Того вечора Ричі не забуде ніколи. Доки житиме на світі, ніколи. На гальорці старого «Ройялу» з куцим Піком. І коли перша нота.
І тут Ричі занімів.
Зараз почне городити теревені. Намеле сім мішків усякої всячини. Зрештою сам повірить у свої брехні. Справді повірить. Брехун, яких мало. Але пам’ять у нього хороша.
— Яка ж це арія? — запитав Леопольд Блум.
— «Усе вже пропало»{563}.
Ричі випнув губи. Першу ноту русалка банші вимовляє ніжно і стиха: усе. Дрізд. Білий дрізд. У його ніжному подиху співочого птаха крізь міцні зуби, якими він пишається, чується журлива безнадія. Втрачено. Лункий звук. Уже не одна нота. Колись я чув чорного дрозда, співав у кущах глоду. Він чув мої мотиви і переспівував їх, поєднуючи. Найновіший поклик втрачений поміж усіх попередніх. Луна. І милозвучний відгук{564}. Як це пояснити? Усе втрачено. Посвистів він тужливо. Пропало, віддано, втрачено.
Блум смикнув Леопольда за вухо, заправив краєчок серветки під вазу. Лад. Так, я пам’ятаю. Чудова арія. Вона зайшла до нього уві сні. Невинність від місячного світла. Проте слід її стримати. Хоробрі нехтують небезпекою. Покликати на ім’я. Хай доторкнеться до води. Кабріолет котиться. Запізно. А сама ж хотіла піти. Саме тому. Жінка. Легше спинити море. Так: усе втрачено.
— Чудова арія, — сказав Блум утрачений Леопольд. — Я її добре знаю.
Ричі Гулдинг ще ніколи скільки живе на світі.
Він теж її добре знає. Або відчуває. Весь час силкується про дочку. Мудра дитина, що зможе впізнати свого батька, як висловився Дедал. Я?
Блум скоса спостерігав над безпечінковим. Вираз обличчя, такий як, коли все пропало. Ричі ж, він веселун давноминулих часів. Його старі жарти тепер викликають оскому. Ворушить вухами. Кільце від серветки вставляє собі в око. Сина свого посилає з листами допомогти йому Христа ради. Косоокого Волтера: сер я зробив усе можливе сер. Вибачте завдав вам клопоту проте я чекав що одержу чималу суму грошей. Даруйте мені.
Знову рояль. Звучить краще, ніж минулого разу. Мабуть, настроїли. Знову замовк.
Доллард і Каулі все ще спонукали впертого співака, ну ж бо давайте.
— Давайте, Саймоне.
— Ну ж бо, Саймоне.
— Леді та джентльмени, я щиро зворушений вашими наполегливими проханнями.
— Ну ж бо, Саймоне.
— Я небагатий чоловік, але якщо ви вділите мені трохи своєї уваги, я спробую заспівати вам пісню про розбите серце.
Біля прозорої кришки, що прикривала сандвічі, прикрита тінню Лідія свою бронзу і троянду дарувала і забирала, роблячи це витончено, як то належить справжній леді, подібно до того, як Майна двом кухлям свою золоту корону в зелено-блакитній прохолоді eau de Nil.
Пролунали закличні вступні акорди. Потім перший акорд прозвучав тривало, і зразу полинув голос співця:
— Коли побачив я твоє чарівне личко…
Ричі повернувся до Блума.
— Це Сай Дедал співає, — пояснив він.
Збуджені, зашарілі від хвилювання, вони слухали, відчуваючи, як плине живлющий потік, розливається по шкірі кінцівках заливає тобі серце душу хребет. Блум подав знак Петові, лисому офіціантові, він недочуває, щоб розчинив двері бару. Двері бару. Отак. Добре. Пет допетрав, хоч недочуває, став біля дверей, дослухається. — Журби у серці враз не стало.
У повній навколишній тиші негучний голос співця долинав до них не як тихий шепіт дощу, не як шелест листя, не як брязкіт струн чи спів сопілки чи звуків якїхтамзвуть цимбалів, а доходив до їхнього оспалого слуху словами, до їхнього оспалого серця, викликаючи спомини про переживання, у кожного свої. Потрібно, потрібно слухати: журба, своя у кожного, щезла у них обох, як тільки вони почули. Як тільки вони побачили, усі, що втратили, Ричі, Польді, милосердя краси, почули слово розради від того, від кого найменше сподіваєшся почути її милосердне ніжнолюбовне любодійне слово.
