— Ви справді вважаєте, — жорстко мовив він, — справедливим називати цих людей чорномазими, саме цим словом, яке так ображає їхню гідність, коли всім довкола цілком очевидно, що вони не мають з цим визначенням нічого спільного? Сучасні бірманці походять від монголів, індійці належать до арійців або дравідів, і всі вони достатньо відрізняються від...
— Казна-що! — урвав його Елліс, який ніколи не боявся службового положення містера Мак-Ґреґора. Називайте їх чорномазими, арійцями або ким вам лише заманеться. Кажу вам: ніяких чорних шкур ми в клубі терпіти не збираємося. Можете навіть поставити це питання на голосування. Перевірите, що ми всі до одного справді проти... Хіба що Флорі не дочекається тут свого любого Верасвамі, — додав він.
— Саме так! — повторив містер Лакерстін. — Зарахуйте й мій голос! Я теж проти.
Роздратований містер Мак-Ґреґор зціпив губи, розмірковуючи, в якому незручному становищі опинився. Насправді ідея обрання місцевого члена належала не йому, а спустили її директивою зверху. Однак він не любив виправдовуватися, тому продовжив примирливим тоном:
— Можливо, нам слід відкласти обговорення цього питання до наступних загальних зборів? Нам усім слід це спокійно обміркувати без емоцій. А тепер, — додав він, крокуючи до столу, — хто хоче приєднатися до мене трохи... е-е-е-ем-м-м-м... перекусити рідиною?
Відтак вони покликали дворецького й замовили «перекус з рідини». Спека досягла свого апогею, спрага постукала до кожного. Містер Лакерстін уже був відкрив рота замовити собі випити, аж раптом відчув на собі пронизуючий погляд дружини, стенув плечима й похмуро відрізав: «Я пас». Тепер він сидів, склавши руки на колінах, та, усім своїм єством виказував несамовиту тугу й спостерігав за місіс Лакерстін, яка втамовувала спрагу лимонадом з джином. Містер Мак-Ґреґор однак, який якраз і заохотив усіх пропустити по келиху, сам пив чистий лимонад. Він був чи не єдиним європейцем в Чаутаді, який суворо дотримувався правила не пити до заходу сонця.
— Усе це, звісно, чудово, — пробуркотів Елліс, який, спершись ліктями об стіл, вовтузив по ньому свій келих. Суперечка з містером Мак-Ґреґором знову розбуркала його. — Усе це чудово, але я наголошую на сказаному: ніяких аборигенів у клубі! От саме так, крок за кроком поступаючись дрібницями, ми й зруйнували імперію! Ця країна прогнила повстаннями саме через те, що ми дуже панькалися з місцевими. Єдина можлива політика в цій ситуації — поводитися з ними, як з лайном, яким вони, власне, і є. І це критична мить: ми повинні завойовувати престиж усіма можливими методами. Ми повинні об’єднати зусилля й заявити: «Тут ми господарі, а ви — злиденна братія». — Елліс вдавив свого крихітного вказівного пальця в стіл так наче розчавлював хробака. — «Гей ви, злидні, знайте своє місце!».
— Усе марно, друже, — обізвався Вестфілд. — Даремно все. Що ти можеш вдіяти, коли твої руки зв’язані всією цією бюрократією? Місцева голота вивчила закони ліпше за нас. Зневажають тебе в тебе ж під носом. А наважишся вмазати — шукай вітру в полі. Нічого тут не вдієш, окрім як твердо стояти на своєму. Та й як це зробити, якщо в них кишка затонка дати відсіч?
— Наш бура-сахіб[9] в Мандалаї завжди говорив, — вступила в розмову місіс Лакерстін, — що врешті-решт нам не залишиться нічого, окрім як забратися з Індії. Молодь більше не приїде сюди гнути спини заради нескінченних образ і невдячності. Нам усім треба забратися звідси. А коли ці азійці приповзуть до нас, благаючи не кидати їх, ми скажемо: «Ні, у вас був шанс, та ви не скористалися ним. То ж тепер ми залишаємо вас самих, керуйте самі». Лише тоді вони вивчать свій урок!
— Ось тобі й закон з правопорядком. Саме це нас і скосило, — похмуро відповів Вестфілд. Цей ніколи не пропускав нагоди поскаржитися на те, як надмірне дотримання закону завдає нищівного удару Індійській імперії. За його словами, від повномасштабного заколоту й занепаду імперію могло врятувати лиш введення воєнного стану. — Нескінченне псування паперу й виписування доносів. Офісні баби — ось хто насправді нині керує країною. Ми своє тут вже відспівали. Найліпше, що ми нині можемо зробити, — це прикрити лавочку й дати їм самим у цьому варитися.
— Ото вже — ні, — запротестував Елліс. — Ми можемо навести тут порядки за клятий місяць. Якщо наважимося, звісно. Нам бракує лише крихти відваги. Згадайте лише Амритсар. Як вони тоді хвости підібгали. Даєр знав, чим їх приборкати. Бідолаха Даєр... Брудна була робота. Ці боягузи в Англії повісили всю відповідальність на нього.
