— Як вам таке — «пара ніг»? — спитав містер Лакерстін, передаючи номер «Паризького життя». — Флорі, ти шпрехаєш французькою. Про що це вони? Ех, яка в мене була відпустка в Парижі... Моя перша подорож, доки не одружився. Святі небеса! От би опинитися там знову!
— Слухайте, а чули щось про «Там була дамуня з Вокінга»? — озвався Максвелл. Слід зауважити, що парубком він був мовчазним. Однак, як і будь-який молодик його віку, той не міг встояти перед добряче непристойними віршами. Саме тому він одразу ж переказав біографію молодиці з Вокінга, викликавши хвилю реготу серед присутніх. На це Вестфілд хутко згадав історію про молоду леді з Ілінга, яку охопили дивні почуття, а Флорі — про молоденького католицького курата з Горшама, який завжди вживав усіх можливих заходів обережності. Шквал сміху посилився. Навіть Елліс розтанув і продекламував кілька рядків. І хоча жарти Елліса переходили всякі межі, вони справді були по-справжньому дотепними. Напруження в кімнаті нарешті спало і, попри задуху, наші герої навіть збадьорилися. Допивши пиво, вони саме збиралися замовити ще, аж раптом надворі заскрипіли сходи під кроками чиїхось ніг. Тієї ж миті розгонистий голос, від якого задеренькотіла підлога, гучно промовив, жартома:
— Так-так, більшість віршів справді дотепні. Я додав їх до однієї з моїх коротеньких статей для «Блеквуда», ну ви в курсі, так? А ще, пам’ятаю, коли ми дислокувалися в П’ї, там стався один такий потішний випадок, від якого...
Це прибув містер Мак-Ґреґор до клубу. І тут містер Лакерстін перелякано вигукнув: «Дідько! Моя благовірна теж тут», — і жбурнув свій порожній келих якнайдалі від себе. Містер Мак-Ґреґор та місіс Лакерстін увійшли до лаунжу разом.
Мак-Ґреґор — високий кремезний чоловік, якому було далеко за сорок. Він мав обличчя доброзичливого мопса, на якому красувалися окуляри в золотій оправі. Своїми громіздкими плечима й зацікавленим виразом обличчя, яке частенько витягував вперед, він нагадував черепаху — тому бірманці так його й прозвали. Одягнений він був у чистий шовковий костюм, під пахвами якого вже виступили плями поту. Обмінявшись з іншими жартівливим салютуванням, він, сяючи немов шкільний учитель, завмер напроти дошки оголошень, покручуючи палицю в себе за спиною. І хоча дружелюбність на його обличчі, яку важко було не помітити, була цілком справжньою та непідробною, усе ж він грішив надмірним виявом товариськості. Що більше містер Мак-Ґреґор намагався розслабити оточення, з усіх сил демонструючи, що він зараз не при виконанні, що більше намагався не підкреслювати свого службового становища, то дедалі більше ніяковіли всі довкола. Здавалося, що таку манеру спілкування він скопіював з якогось веселуна, який викладав у нього в молодших класах. Кожнісіньке висловлювання, цитата або ж приказка, які він збирався озвучити, у голові його лунали, як щось неймовірно дотепне. Тому, перш ніж вилетіти з його вуст, слова супроводжувалися самовдоволеним «е-е-е-ем-м-м» або «о-о-о-ох», щоб усім одразу стало ясно: зараз буде жарт.
Місіс Лакерстін — висока вродлива й струнка жінка років тридцяти п’яти, яку легко можна було уявити на обкладинці модного журналу. В її голосі завжди чулися нотки невдоволення, на що додатково натякали постійні зітхання. Проминувши всіх чоловіків, які одразу ж підхопилися в її присутності, місіс Лакерстін знесилено впала на найліпше крісло під опахалом, обмахуючи себе тонкою рукою, схожою на ту, що бувають у місцевих саламандр.
— Ох, любий, яка спека! Яка ж спека! Містер Мак-Ґреґор просто врятував мене, запросивши проїхатися у своєму авто. Я так йому вдячна! Уявляєш, Томе, той пройдоха рикша знов удає з себе хворого! Ти просто зобов’язаний дати йому добрячого прочухана, щоб він нарешті схаменувся, бо ходити під цим пекельним сонцем щодня пішки — це просто жах!
Місіс Лакерстін, не годна подолати пішки відстань у пів кілометра, що відділяла її будинок від клубу, замовила собі з Рангуна рикшу. Окрім візків з бичками й автомобіля містера Мак-Ґреґора, це був єдиний колісний транспортний засіб у Чаутаді, оскільки в усьому окрузі не знайшлося б і шістнадцяти кілометрів дороги. У джунглях, замість того щоб дати чоловікові спокій, місіс Лакерстін стоїчно терпіла всі жахи тамтешнього життя: від дірявих наметів до москітів та смердючих консерв. Утім, потім з лихвою поповнювала запаси сил, коли скаржилася на все це в найдрібніших подробицях під час своїх візитів до штабу.
