— Обурливою?

— О так, дякую, обурливою. Мені казали, що він навіть пританцьовував від задоволення. Чи можете ви лише уявити таке мерзенне видовище? А потім вигукнув: «Тепер вони нарешті сприймуть моє повстання серйозно!» Як вам таке ставлення до людського життя? Але зараз на його перемозі можна поставити хрест. Повстання обірвало його кар’єру на середині.

— І як же?

— Та як же ж ви не бачите! Усі лаври приборкувача повстання дісталися не йому, а вам! А я, як усім відомо, ваш друг. Я стою, так би мовити, у променях вашої слави. Ви — герой нашого часу! Хіба ваші європейські друзі не приймали вас із розпростертими обіймами, коли ви повернулися в клуб минулої ночі?

— Та прийняли. Доволі нові для мене відчуття. Місіс Лакерстін носилася зі мною, як з писаною торбою. Величала не інакше, як «Любий містере Флорі», направивши всю свою отруту на Елліса, який тієї ночі назвав її бабиськом і велів перестати верещати, як різана свиня.

— О так, містер Елліс інколи буває надто різкий у своїх висловлюваннях. Я це вже помічав.

— Єдина ложка дьогтю у цій бочці меду це те, що я наказав поліції стріляти над головами бірманців, а не просто в них. Здається, це суперечить усім урядовим постановам. Елліс, звісно ж, оскаженів, коли це почув і став кричати: «Як ви могли не завалити бодай кілька виродків, коли мали таку нагоду?». Я виправдався тим, що тоді б довелося стріляти й у поліціянтів, яких затисла всередині юрба. Проте Елліс відповів на це, що ті все одно були лише нігерами. Хай там як, а тепер мені пробачено всі мої гріхи. Навіть Мак-Ґреґор щось процитував латиною. Гадаю, то був Горацій.

Пів години потому Флорі крокував до клубу. Він пообіцяв зустрітися з містером Мак-Ґреґором щодо обрання кандидатури доктора. Тепер із цим не виникало жодних проблем. Поки абсурдний заколот ще не забули, вони ладні їсти з його рук. Він навіть міг би увірватися в клуб із хвалебною одою Леніну, вони б стерпіли. Омріяний дощ обливав його з голови до ніг, наповнюючи ніздрі давно забутим за виснажливий сезон засухи запахом землі. У багатостраждальному саду над клумбою схилився малі, який, підставивши дощу оголену спину, викапував лунки для циній. Уночі витоптали майже всі квіти. На бічній веранді стояла Елізабет. Йому навіть здалося, що вона чекає на нього. Він зняв капелюха, вилив з крисів воду й круговою стежкою пішов до неї.

— Доброго ранку! — привітався він, підвищуючи голос через дощ, який гучно тарабанив по низькому даху.

— Доброго ранку й вам! І не збирається вщухати, так? Просто якийсь потоп!

— Ну що ви! Хіба ж це дощ? Ось зачекайте до липня. На нас хлинуть води всієї Бенгальської затоки. Однак не хвилюйтеся — не одразу, частинами.

Здавалося, жодна їхня зустріч не може обійтися без розмов про погоду. Проте її обличчя говорило щось зовсім інше, ніж банальні слова. З минулої ночі її поведінка повністю змінилася. Це додало йому сміливості.

— Як ваш лікоть після удару каменя?

Вона простягла йому руку й дозволила оглянути її. Дівчина випромінювала ніжність, навіть покірність. Подвиг минулої ночі зробив Флорі в її очах майже героєм, і він усвідомлював це. Елізабет не знала, що небезпеки як такої не було, тому пробачила йому все, навіть Ма Хла Мей, лише тому, що потрібної миті він виявив мужність і силу духу. Перед нею знову стояв підкорювач буйволів і вбивця леопарда. Серце Флорі вистрибувало з грудей. Він ніжно провів своєю рукою від ліктя до її пальців й обережно огорнув їх своїми.

— Елізабет...

— Нас можуть побачити! — сказала вона й легенько висмикнула руку.

— Елізабет, я давно хочу вам дещо сказати. Пам’ятаєте листа, який я написав вам із джунглів, після нашої... ну кілька тижнів тому?

— Так.

— Пам’ятаєте, що в ньому було?

— Так. Вибачте, що не відповіла. Просто...

— Тоді я й не очікував, що ви відповісте. Але, якщо дозволите, хочу дещо нагадати із написаного.

