— Попереджаю його, — каже він, — і попереджаю дуже серйозно. Ну ж бо, виходь сюди, Гераті, негіднику, харцизяко з великої дороги!
І туди ж прямують незліченні отари породистих овець і добірних ягнят і дужих баранів та молодь овеча і гурти сірих гусей і бичків та кобил і безрогих телят і довгорунних овець і овець на годівлю і тільних корів і льох і беконних свиней та інших рохів різноманітних і найдобірніших порід і бичків та телиць породи Ангус і безрогих бичків з бездоганним родоводом а також дипломовані удійні корови бугаї, і безперестану там лунає тупотіння й гоготіння, мукання й мекання, ревіння й іржання, рохкання й чвакання навали овечих, свинячих і коров’ячих гуртів, що притупали з пасовиськ Лаша і Раша і Каррикмайнса і з річкових долин Томонда та неприступних круч Макгіллікаддиських гір, і з берегів величавого глибоководного Шаннона і з положистих горбів краю, де оселилося плем’я Кіар, їхні вимені набучавіли від надміру молока, а ще там виставлені барильця з маслом, голови сичужного сиру, діжечки, відруби баранячої туші, мірки з зерном, яйця, які продаються сотнями, різного розміру, форми і кольору засмаги.
Так от, заходимо ми до Барні Кірнана і там, звичайно ж, сидить Громадянин у кутку, балакає сам із собою, і з ним його клятий собацюра Гарріовен, і він чекає: а може, хтось почастує його, поставить чарчину.
— То ось він, — кажу я, — у своєму закапелку, зі своїм кухликом і своїми паперами, пріє до сьомого поту задля нашої перемоги.
Тут пакосний барбос загарчав так, що у мене мурахи по спині полізли. Їй-богу, велике добро для всього люду зробив би той, хто на смерть прибив би вражу псину. Я чув, що вона ущент подерла штани полісменові, коли той прийшов вручити повістку щодо патента.
— Стій, замри! — командує він.
— Все гаразд, Громадянине, — каже Джо. — Це свої.
— Проходьте, раз свої, — відказує він.
Тоді тре око пальцями і питає:
— Як ви оцінюєте теперішній стан речей?
Тобто уявляє себе повстанцем Рорі{596}, що колись довго ховався в горах, чекаючи слушного часу. Та Джо, їй-богу, враз змикитив, як його улестити.
— Я вважаю, наші акції йдуть угору, — каже він, погладжуючи себе між штанинами.
А Громадянин, їй-богу, ляскає себе долонею по коліну й оголошує:
— Вся біда в тому, що ми постійно десь воюємо.
А Джо докидає, устромивши великий палець у кишеню:
— Це росіяни, вони прагнуть тиранити в усьому світі.
— Послухай-но, Джо, — кажу я, — годі тобі забивати нам баки. У мене така величезна спрага, що не продав би її й за півкрони.
— То що п’ємо? — питає Джо. — Кажи, Громадянине.
— Вино нашого краю, — відказує він.
— А ти? — до мене Джо.
— Те ж саме, що й попередній промовець, — відповідаю.
— Налий-но три кухлі, — гукає Джо до Террі. — А як у тебе з серцем, Громадянине?
— Працює як ніколи, дорогенький, — запевняє той і до собаки: — То як, Гаррі? Чи буде наше зверху? Га?
І за тим хапає свого барбоса за шкірку і піднімає так, що той мало не ґиґнув.
Витязь сидів на великому камені-круглякові біля підніжжя круглої вежі: це був широкоплечий м’язистогрудий дужорукий міцноногий яснозорий рудоволосий веснянкопоцяткований кудлатобородий широкоротий довгоносий гучноголосий шлоколінний чіпкопалий волосоногий червонолиций жилавий герой. Плечі у нього були на кілька косих сажнів, а коліна його тверді, наче шмат скелі, і вони, як і все його видиме для ока тіло, поросли брунатною колючою щетиною, яка своїм кольором і цупкістю схожа зі шпильками гірського ялівцю (Ulex Europeus). Його ніздрі, широкі, які розпросторились мов крила, і з яких стирчала щетина того ж самого кольору, були такі місткі, що могли б правити за сховище для жайворонка, коли б він надумався звити собі там гніздо. Його очі, де сльоза й усмішка{597} завжди між собою змагалися, були завбільшки такі, як чималий качан квітної капусти. Могутній струмінь теплого видиху, який розмірено вихоплювався з глибокої порожнини його рота, був ритмічно пов’язаний з ударами його велетенського серця, які стрясали землю, розхитували вершину високої вежі й рушили ще вищі стіни печери.
