— Настав час для рішучого кроку, — сказав він іншим, проводячи засідання в себе на передній веранді перед сніданком. Перед ним сиділи Ма Кін, Ба Сейн і Хла Пе (останній — перспективний юнак вісімнадцяти років із світлими очими й манерою триматися людини, яка, безумовно, досягне успіху в житті).
— Ми б’ємося об цегляну стіну, — продовжив У По Кін, — і ця стіна — Флорі. Хто б міг подумати, що той жалюгідний боягуз так завзято захищатиме свого друга? Але маємо, що маємо. Допоки у Верасвамі є його підтримка, ми безсилі.
— Я мав розмову із дворецьким клубу, сер, — сказав Ба Сейн. — Він говорить, що містер Елліс і містер Вестфілд усе ще проти обрання доктора до членів клубу. Вам не здається, що невдовзі, щойно згасне остання згадка про повстання, вони знову розсваряться з Флорі?
— Ну, звісно ж, посваряться, вони те й роблять, що сваряться. Але поки цього не станеться, ситуація вкрай серйозна. Лише уявіть, що його справді могли обрати! Гадаю, якби це сталося, я б оскаженів, а потім мене б грець ухопив. Ні, нам залишається лише одне. Ми повинні вдарити саме по Флорі!
— По Флорі, сер? По білому сахібові?
— Чому я маю цього боятися? Не одного білого прибрав з дороги. Разок добряче підмочимо його репутацію й докторові гаплик. Ганьба йому навіки! Я так його осоромлю, що ніколи в житті він не наважиться припхати свою жирну пику до клубу!
— Але, сер! Ми говоримо про білого чоловіка! Хто ми такі, щоб у чомусь його звинувачувати? Хто нам повірить, коли на кону стоятиме наше слово й слово білої людини?
— Нема в тебе стратегічного мислення, Ко Ба Сейне. Білого не звинувачують, його хапають на гарячому. Зганьбити публічно просто in flagrante delicto — на місці злочину. А тепер усі замовкніть, я думатиму.
У повітрі повисла напружена пауза. У По Кін застиг, пильно вдивляючись в завісу дощу, заклавши руки за спину, а долоні — на виступ потужних величезних сідниць. Три пари очей збентежено спостерігали за ним з кінця веранди. Розмова про напад на гідність білої людини й очікування появи грандіозного плану для подолання перешкоди, яка була їм не по зубах, неабияк налякала присутніх. Здалеку це нагадувало відому картину, можливо, авторства Мейссоньє, на якій Наполеон у Москві задумливо вивчає карти бойових дій, поки його маршали мовчки чекають, смикаючи в руках свої трикутні капелюхи. Але У По Кін, звісно, оцінював ситуацію ліпше за свого французького колегу. Через дві хвилини план дій був готовий. До своєї трійці він розвернувся з радісним обличчям. Доктор помилявся, коли описував У По Кіна, який аж пританцьовував від радості; його статура навряд чи годилася для танців, але якби так сталося, що раптом зійшла б, цієї миті він точно б затанцював. Він підізвав Ба Сейна й кілька секунд щось шепотів йому на вухо.
— Ну як тобі? — уголос підсумував він.
Обличчям Ба Сейна повільно розпливалася широка натягнута й недовірлива посмішка.
— На всі витрати піде не більше як п’ятдесят рупій, — сяючи додав У По Кін.
Далі присутнім докладно представив план, і коли всі його почули, навіть Ба Сейн, який рідко коли сміявся, навіть Ма Кін, яка завжди глибоко в душі засуджувала всі лиходійства чоловіка, вибухнули розгонистим сміхом. Аж надто геніальним був план, щоб йому протистояти.
