет не вдалося навіть познайомитися з Верроллом. Терпець уривався. Немов за розкладом, щодня — уранці, по обіді й увечері — вони з тіткою ходили до клубу й назад через майдан, на якому галопував Верролл, гамселячи м’ячі для поло, які йому підкидали сипаї, і геть зовсім не помічав жінок. Так близько, та не підступишся! Ускладнювало ситуацію і те, що жодна з жінок не могла пожалітися на це іншій, вважаючи це не гідним леді заняттям. Одного вечора їм пощастило й м’яч для поло залетів аж на дорогу, просто напроти них. Дами застигли в очікуванні, та за м’ячем підбіг лише сипай. Верролл помітив жінок і вирішив тримати дистанцію.
Наступного ранку, вийшовши з воріт, місіс Лакерстін уповільнила ходу. Останнім часом вона відмовилася від послуг свого ракші. На схилі майдану запилюженою шеренгою, виблискуючи на сонці багнетами, вишукувався загін військової поліції. Шикувалися вони перед одягненим в цивільний одяг Верроллу. Він рідко одягав форму на ранкове шикування, не вважаючи за потрібне наряджатися для простих військових поліціянтів. Обидві жінки дивилися куди завгодно, окрім Верролла, та бозна-як примудрялися не зводити з нього очей.
— Це просто нечувано, — вигукнула місіс Лакерстін, здавалося, без будь-якої на те причини, — нечувано, що твій дядечко, боюся, дуже скоро має повернутися назад до табору.
— Це, правда, так потрібно?
— Боюся, що так. О цій порі року там просто нестерпно! Згадати лише цих москітів!
— Та, може, йому вдасться трохи відтягнути час? Хоч на тиждень?
— Навіть не уявляю, як йому це провернути. Він і так просидів у конторі цілий місяць. Якби нагорі про це дізналися, усім було б непереливки. Ох, і ще — обом нам, звісно, доведеться поїхати з ним. Боже, за що це нам? Ох, ті москіти... Це просто жахливо!
І справді жахливо! Поїхати зараз, так і не встигнувши хоча б спитати Верролла, як він поживає! Але якщо містерові Лакерстіну справді доведеться їхати, вони, безумовно, муситимуть їхати слідом. Таких як він без нагляду не лишають. Сатана і в джунглях може віднайти спокусу. Блискучою хвилею сколихнулась шеренга — перед поверненням у казарми сипаї відкріплювали штики. Повернувши ліворуч і віддавши честь командирові, солдати рушили колоною, перегрупувавшись по четверо в ряд. Із ключками для поло й поні з колони вийшли ординарці. Місіс Лакерстін наважилася на сміливу ідею:
— Гадаю, нам ліпше скоротити шлях через майдан. Так буде набагато швидше ніж обходити дорогою.
Так було й справді швидше, кроків на п’ятдесят, але ніхто ніколи не зрізав цей шлях пішки через насіння трави, що набивалося в панчохи. Місіс Лакерстін бадьоро чкурнула в траву, а потім, припинивши робити вигляд, що пробирається до клубу, взяла прямий курс на Верролла. Елізабет покірно йшла за тіткою. Будь-яка жінка ладна померти, підвішеною на дибі, аніж визнати, що колись скористалася слушною нагодою. Побачивши цей зовсім неелегантний пірует, Верролл чортихнувся й притримав свого поні. Тепер, коли вони відкрито йшли на нього в атаку, зробити вигляд, що він їх не помічає, уже не вдасться. Це трикляте жіноче нахабство! Із суворим виразом обличчя він повільно вирушив їм назустріч, штурхаючи дорогою м’яча.
