— Ой, тримайте мене вдвох! — вигукувала верескливо міс Кеннеді. — Пам’ятаєш, як він вилупив свої баньки?
Міс Дус теж долучилася до її веселощів своїм густим бронзовим сміхом, вигукнувши:
— І якими очима ти на нього дивилася!
Блучиє темне око прочитало ім’я: Арон Фіґашер. Чому я завжди вимовляв це прізвище як Фігожер? Мабуть тому, що так звучить, наче він жере фіґи. А Проспер Лоре — це прізвище гугенотське. На вітрині крамниці Бассі Блумові темні очі придивилися до зображення святих дів. Сині одежі, під ними біле тіло, прийдіть до мене. Вірять, що вона бог, чи, може, богиня. Та, що сьогодні. Я не роздивився. Заговорив той хлопець. Студент. Потім він із Дедаловим сином. Можливо, це був Мулліган. Гожі діви. Саме це й приваблює наших шалапутів — її біле тіло.
І далі дивилися його очі. Принади гріха. Привабливі принади.
Гріха.
Заходячись веселим реготом, два злотобронзові юні голоси сплелися воєдино, Дус і Кеннеді разом із тими очима. Вони закинули свої юні голівки, бронзу й сміхозолото, щоб вільніше струменів їхній регіт, вереск, якими очима, якісь знаки одна одній, високі пронизливі звуки.
Ох, задихалися, відсапуються. Відсапуючись, ох, застигли, завмерли їхні веселощі.
Міс Кеннеді знову піднесла свою чашку до рота, сьорбнула, і зразу знову захихохотіла. Міс Дус нахилилася до таці, знову роздула ніздрі, вирячила очі та й ну крутити ними задля сміху. Знову Кеннехихонька, нахилившися так, що волосся на маківці нахилилося й показало черепаховий гребінець на потилиці, пирснула з рота чаєм, похлинувшися чаєм і сміхом, похлинулася й кашляла, вигукуючи:
— Масненькі оченята! Уяви, що ти замужем за таким чоловічком, — вигукувала. — З такою борідкою!
Відповідаючи подрузі, Дус уклала всю свою душу у досконалий зойк, неперевершений жіночий зойк, де були і захват, і тріумф, і презирство.
— Замужем за масним носом! — залементувала вона.
Сміх лунав і високого і низького тону, то бронзовий, то золотий, вони спонукували одна одну на нові й нові вибухи сміху, які почережно звучали то як бронза-золото, то як золото-бронза, високо-низько, і сміх за сміхом. А потім ще сміялися. Атож, я знаю, масний. Геть виснажені, задихані, свої тремтячі голови вони поклали на шинквас, коси поряд із лискучою високою зачіскою. Спаленілі (О-о!), засапані, спітнілі (О-о!), обидві захекались.
Замужем за Блумом, за блумореммасним
— О янголи, заступники небесні! — зітхнула міс Дус над своєю пружною трояндою. — І треба було так сміятися! Я геть мокра.
— О міс Дус! — обурилася міс Кеннеді. — Жахливе ти створіння!
І спаленіла ще дужче (жахливе ти), і ще позолотішала.
Блумас простував повз Кантвеллову контору, повз дів Чеппі{549}, які вилискували олійними фарбами. Батько Наннетті торгував цими речами, розносячи їх по місту, стукаючи у двері, як оце я. Релігія зисковна справа. Треба зайти до нього щодо Кейза-Ключчі. Та спочатку попоїсти. Хочу. Ще ні. Вона сказала о четвертій. Час плине швидко. Стрілки не стоять на місці. Далі. Де ж попоїсти? Кларенс. Дельфін. Далі. Заради Рауля. Попоїсти. Якби мені п’ять гіней із цих реклам. Сорочку шовкову, бузкову. Ще ні. Принади гріха.
Червінь на обличчі спала ще і ще, золотавість зблідла.
І тут у бар до них, гуляючи, завітав містер Дедал. Смітнинки, зішкрібав він смітнинки з зашкарублого нігтя великого пальця. Смітнинки. Гуляючи, завітав.
— О, міс Дус, вітаю з поверненням.
І взяв її за руку. Як відпочивалося?
— Пречудово.
Він сподівається, що з погодою в Ростреворі їй, мабуть, пощастило, га?
— Погода була на диво, — сказала вона. — Подивіться самі, як я виглядаю. Нічогенько, правда? Весь день на пляжі.
Бронзова білість.