А дощ усе лив і лив. Наступного дня після повернення Флорі до табору, дощ падав тридцять вісім годин поспіль, інколи сповільнюючи темп до англійського дощу, інколи проливався такими водоспадами, що здавалося, хмари всмоктали в себе цілий океан. Брязкання по даху доводило до сказу вже через кілька годин. Коли дощі ненадовго вщухали, виходило сонце й спопеляло землю найлютішим своїм сяйвом. Багнюка на дорогах і полях починала тріскати й випаровувати вологу, тіло рясно обсипали нові виразки пітниці. Із першими дощами зі своїх коконів повилуплювалися зграї летючих жуків; один їхній різновид — щитники — заполонив округ, наче єгипетська виразка. Вони табунами залітали в будинки, кидалися на обідні столи й миттю знищуючи всю їжу. Вечорами, коли дощ лив поволі, Веролл з Елізабет продовжували свої прогулянки верхи. Сам Верролл не зважав на будь-яку погоду, але терпіти не міг, коли його поні заляпував бруд. Промайнув ще тиждень. Між Флорі й Елізабер усе було як і раніше: жодного вияву більшої або меншої близькості ніж на початку знайомства. Довгоочікувана пропозиція руки й серця все ніяк не надходила. Раптом прогриміла тривожна звістка: через містера Мак-Ґреґора до клубу дійшла новина, що Верролл відбуває з Чаутади. Військова поліція й досі лишатиметься тут, проте під командуванням іншого офіцера, який прибуде сюди на заміну, але ще невідомо коли. Елізабет напруженого вичікувала. Має ж він нарешті хоч наостанок прояснити їхні стосунки? Зробити перший крок вона не могла, як не могла навіть наважитися запитати його, чи справді він їде. Лишалося тільки чекати, поки той сам усе скаже. Але Верролл не сказав нічого. А потім одного вечора він просто не з’явився в клубі. Минуло ще два дні, протягом яких Елізабет марно чекала зустрічі.
Дівчина не знаходила собі місця, та що вона могла вдіяти? І хоч Верролл з Елізабет кілька тижнів поспіль були майже нерозлучні, в якомусь розумінні вони залишались досить чужими одне одному. Він так демонстративно тримався осторонь від усіх! Навіть жодного разу не зайшов у будинок Лакерстінів. Верролл ніби провів межу між ними, давши знати, що його не слід шукати в придорожньому готелі або ж писати листи. На ранкове шикування на майдані він також не з’явився. Нічого не лишалося, як просто чекати, коли він вирішить знову дати про себе знати. Та коли нарешті з’явиться, чи запропонує він вийти за нього? Та, звісно ж, як інакше! І для Елізабет, і для її тітки, хоч жодна з них ніколи не говорили про це відверто, пропозиція Верролла була просто догматом віри. Надія, з якою Елізабет чекала їхньої наступної зустрічі, завдавала майже фізичного болю. Милостивий Боже, будь ласка, дай нам ще тиждень перш ніж він поїде. Ще чотири прогулянки верхи... чи навіть три... добре, ще дві — і все нарешті буде якнайліпше. Благаю, Боже, нехай просто з’явиться! Або коли прийде, то точно не для того, щоб просто попрощатися! Щовечора двоє жінок спускалися до клубу й сиділи там до пізньої ночі, прислухуючись до кроків Верролла знадвору в надії, що це ніхто не помічає. Але кроки так і не почулися. Елліс, який чудово розумів ситуацію, єхидно посміхався в кріслі, спостерігаючи за Елізабет, як за героїнею дешевої комедії. Найгірше було те, що містер Лакерстін тепер клеївся до Елізабет майже цілодобово. Він зовсім втратив і сором, і здоровий глузд. Майже не ховаючись від слуг, підкараулював її у закутках, хапав у свої лапища й починав мацати, віддаючись тваринним інстинктам. Єдиним захистом дівчини були погрози все розповісти тітці. На щастя, Лакерстін був надто дурний, щоб зрозуміти, що вона ніколи не наважиться цього зробити.
На ранок третього дня Елізабет з тіткою прибули до клубу саме вчасно, щоб не потрапити в шторм. Як завжди, зайняли свій пост у лаунджі й хвилини за дві почули, як хтось виливає воду з черевиків у коридорі. Серця обох жінок стислися. А раптом Верролл? Наступної миті до кімнати, розстібаючи на ходу довгий плащ, увійшов молодий чоловік. Кремезний, життєрадісний, на перший погляд, дурнуватий юнак років двадцяти п’яти, із пухкими налитими щоками, світлим волоссям, і, як виявилося згодом, оглушливим сміхом.
Місіс Лакерстін видала якийсь нечіткий звук — з грудей вирвалось розчарування. Проте парубок одразу ж кинувся вітатися з тією безпосередньою товариськістю людини, яка з усіма тримається за панібрата ще від першої зустрічі.
— Здоровенькі були! Бонжур-тужур! — привітався він. — А ось і казковий принц! Сподіваюсь, я не став назаваді чого б там не було й усе таке? Не припхався на відрадні сімейні посиденьки чи що там ще буває?
— Ну що ви, зовсім ні! — відповіла місіс Лакерстін, ледь приховуючи здивування.
— Ну знаєте, я про те, що просто хотів зайти до клубу, кинути оком, що тут до чого, ну розумієте. Так би мовити, акліматизуватися до місцевого сорту віскі. Уночі приїхав.