Він був одягнений у довгий убір із шкури освіжованого вола без рукавів, який доходив йому до колін на зразок кільта і був підперезаний мотузкою, сплетеною із соломи та очерету. Під тим убором були штани з оленячої шкури, зшиті жилами на живу нитку. Узутий він був у високі черевики з вичиненої коров’ячої шкури, зашнуровані трахеєю тієї ж таки тварини, і в балбригганські гетри, пофарбовані пурпуровим лишайником. З мотузки звисали морські камінці, які погойдувалися за кожним рухом цієї ваговитої особи, а на них побіжно, але на диво майстерно, були вирізьблені зображення героїв і героїнь Ірландії прадавніх часів: Кухуліна, Конна Ста Битв, Ніалла Дев’яти Заручників, Бріана Кінкорськош, Малахія Великого, Арта Макмерра, Шейна О’Ніла, отця Джона Мерфі, Оуена Роу, Патрика Сарсфілда, Рудого Г’ю О’Доннелла, Рудого Джима Макдермотта, Соггарта Еогана О’Гроуні, Майкла Двайєра, Френсі Гіггінса, Генрі Джоя Маккрекена, Голіафа, Гораса Вітлі, Томаса Коннеффа, Пег Воффінгтон, Сільського Коваля, Капітана Місячного Сторожа, Капітана Бойкота, Данте Аліґ’єрі, Христофора Колумба, св. Фурси, св. Брендана, маршала Макмагона, Карла Великого, Теобальда Вулфа Тона, Матері Маккавеїв, Останнього з Могіканів, Троянди Кастилії, Зразкового Галвейця, Чоловіка, Який Зірвав Банк у Монте-Карло, Голкіпера, Жінки, Що Не Зважилася, Бенджаміна Франкліна, Наполеона Бонапарта, Джона В. Саллівана, Клеопатри, Саворніна Ділиша, Юлія Цезаря, Парацельса, сера Томаса Ліптона, Вільгельма Телля, Мікеланджело Гейса, Магомета, Ламмермурської Нареченої, Петра Самітника, Петра Безсовісного, Чорнявої Розаліни, Патрика В. Шекспіра, Бріана Конфуція, Мерта Гутенберґа, Патріціо Веласкеса, Капітана Немо, Трістана та Ізольди, першого принца Вельського, Томаса Кука і Сина, Бравого Солдата Хлопця-Молодця, Аррага-на-Пог, Діка Терпіна, Людвіґа Бетховена, Коллін Бон, Шкандиби Гілі, Енгуса Чоловіка Божого, села Доллі Маунт, проспекту Сидней, гори Гаут, Валентина Грейтрейкса, Адама і Єви, Артура Веллеслея, Босса Крокера, Геродота, Джека Переможця Велетнів, Гаутами Будди, Леді Годиви, Лілеї Кілларні, Балора Лихе Око, Цариці Савської, Еккі Негла, Джо Негла, Алессандро Вольти, Джеремії О’Доннована Росса, Дона Філіпа О’Саллівена Біра. Біля нього лежав спис із гранітним гостряком, а коло ніг спочивав лютий звір собачої породи, і його уривчастий подих свідчив про те, що він дрімає у збудженому стані, й це підтверджувалося хрипким бурчанням і судомним здриганням, які хазяїн раз по раз тамував, заспокійливо стукаючи могутнім дрюком, грубо вирізьбленим із палеолітичного каменю.
Так от, приносить Террі три повні кухлі, а Джо стоїть, дивлюсь і бачу, — їй-богу, в очах мені потемніло — виймає він із кишені гінею. Правду кажу вам, щоб я здох. Справжній золотий соверен.
— Їх ще багато там, де я цей узяв, — каже він.
— Слухай-но, ти, мабуть, пограбував карнавку в церкві? — питаю я.
— Заробив у поті лиця свого, — відповідає Джо. — Це мені підказав один розумний чолов’яга.
— Я його бачив, перш ніж зустрівся з тобою, — кажу йому. — Він походжав по Пілл-лейн і по Грік-стрит і дивився своїми риб’ячими очима на риб’ячі тельбухи.
Хто ж це мандрує землею Мічена у чорному обладунку? Це О’Блум, син Рорі — це він. Син Рорі не відає страху, бо напоєна розумом душа його.
— Для старої баби з Принс-стрит, — озивається Громадянин, — для підкупленої газетки. Партії, що підтримує домовленість у парламенті. А погляньте-но на цю брудну ганчірку, — каже. — Погляньте-но на неї — каже. — «Айриш індепендент», ось, будь ласка, газета, яку Парнел заснував для того, щоб вона захищала робочий люд. А ось послухайте прізвища народжених і померлих оголошених у цій буцімто ірландській газеті а також тих що одружуються.
