— Усе гаразд, вони пішли, — сказав він. — Вам більше нічого боятися.

Дівчина поступово отямилася від переляку, трохи відступила від Флорі, та руку не забрала.

— Зі мною все гаразд, — сказала дівчина, — нічого страшного не сталося. Я не поранена. Вони не торкалися мене, просто дуже налякали своїм виглядом.

— Насправді вони доволі сумирні й не здатні скривдити. Їхні роги так загнуті назад, що просто не можуть заколоти. Напрочуд дурнувата худобина. Лють удають лише, щоб захистити потомство.

Тепер вони стояли осторонь одне від одного, одночасно відчувши легке зніяковіння. Флорі встиг зорієнтуватися й повернутися боком, сховавши щоку з родимою плямою.

— Доволі оригінальний спосіб знайомства! — мовив він. — Я й досі не спитав, як ви тут опинилися. Звідки ви? Благаю, не зважте мою цікавість за нахабство.

— Розумієте, був такий чудовий ранок, і я вирішила вийти із саду мого дядечка й трохи прогулятися. А потім за мною ув’язалися ті страшенні істоти. Знаєте, я ще не встигла освоїтися в цій країні.

— Дядечко? А-а-а-а, ну звісно ж! Ви — племінниця містера Лакерстіна. Він розповідав про ваш приїзд. Слухайте, може час нам забратися звідси та вийти на майдан? Десь тут має бути стежка. Але погодьтеся — який приголомшливий початок як для вашого першого ранку в Чаутаді! Тільки боюся, цей інцидент викличе досить погане враження від Бірми.

— Що ви! Ні! Просто для мене це дуже незвично. Такі густі, незвичні британському оку, непрохідні чагарники. Швидко можна заблукати. Скажіть, це були джунглі?

— Чагарникові. Майже вся Бірма тоне в джунглях. Я називаю її зеленою неприємною землею. На вашому місці я б не ступав тією травою. Насіння наб’ється в панчохи й наколе шкіру.

Він шляхетно пропустив дівчину вперед, і відчув себе комфортніше, оскільки так вона не бачила його обличчя. Тепер дівчину можна було трохи розгледіти: струнка, зависока як для дівчини, одягнена в бузкову бавовняну сукню. Судячи з манери рухатися, їй років двадцять. Нагоди розгледіти обличчя так і не випало. Вдалося побачити лише круглі окуляри в роговій оправі, а також волосся, яке було такої ж довжини, як і у Флорі. Раніше такі зачіски в жінок йому доводилося бачити лише на газетних світлинах.

Вийшовши на майдан, вони порівнялися, і дівчина озирнулася на Флорі. Приємний овал обличчя, витончені правильні риси. Можливо, і не красуня, але тут у Бірмі, де всі англійки схожі на жовтуваті скелети, здавалася просто чарівною. Хоча пляму й так не було видно, він все одно швидко відвів голову вбік. Тільки б не попастися надто близько їй на очі зі своєю м’ятою мармизою. Зморшкувата шкіра навколо очей зараз пекла, як свіжа рана. Проте, згадавши, що зранку встиг поголитися, набрався сміливості й запитав:

— Як я вже й казав, ця пригода, мабуть, добряче вас втомила. Не хочете на кілька хвилин зайти до мого будинку й відпочити, перш ніж повернутися додому? До того ж о цій порі перебувати на дворі з непокритою головою просто небезпечно.

— О, дякую, залюбки, — відповіла дівчина, яка, як здалося Флорі, нічого не тямила в індійських поняттях пристойності. — Це ваш будинок?

— Так, але нам треба обійти його, щоб дістатися воріт. Зараз накажу слугам знайти для вас парасольку від сонця. З таким коротким волоссям гуляти тут дуже небезпечно.

Вони йшли садовою стежкою, намагаючись не наступити на Фло, яка, намагаючись привернути до себе увагу, те й робила, що вибрикувала під ногами. На незнайомих азійців вона одразу починала лаяти, але запах європейки їй припав до душі. Сонце тим часом продовжувало розжарюватися. Петунії, висіяні біля стежки, залишали по собі ароматний шлейф чорної смородини. На мить поруч приземлився голуб, змушений негайно повернутися назад угору через цупкі зубки Фло. Флорі з дівчиною одночасно зупинилися помилуватися квітами. Зненацька, без будь якої на те причини, обох накрила хвиля безтурботного щастя.

— Ви справді не повинні виходити із дому без капелюшка, — повторив він знов, і чомусь тепер у цьому відчувалася нотка інтимності. Він просто не міг встояти й ще раз не згадати це коротке волосся, яке чомусь здавалося йому таким красивим. Говорити про нього — наче торкатися руками.