— Я так не можу, ці ледачі слуги мене просто вбивають, — продовжила вона. — Містере Мак-Ґреґоре, ви ж зі мною згодні? Мені дедалі частіше здається, що ми втрачаємо будь-який авторитет і владу над аборигенами. Усі ці жахливі реформи... А це зухвальство? Начитаються газет... Потроху вони перетворюються на наш ганебний нижчий клас.
— Ох, сподіваюся, усе не так погано. Проте, боюся, уже нема жодних сумнівів, що душок демократії прокрався навіть сюди.
— А ще, здавалося, учора, якраз перед війною, вони були такі люб’язні й шанобливі! Як низько вони кланялися, коли ми проходили повз них дорогою... Це було просто чарівно. Пам’ятаю часи, коли ми своєму дворецькому платили якихось дванадцять рупій на місяць, а цей чоловік дивився на нас очима вірного люблячого пса. А тепер прислуга вимагає сорок, а інколи навіть п’ятдесят рупій! І я розумію, що можу утримати їх у себе, лише затримуючи їм виплату зарплати на кілька місяців.
— Старий тип слуги зникає, — погодився містер Мак-Ґреґор. — Як був малим, за нешанобливе ставлення дворецького кидали до в’язниці із запискою, в якій зазначали: «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом». Що ж, eheufugaces[8]! Боюсь, ті дні вже канули в забуття.
— Ага, і ви за ними, — похмуро відрізав Вестфілд. — У цій країні нам вже ніколи не жити, як раніше. Кінець епохи британського панування, якщо вас, звісно, цікавить моя думка. Втрачений домініон і все таке. Час нам з вами забиратися звідси.
Одразу кімнатою рознісся гул: кожен з присутніх вважав за потрібне висловити своє схвалення почутого. Навіть Флорі, який, як відомо, був відвертим прихильником більшовизму, та ще зовсім юний Максвелл, який не прожив у країні й трьох років. Жоден англієць, який пробув в Індії тривалий час, ніколи не стане заперечувати, що Індія котиться під три чорти, як і ніколи не заперечував цього раніше. Адже Індії, як, власне, і «Панчу», уже ніколи не бути такими, якими вони були досі.
Тим часом Елліс зірвав уразливе повідомлення Мак-Ґреґора просто в нього за спиною і тепер простяг йому папірець, промовляючи з кислою міною:
— Слухайте, містере Мак-Ґреґоре, ми тут ознайомилися з оцим аркушем і всі вважаємо цю ідею з обиранням азійців до нашого клубу цілковитою... — Він був сказав «цілковитою сракою», але вчасно згадав про присутність місіс Лакерстен і поправив себе, — цілковито недоречною. Як не крути, та цей клуб — місце, де ми збираємося, щоб насолодитися компанією одне одного й не хочемо, щоб тут линдали місцеві. Думка про те, що в нас залишилося місце, в якому можна сховатися від них, гріє наші душі. Усі інші цілком поділяють мою позицію.
На підтвердження своїх слів він обвів оком присутніх. «Саме так!», — хрипло вигукнув містер Лакерстін. Розуміючи, що дружина швидко здогадається, що він добряче випив, вирішив, що вияв такого ентузіазму розтопить її серце.
Простягнутий аркуш містер Мак-Ґреґор прийняв із посмішкою. Домальовані напроти його прізвища літери «П. Т.» він помітив одразу. І хоча глибоко всередині ця неповага Елліса його зачепила, він все ж вирішив перевести все на жарт. Славитися в клубі добряком-веселуном вартувало таких саме неймовірних зусиль, як і збереження власної гідності в себе на службі.
— Я так розумію, — сказав він, — наш друг Елліс не в захваті від суспільства його.... е-е-е-ем-м-м-м... арійського брата?
— Геть зовсім не в захваті, — в’їдливо відрізав Елліс. — Монголоїди мені не браття. Усіх чорномазих ненавиджу.
На слові «чорномазих» містер Мак-Ґреґор напружився, в Індії вживати такі слова вважали неприйнятним. Він не мав жодних упереджень стосовно азійців; ба більше — він їх просто обожнював. Споглядаючи за індійцями, у яких забрали свободу, він вважав їх найчарівнішим народом з усіх, що йому доводилося лише бачити. Кожна образа, що летіла в їхню адресу без будь-яких на те підстав, відгукувалася в його англійському серці болем.