Звісно ж, у листі він доволі немічно зізнався їй у коханні і що буде завжди кохати, що б там далі не сталося. Вони стояли так близько, що ледь не торкалися обличчями одне одного. Підкорившись своїм почуттям так швидко, що згодом навіть не міг повірити, що це насправді сталося, Флорі оповив її руками й потягнув до себе. Елізабет не пручалася й дозволила йому підняти її обличчя та поцілувати; потім раптом відсахнулася й захитала головою. Можливо, боялася, що хтось побачить, можливо, через мокрі від дощу вуса. Не сказавши ні слова, вона вивільнилася з його обіймів і поспіхом рушила до клубу. На її обличчі читався смуток, докори сумління, але не гнів.

Флорі повільно пішов за нею, та в клубі наткнувся на містера Мак-Ґрегора в надзвичайно гарному гуморі. Щойно той побачив Флорі, щиросердо прогримів: «Ага! А ось і герой-переможець!», відтак уже серйозніше повторив свої вітання. Не гаючи часу, Флорі замовив кілька слів і про доктора, досить жваво зобразивши героїчну постать друга в придушенні повстання: «Він був просто посеред натовпу, бився, як тигр». Не можна сказати, що він аж надто перебільшував, оскільки доктор справді ризикував своїм життям. Це неабияк вразило спочатку містера Мак-Ґрегора, а потім й інших, коли розповідь дійшла й до них. Схвальний відгук одного європейця завжди приносив азійцю набагато більше користі, ніж свідчення тисячі його співвітчизників. Тепер це було слово Флорі, і воно мало вагу. Добре ім’я доктора було майже відновлено. Його обрання до клубу можна було вважати справою вирішеною.

Однак остаточно все не встигли владнати, бо Флорі мав повертатися до табору. Того ж вечора він рушив у джунглі, знову вирішив іти вночі, не встигнувши попрощатися й договорити з Елізабет. Подорожувати джунглями зараз було цілком безпечно, адже безглуздому заколоту остаточно настав кінець. Після початку дощів про повстання тут згадують нечасто — бірманці надто заклопотані оранкою, та й заболочені поля стають непрохідними для великого скупчення людей. До Чаутади Флорі збирався повернутися за десять днів, якраз вчасно, щоб не пропустити черговий візит святого отця. Насправді ж йому просто не хотілося перебувати в місті, поки біля Елізабет ошивався Верролл. І хай як у це не вірилося, але весь біль, уся мерзенна отруйна заздрість, що мучила його раніше, — усе зникло тепер, коли він знав, що йому пробачили. Зараз між ними стояв лише Верролл. Флорі навіть перестали переслідувати кошмари, в яких Елізабет тоне в обіймах лейтенанта, адже тепер він знав, що рано чи пізно їхній роман завершиться так само стрімко як і розпочався. Адже було ясно, що Верролл ніколи не одружиться на Елізабет. Такі суб’єкти ніколи не зв’язують себе священними узами шлюбу зі збанкрутілими дівчатами, яких випадково зустрічають на забутих Богом індійських станціях. З Елізабет він лише розважався. Невдовзі Верролл її покине, і вона повернеться до нього — до Флорі. І цього йому буде досить, навіть більше ніж він міг сподіватися. Смирення справжньої любові буває надто жахливим.

У По Кін не тямився від люті. Нікчемний заколот застав його зненацька, що було з ним чи не вперше в житті. Він утрутився в механізм його планів, наче сипнув жменю піску на коліщата. Справу зі знеславленням доктора треба було починати спочатку. За давно заведеною традицією, розпочали знов із анонімок, яких нині треба було стільки, що Хла Пе аж на два дні закрився вдома — цього разу з бронхітом, щоб устигнути виконати замовлення. Доктора звинувачували в усіх можливих злочинах — від мужолозтва до крадіжок державних поштових марок. Відбувся суд над тюремним наглядачем, який допоміг утекти Нга Шве О. Витративши цілих двісті рупій на підкуп свідків, У По Кін тріумфально відстояв його честь. На Мак-Ґреґора посипалося ще більше листів, в яких докладно описано, що насправді за втечею стоїть не хто інший, як доктор Верасвамі, який намагається перекласти провину на безпорадного підлеглого. Однак результати були геть невтішними. У таємному листі Мак-Ґреґора комісарові, в якому той звітував про придушене повстання, — який, звісно ж, заздалегідь перехопив і прочитав крокодил, — тривожно сповіщав, що доктор був «персоною вельми благонадійною», що змусило У По Кіна скликати військову нараду.