— Ой, у вас кров на коліні, — зойкнула дівчина. — Забилися, коли бігли мені з допомогою?

На його панчосі кольору хакі бурою цівкою застигла кров.

— Дурниця, — відповів він, але для обох з них тієї миті це було зовсім не дурницею.

Потім розмову перевели в надзвичайно натхненне обговорення квітів. Дівчина зізналася, що просто «обожнює» квіти, і Флорі повів її далі стежкою, безперестану торочачи то про одну рослину, то про іншу.

— Лише погляньте на ці флокси. Тут вони можуть цвісти по пів року. Обожнюють сонце. Ось ці жовті мені нагадують примулу, хоч за останні п’ятнадцять років не довелося побачити ані примули, ані жовтофіолі. А як вам он ті цинії? Чарівні, правда? Природа розмалювала їх усім багатством своєї палітри. Це прямостоячі оксамитці. Зовні грубі, чим не бур’яни? Але ж неможливо відірватися! Такі яскраві й витривалі! Індійці від них просто божеволіють. Сіють усюди, де ступає їхня нога. Мені здається, що минатимуть роки, джунглі остаточно проковтнуть усю цю місцевість, а оксамитці буятимуть і далі. А тепер піднімемося на веранду, хочу показати вам орхідеї. Я просто зобов’язаний продемонструвати вам дещо. Такі золотаві дзвоники, ну викапане золото! А аромат! Медом пахне на всю округу. Чи не єдине благо цієї бридкої країни — розкішні квіти. Ви, сподіваюся, теж затята садівниця? Тут це наша найбільша розрада.

— Та я просто обожнюю садівництво! — радо відповіла дівчина.

Вони зайшли на веранду. Ко Сла поспіхом натягнув інджі, свій найліпший гаунг-баунг з рожевого шовку, і вибіг з будинку із тацею, на якій ніс джин, склянки й пачку сигарет. Поставив все на стіл і, крадькома зиркнувши на дівчину, склав руки й уклонився в шико.

— Гадаю, пропонувати вам випити о цій порі — ідея не з найліпших? — запитав Флорі. — Ніяк не можу втовкмачити в голови своїх слуг, що деякі люди можуть вижити й без склянки джину, випитої за сніданком.

Зарахувавши себе до саме таких людей, байдужим жестом наказав Ко Сла забрати зі столу спиртне. Дівчина сіла в плетене крісло, яке Ко Сла заздалегідь виставив їй у кінці веранди. Золотаві китиці орхідей, обрамлені темними пелюстками, поширювали теплий медовий аромат. Флорі підійшов до бильця, ставши півобертом до дівчини, ховаючи свою відмітину.

— Який же бездоганно божественний краєвид відкривається звідсіля, — сказала вона, роздивляючись пагорб.

— Ви теж так гадаєте? Просто казковий. Особливо в цьому теплому жовтому світлі, перш ніж сонце опиниться в зеніті. Майдан приглушує свій зазвичай яскраво-жовтий колір, а золотисті квіти тих вогняних дерев немов вкриваються рум’янцем. Он ті пагорби на обрії стають майже чорними. Мій табір стоїть по той бік від них, — додав він.

У дівчини, як виявилося, була далекозорість, і вона зняла окуляри, щоб придивитися вдалечінь. Нарешті Флорі зміг розгледіти її очі. Такі кришталево чисті й світло-блакитні. Світліші за дзвоники в саду. Шкіра навколо них ніжною гладдю обрамлювала їх, немов пелюсток. Це знову нагадало йому про вік і змарніле обличчя, тому Флорі ще трохи відвернувся від неї. Однак уже не міг утриматися від розмови й продовжив:

— Слухайте, як же мені пощастило, що ви навідалися до Чаутади! Ви навіть уявити не можете, як нам тут бракує нових облич! Місяцями маринуємося у своєму нікчемному товаристві, коли-не-коли заїде зальотний чиновник на черговий обхід або якийсь мандрівник з Америки пострибає із камерою з одного берега Іраваді на інший. Ви, мабуть, до нас прямісінько з Англії?

— Ну-у-у, не зовсім. Останнім часом я жила в Парижі. Знаєте, моя мати — художниця, шукала там натхнення.

— Париж! Ви справді жили в Парижі? Боже милостивий! Це ж треба: з Парижа й прямо в Чаутаду! Знаєте, у такій дірі майже неможливо повірити, що у світі є такі місця, як Париж.

— То ви любите Париж? — спитала вона.