Присутні зустріли сказане зітханням, схожим на те, яке зазвичай виривається з грудей римо-католиків, коли ті згадують королеву Криваву Мері. Навіть містер Мак-Ґреґор, який був проти кровопролиття й введення воєнного стану, схвально захитав головою, щойно почув ім’я Даєра.
— Ах, бідолаха! Принесений у жертву Педжетовським політиканам. Колись вони, можливо, й усвідомлять свою помилку, але буде вже пізно.
— Мого старого губернатора було хлібом не годуй — дай розповісти про цю улюблену історію, — озвався Вестфілд. — Служив в азійському полку старий унтерофіцер. Якось його запитали, що станеться, якщо британці підуть з Індії. А старина й каже...
Флорі відсунув крісло й звівся. Це не повинно, ні, це не може, ні — це просто не повинно так більше тривати! Треба якнайшвидше забратися з цієї кімнати, доки в голові щось не перемкнеться й він не почне трощити меблі та жбурляти пляшки об картини. Тупі п’яні й пустоголові відгодовані свині! Як їм удається підтримувати слово в слово тиждень за тижнем, рік за роком ту ж саму, таку злющу й таку ж безглузду балаканину? Ні, це якась пародія на п’ятисортну байку з «Блеквуда». Невже нікому з них не спадало на думку спробувати поговорити про щось інше? Боже правий, що за місце, що за люди? Що ж це за життєвий устрій, що обертається лише навколо віскі, «Блеквуда» й картинок з бонсаєм? Боже, помилуй усіх нас, адже всі ми заплямувалися в цьому.
Нічого із цього Флорі, звісно ж, не сказав, щосили намагаючись не видати свої думки виразом обличчя. Він непохитно стояв біля свого крісла, трохи поодаль від інших, утримуючи на собі півусмішку людини, яка усвідомлює, що подобається геть не всім у компанії.
— Боюся, мені вже час іти, — промовив він. — На жаль, маю ще справи перед сніданком. Треба заскочити в кілька місць.
— Облиш, друже, час ще є, вип’ємо ще по одній? — запропонував Вестфілд. — Це ж тільки світанок. Трохи джину піде лише на користь твоєму апетиту.
— Не цього разу, вибачте, справді вже маю йти. Фло, за мною. Бувайте, місіс Лакерстін. До побачення всім.
— Ну й котися, Букере Вашингтоне, серденятко негрів, — прошипів Елліс, щойно Флорі зник. Ніхто вже давно не дивувався, що Елліс вкриває відбірною лайкою кожного, хто щойно зникає з поля його зору. — Зуб даю, побіг до свого Віразвами. Або ж накивав п’ятами, щоб, боронь Боже, не розщедритися на зайвий келих пива.
— Облиш, не такий він уже й поганий, — озвався Вестфілд. — Так, інколи перегинає з більшовицькою маячнею, але впевнений, що й половини з цього він насправді не поділяє.
— Просто молодчина, — сказав містер Мак-Ґреґор. Кожен європеєць в Індії з огляду на свій статус або ж расову належність носить почесне звання славного малого, доки не утне чогось вкрай обурливого.
— Як на мене, Флорі слід добряче прикрутити свої більшовицькі настрої. Блювати хочеться від цієї дружби з місцевими. Знаєте, я анітрохи не здивуюся, якщо виявиться, що його кров трохи розбавлена негритянською. Принаймні це хоч якось би пояснило ту чорну пляму на пів обличчя. Рябий кінь, Їй-Богу. Викапаний жовтопуз... Це чорне волосся, жовта, як лимон, шкіра.
Навколо персони Флорі здійняли якийсь ґвалт, який не тримався купи, але швидко припинили: містер Мак-Ґреґор довго терпіти не став. Оскільки йти ніхто не збирався, європейці замовили собі ще по порції випивки. Мак-Ґреґор дорозповів свою невимушену байку про П’ї, яка годилася майже до будь-якої ситуації. Невдовзі розмова повернулася у своє старе, ніколи не набридаюче річище: поливання азійців брудом, бездіяльність уряду, старі добрі часи, коли Британська Індія була справді британською й улюблене — «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Цю тему ніколи не лишали осторонь, почасти через одержимість Елліса. Однак таке періодичне бризкання отрутою європейцям можна було й пробачити. Щоденне перебування серед мешканців Сходу, а особливо робота з ними, могли б увірвати терпець і святому. Усі, особливо ті, які відбували службу, добре знали про цькування й нескінченні образи. Майже щодня, коли Вестфілд, містер Мак-Ґреґор чи навіть Максвелл виходили на вулицю, місцева жовтопика школота з їхніми юними гладкими, як золоті монети, обличчями, була сповнена зневаги, яка так природно личила їхнім монгольським обличчям, і яка легко могла перерости в озвіріння. Вони знущалися, порівнявшись з європейцями, а інколи навіть гналися за ними: то вигукуючи погрози, то регочучи, немов гієни. Життя англійських службовців в Індії не таке вже й солодке: бідування в таборах, у задушливих кабінетах, понурих придорожніх бунгало, де тхнуло брудом і сирістю, можливо, вони й заслужили право бути трохи сварливими.
