— Ніколи й близько не бував. Але, Боже правий, як часто я мріяв про це! Париж у моїй голові — це просто вінегрет найрізноманітніших асоціацій: кафе, бульвари, художні студії, Війон, Бодлер, Мопассан. Ось така мішанина. Ви не розумієте, яка для наших вух тут насолода — просто почути назви тих європейських міст. Не віриться, ви справді жили в Парижі? Отак сиділи в кафе з іноземними студентами художніх академій, попивали біле вино за дискусіями про Марселя Пруста?
— Так-так, щось на кшталт цього, — відповіла сміючись дівчина.
— Запевняю вас, тут ви не знайдете нічого такого! Немає тут ані білого вина, ані Марселя Пруста. Віскі й Едгар Воллес у ліпшому разі. Але якщо буде настрій почитати, можете знайти щось до душі в моїй бібліотеці. У клубному книгосховищі один непотріб. Але я, безперечно, безнадійно відстав від часу зі своєю добіркою книжок. Майже переконаний, ви вже перечитали все на світі.
— Ні, що ви! Але ви вгадали, читати я просто обожнюю, — відповіла дівчина.
— Яке це щастя — зустріти когось, хто плекає до книжок споріднені зі мною почуття! Я маю на увазі справді гідні книжки, а не ту макулатуру з клубної бібліотеки. Щиро сподіваюся, ви пробачите мені мою балакучість. Просто як зустріну когось, хто бодай чув про існування книжок, одразу боюся, що вибухну, як пляшка теплого пива. Але такий гріх у тутешніх реаліях ви просто зобов’язані пробачити.
— Ну що ви, про книжки я ладна говорити вічність. Як на мене, читання — це просто прекрасно. Тобто... ну ви можете уявити, яким би було життя без них? Це... це...
— Такий собі прихисток для душі. Так...
Далі розмова полилася жвавим невимушеним потоком. Спочатку про книжки, потім про полювання, що викликало в дівчини неабиякий інтерес і купу запитань до Флорі. Розповідь про те, як кілька років тому йому вдалося вполювати слона, неабияк вразила й захопила дівчину. Навряд чи Флорі помітив, як, власне, і дівчина, що говорив переважно він. Утім, зупинитися він не міг, надто безмежною була радість зустріти такого співрозмовника. Та й у дівчини саме був настрій радше слухати, аніж вести розмову. Урешті-решт, він урятував дівчину від буйволів, яка й досі не вірила, що ці чудовиська можуть бути цілком мирними. Тепер в її очах він був майже героєм. Якщо комусь в цьому житті й дістаються лаври, то зазвичай за речі, яких той насправді ніколи не робив. Це була одна з тих розмов, коли слова лилися безтурботною рікою. Така гармонія, здається, тривала б вічність, але раптом ейфорія обірвалася на півслові. Вони помітили, що більше не самі.
По інший бік веранди, між балясин, із величезним інтересом за ними підзирало вугільно-чорне вусате обличчя. Належало воно старому кухареві Семмі. Поруч причаїлися Ма Пу, Ма Йі, четверо старших дітей Ко Сла, чиясь чужа голопуза дитина й дві старі, які припхалися із сусіднього села, почувши звістку про те, що тут з’явилася «інгалейкма[15]». Наче вирізблені з тику статуї з довгими сигарами, що стирчали з дерев’яних ротів, ці дві старушенції витріщалися на «інгалейкму» так само, як британські селюки, мабуть, на зулуського воїна при повному параді, якби той потрапив їм на очі.
— Ті люди... — зніяковіло прошепотіла дівчина, дивлячись на них.
Побачивши, що його присутність викрито, Семмі з винуватим обличчям удав, що перев’язує свого тюрбана. Винуватий вираз був і обличчях решти аудиторії, окрім двох підстаркуватих ідолоподібних жінок.
— До біса їх! — відповів Флорі, розчаровано усвідомлюючи, що після побаченого дівчина більше не затримається на його веранді. Обоє одночасно відчули, що були зовсім чужими людьми. Дівчина трохи зашарілася й поспіхом почала надівати окуляри.
— Боюся, англійська дівчина для цих людей — справжня диковинка, — сказав він. — Але запевняю, вони не мають нічого поганого на меті. Забирайтеся звідси! — сердито грюкнув він, махнувши рукою на збіговисько бірманців, після чого ті розійшлися.
— Але справді, якщо ви не проти, гадаю, мені вже час іти, — промовила дівчина й підвелася. — Моя прогулянка дуже затягнулася. Боюся, усі вже переймаються, куди я поділася.
— Ви справді маєте йти? Ще досить рано й не можу ж я відпустити вас під це сонце з непокритою головою.