Це співає любов: та ж сама давня солодка пісня кохання. Блум поволі зняв гумку з пакуночка. Давнє солодке правило кохання sonnez la золото. Блум натягнув на виделку, що виставила свої чотири зубці, зняв, обмотав на дві власні чуло-тривожні четвертні, згорнув удвоє, учетверо, увосьмеро і міцно зав’язав.
— П’яний від щастя і надій…
Тенорам жінки на шию чіпляються гронами. Тоді тенори краще володіють своїм голосом. Жіночка пише йому записку і ховає у квіти. І на сцену кида ті квіти: «Я без вас не можу з житттям моїм квити». У голові моїй усе просто. Котить і дзенькає сповнений надій. Не буде він співати для світської публіки. Просто пішло обертасом. Для нього напахтилася. Якими парфумами твоя дружина? Я хочу знати. Дзень. Стоп. Стук-стук. Коли в двері стукають, зразу треба подивитися в люстро, а тоді до дверей, неодмінно. Передпокій. Прибули? Як справи? Все гаразд. Куди пройти? Як тут? Чи може? У сумочці в неї піґулки освіжити дихання, льодяники. Ну то як? Руки стали пестити її пухкі форми.
Та ба! Голос посилився, піднявся, змінився, став гучніший, яскравий, гордий.
— Та мрії плин був нетривалий…
Атож, голос його й досі зберігає свою дивовижну тональність. У Корку і дихається легше і мова милозвучніша. От дурило! А міг би по шию в золоті. Слова від себе інші. Дружину свою довів до згуби, а тепер співає. Проте нам судити важко. Що там між ними двома. Нехай би тільки й далі тримався. Зараз він іще держить марку, привселюдно приндиться. Руки й ноги у нього співають. Зазирає в чарку. Рознервований. Щоб співати, треба з питвом зав’язати. Дієтична юшка за рецептом Дженні Лінд{565}, бульйон, шавлія, сирі яйця, півпінти вершків. Юшка — супер.
Ніжність ніжить слух: повільно, повально. І вже тріпоче і дрижить. Оце воно. То давай! Бери! Пульс пружно тук-тук.
Слова? Музика? Ні, це те, що за ними.
Блум зав’язував вузли і розв’язував їх, сплітав петлі й розплітав їх.
Блум. Потік пекучого нестерпного жадання прагне злитися з музикою, з пристрастю, цей темний настирливий потік. Крити її, брити її, шпарити її, харити її. Шпок. Пори розширюються, щоб розширити. Шпок. Радість відчути тепло. Шпок. Щоб струмінь ринув, відкриваючи шлюзи. Потік, струмінь, течія, струмінь радощів, шпокотроп. Ну ж бо! Мова кохання.
— …промінь надії…
Сяє. У манері справжньої леді Лідія дає зрозуміти Лідвеллові, що ладна дарувати йому промінь надії.
Все це Марта. Збіг. Саме збирався писати. Арія Ліонеля. Твоє гарне ім’я. Не можу писати. Прийми від мене невеличкий подар. Зіграти на струнах жіночого серця, що зав’язані на гаманці. Вона ж. Я назвала тебе вредним хлопчиськом. Але ім’я те ж саме: Марта. Дуже дивно! І саме сьогодні.
Голос Ліонеля знову зазвучав, тихіший, але дужий. Знову він заспівав для Ричі Польді Лідії Лідвелла, заспівав для Пета-офіціанта, який слухав, роззявивши рота. Про те, як побачив чарівне личко, як не стало у серці журби, як погляд, вигляд, слово заворожили його, Гулда Лідвелла, скорили Пета Блумове серце.
Хоча хотілося б ще й бачити його обличчя. Повніше враження. Перукар у Дрейго, коли я звертаюся до нього в дзеркалі, завжди дивиться мені в обличчя. Але чути тут краще, ніж у барі, хоча й далі.
— І дивний блиск її очей…
Уперше я побачив її на вечірці у Мета Діллона в Теренвюрі{566}. Була в жовтому з чорним мереживом. Грали в музичні стільці. Ми з нею останні. Доля. Я і вона. Доля. Крутилися повільно. Потім швидко. Ми удвох. Усі дивилися. І стоп. Вона сіла. Всі, які вийшли, дивилися. Губи сміялися. Коліна жовті.
— Мене заворожив…
Співи. Вона співала «Чекання»{567}. Я перегортав ноти. Повний голос пахощів якими парфумами твої бузкові кущі. Побачив я груди, обидві повні, горло, що творить трелі. Побачив уперше. Вона мені подякувала. Чому вона мені? Доля. Очі іспанічні. У цю годину в старому Мадриді{568} у своєму патіо під старою грушею наполовину в затінку Долорес вонадолорес. Манить мене. Заманює.