— Мушу сказати, ви повелися вкрай непорядно, — дорікнув їй містер Дедал і поблажливо потис її руку. — Спокушали бідолашних простачків-чоловіків.
Шовкова міс Дус м’яко забрала свою руку.
— Ой, перестаньте, — відмовила вона. — Ви самі аж ніяк не простак, я гадаю.
А він таки був.
— Треба подумати, — міркував він. — Та ні, зрештою я таки простак. Коли я лежав у колисці, то здався усім таким простакуватим, що мене й охрестили відповідно: просто Саймон{550}.
— Тоді ви, мабуть, були як лялечка, — відповіла на те міс Дус. — А що лікар прописав вам на сьогодні?
— Треба подумати, — міркував він. — Покладаюся на ваш розсуд. Якщо ваша ласка, я попросив би свіжої води і півскляночки віскі.
Дзень.
— Буде негайно, — запевнила міс Дус.
Негайно і з грацією вона повернулася до позолоченного люстра, яке славило товар Кантрелла і Кокрейна. Вона елеґантно налила порцію золотистого віскі з кришталевої карафки. А містер Дедал витягнув з-під поли свого сурдута кисет і люльку. Обслуговує справді негайно. Він продув люльку і видобув із неї дві хрипкі ноти.
— Їй же богу, — міркував він, — я безліч разів збирався подивитися на гори Морн. Кажуть, там на диво цілюще повітря. Та хтось сказав: що довше збираєшся, то швидше добуваєшся. Так-так.
Так. У цибух люльки він напхав волокна, її волосся, русявих волосин Віргінії, русалки{551}. Смітнинки. Волокна. Міркування. Мовчки.
Ніхто не сказав нічого. Так.
Міс Дус захоплено протирала келих, наспівуючи:
— О, Айдолорес, прикрасо східних морів{552}!
— Чи містер Лідвелл сьогодні заходив?
У барі появився Ленеган. Озирнувся навколо. Ленеган. Містер Блум дійшов до мосту Ессекс. Так, сер, містер Блум уже перейшов міст Таксекс. Треба написати Марті. Купити паперу. У Делі. Там поштива продавщиця, і нема чого журиться. Блум. Тямкий Блум. Знає Блум, де клієнтів цілий тлум.
— Він заходив під час обіду, — озвалася міс Дус.
Ленеган підступив ближче.
— Чи не шукав тут мене містер О’Шпар?
Запитав він. Вона відповіла:
— Міс Кеннеді, чи не заходив сюди містер О’Шпар, поки я була нагорі?
Запитала вона. Міс голос Кеннеді відповіла, друга чашка чаю напоготові, втупилася в сторінку.
— Ні, його не було.
Міс вигляд Кеннеді, чутна, не бачена, читала собі далі. Ленеган зі своїм кругленьким черевцем обійшов навкруг таці, де під прозорою накривкою виставлено сандвічі.
— А хто в цій хатці живе?
Кеннеді ніяк на те не зреагувала, тож він удався до нових спроб. Зважайте на крапки. Читайте тільки закарлючки чорного кольору: оця кругленька — це о, а ця як гачок — це ес.
Під дугою коника дзвоники дзвенять.
Злотокоса читала і навіть не позирне. Ніякої уваги. Не звертала вона уваги й на те, як він почав співуче, мов сольфеджіо, читати по складах їй байку, імітуючи учнівське читання:
— Я-кось зу-стрі-ла лиси-ця ле-леку. І ка-же лиси-ця ле-леці: встро-ми свій дзьоб ме-ні в гор-ло і ви-тяг-ни кіст-ку.
Та марно він харамаркав. Міс Дус відвернулася вбік до своєї чашки.
Він зітхнув убік:
— Ой, леле! Не везе!
Він поздоровкався з містером Дедалом, і той на відповідь кивнув йому головою.
— Вітання від славетного сина славетного батька.
— Хто ж це такий? — не зрозумів містер Дедал.
Ленеган на знак щирого здивування розвів руками. Як хто?
— Хто це такий? — перепитав він. — Невже ви не розумієте? Стівен, наш юний бард.
Сухо.
Містер Дедал, славетний войовник, відклав свою люльку, набиту сухим тютюном.
— Ясно, — сказав він. — Спочатку я не збагнув, про кого йдеться. Я чув, що він обертається у вельми добірному товаристві. А ви його бачили щойно?
Щойно.
— Саме сьогодні ми з ним спорожняли келихи з нектаром, — повідомив Ленеган. — У Муні en ville і Муні sur mer[178] Муза винагородила його за поетичні здобутки грошовою готівкою.