— Пробачте, я справді мушу... почала вона знов.
Біля виходу з веранди вона зупинилися: прохід своєю неочікуваною появою перегородила Ма Хла Мей.
Бірманка вийшла вперед, діловито взявши руки в боки. Крокуючи прямісінько з будинку й зберігаючи одночасно непорушний спокій, усім своїм виглядом вона демонструвала своє право на територію. Тепер жінок, що завмерли одна напроти одної, розділяло не менше як півтора метра.
Дивнішого контрасту годі уявити: одна — світла, наче яблуневий цвіт, інша виблискувала майже металевим відтінком волосся, зав’язаним в ебонітовий пучок, та шовковим лососево-рожевим лонджі. Флорі дивився на неї і розумів, що раніше ніколи не помічав, яким темним було обличчя Ма Хла Мей і яким чужим її мініатюрне незграбне тіло, виструнчене прямим стовбурцем без жодного вигину, окрім хіба що амфороподібних стегон. Збагнувши, що жінки не звертають на нього жодної уваги, він почав розглядувати їх, спершись об бильця веранди. Понад хвилину вони не зводили одна з одної очей, проте котра з них виявилася для іншої химернішою та незвичнішою, невідомо.
Ма Хла Мей повернулася до Флорі, звівши докупи свої тонкі чорні, немов намальовані олівцем брови.
— Хто ця жінка? — суворо запитала вона.
Із напускною байдужістю, з якою зазвичай видають накази слугам, він відповів:
— Негайно пішла геть. Якщо хоч щось утнеш, я візьму бамбукову палицю й дубаситиму тебе нею, поки не переконаюся, що зламав тобі всі ребра.
Мить Ма Хла Мей вагалася, але швидко опанувала себе, знизила плечима й зникла. Англійка, яка провела її поглядом запитала:
— Це був чоловік чи жінка?
— Жінка, — відповів він. Якщо не помиляюся, одна з дружин мого слуги. Прийшла дізнатися, чи не потрібно мені щось попрати. Не більше того.
— О, так ось який вигляд мають бірманки? Дивакуваті маленькі створіння! Знаєте, виявляється я чимало їх бачила, поки їхала сюди потягом, але була переконана, що це просто хлопчики. Наче якісь дерев’яні ляльки, хіба не так?
Втративши інтерес до Ма Хла Мей, яка накивала п’ятами, вона подалася до виходу. Він не став її зупиняти, бо знав, що Ма Хла Мей вистачить дурості повернутися й здійняти скандал. Не те, щоб він сильно переймався з цього приводу, адже жодна дівчина не знала ані слова мовою своєї суперниці. Флорі покликав Ко Сла, і той миттю прибіг із громіздкою засмальцьованою шовковою парасолею з бамбуковими спицями. Шанобливо відкрив її біля підніжжя сходів і тримав над головою дівчини, поки та спускалася з веранди. Флорі йшов за ними до самих воріт. Потім вони зупинилися потиснути одне одному руки. Сонце заливало світлом родиму пляму Флорі, тому він став трохи боком.
— Моя людина супроводить вас додому. Дякую за вашу ласку, що згодилися зайти. Мені бракує слів, щоб висловити всю радість від зустрічі з вами. Ваша поява в Чаутаді для всіх нас — свіжий бриз.
— До побачення, містере... ой лишенько, це ж треба! Я навіть не знаю вашого імені.
— Флорі, Джон Флорі. А ви в нас — міс Лакерстін, так?
— Так. Елізабет. До побачення, містере Флорі. І ще раз дуже дякую. Як згадаю того потворного буйвола. Ви просто врятували мені життя.
— Ой, велике діло. Маю надію побачити вас у клубі сьогоднішнього вечора. Ваші дядечко з тіточкою мають бути. То ж прощаюся, але, сподіваюся, ненадовго.
Флорі стояв біля воріт і проводжав їх поглядом. Елізабет — яке чудове ім’я, ще й таке рідкісне в наші часи. Він сподівався, що воно пишеться через «з». Ко Сла біг за нею доволі дивним і незручним підтюпцем, здіймаючи парасольку над її головою і намагаючись триматися від неї якнайдалі. Прохолодний порив вітерцю пронісся пагорбом. Це був один з тих раптових вітрів, які з’являються в Бірмі зненацька в холодну пору, наповнюючи серця англійців тугою й ностальгією за крижаними морськими водами, обіймами русалок, водоспадами, гротами, вкритими льодом. Здійнявшись вверх, він стиха прошелестів у розлогій кроні вогняних дерев, потім спустився на землю, перебираючи в повітрі клаптиками анонімного листа, який Флорі перекинули через паркан годину тому.
