Отець Конмі проминув винну лавку Данієля Бергіна, під вікнами якої стояли, спершися об стіну, двоє чоловіків на дозвіллі. Вони привіталися з ним, і він із ними теж привітався.
Отець Конмі пройшов повз похоронну контору Г. Дж. О’Ніла, де Корні Келлегер, бухгалтер, жуючи стеблинку трави, робив записи в своєму журналі. Констебль, обходячи дозором свою дільницю, привітався з отцем Конмі, і отець Конмі привітав констебля. Ось крамниця Юкстеттера, торгівля свининою, отець Конмі побачив виставлені товари: ковбаси білі, кров’яні, червоні, доладно скручені кільцями.
Під деревами Чарлевілл-мола на причалі каналу отець Конмі побачив баржу, навантажену торфом, її тяглову конячину, що стояла, понуривши голову, і барочника в брудному брилі, який сидів на баржі, курячи, і зирив на гілку тополі над головою. Ідилічна картина, і отець Конмі поміркував про те, який передбачливий наш Творець: він-бо створив торф у болотах, щоб люди могли його викопувати та привозити і в місто і в села, і щоб бідняки опалювали ним свої оселі.
На Ньюкоменському мості превелебний Джон Конмі, Т. І., отець-настоятель церкви святого Френсіса Ксаверія, що на Горішній Гардинер-стрит, сів на трамвай, який ішов на околицю.
З трамваю, який ішов у центр, на Ньюкоменському мості зійшов велебний Ніколас Дадлі, вікарій церкви святої Агати, що на Північній Вільям-стрит.
На Ньюкоменському мості отець Конмі сів на трамвай, що йде на околицю тому, що він не любив ходити пішки по небрукованій дорозі повз Мад-айленд.
Отець Конмі сів у кутку вагона і дбайливо засунув синій квиток у вічко однієї із своїх пухких лайкових рукавичок, а чотири шилінги, шестипенсовик і п’ять пенсів висипав із долоні — а вона була в другій пухкій лайковій рукавичці — у гаманець. Проїжджаючи повз церкву, оповиту плющем, він міркував над тим, що контролер зазвичай заходить тоді, коли забудешся і загубиш свій квиток. Урочистий вираз на обличчі пасажирів здавався отцеві Конмі недоречним для такої короткої і дешевої подорожі. Отець Конмі хотів, щоб усі люди були просто в доброму гуморі.
День видався, як на диво. Джентльмен в окулярах, який сидів насупроти отця Конмі і щось був пояснював, замовк, опустивши погляд долу. Його дружина, — певно, дружина, подумав отець Конмі. Тож дружина джентльмена в окулярах позіхнула, ледь помітно розтуливши уста. Вона підвела свій кулачок у рукавичці, знову ледь позіхнула, поляпала кулачком по губах і усміхнулася так злегка, так мило.
Отець Конмі зауважив, що у вагоні чути пахощі її парфумів. Зауважив він також, що незграбний чолов’яга, її сусіда з другого боку, сидить на краєчку свого сидіння.
Отець Конмі, стоячи біля балюстради олтаря, насилу спромігся покласти гостію у рот незграбного старця, у якого тряслася голова.
Трамвай зупинився коло мосту Еннслей і вже був рушив, коли старенька жіночка раптом підвелася, щоб вийти. Кондуктор сіпнув шворку дзвінка, щоб зупинити трамвай. Вона вийшла з кошиком та сіткою в руках, і отець Конмі бачив, як кондуктор допоміг їй зійти з сіткою і кошиком, і отець Конмі подумав, що, мабуть, вона спохопилася, бо проїхала далі, ніж дозволяв її одноцентовий квиток, і що вона така собі добра душа, одна з тих, кому, відпустивши гріхи, доводиться двічі повторювати благословляю тебе, дитино моя, на знак того, що гріхи вже відпущено, молися за мене. Але ж у них було так багато тривог у житті, стільки клопоту, у сердешних бідолашок.
З рекламних афіш на отця Конмі дивився містер Юджин Стреттон, осміхався лапатими негритянськими губами.
Отець Конмі подумав про душі чорношкірих і брунатношкірих і жовтошкірих людей, і про свою проповідь щодо святого Петера Клавера, Т. І., і щодо африканської місії та поширення істинної віри і щодо мільйонів чорних, брунатних і жовтих душ, які не встигли охреститися водою, перш ніж їхня кончина настигла їх, яко злодія серед ночі. І книжка бельгійського єзуїта Le Nombre des Elus[156], на думку отця Конмі, раціонально трактує цю проблему. Бо ж мільйони й мільйони людських душ, створені Господом за його власною подобою, не змогли (D. V.) бути навернені в істинну віру. А втім, вони були Божі душі, самим Богом же й створені. Тож отцеві Конмі було шкода, що їх, чого доброго, доведеться викинути, наче непотріб, якщо можна так висловитися.
На зупинці Гаут-роуд отець Конмі вийшов із трамваю; кондуктор уклонився йому на прощання, і він теж уклонився кондукторові.
На Малагайд-роуд не було ні душі. Отцеві Конмі подобалася і ця вулиця, і її назва. І весільний передзвін Малагайд весь будить він{517}. Лорд Толбот де Малагайд, прямий спадкоємець лорда-адмірала Малагайда і приналежних морів. За весільним передзвоном відразу ж лунає заклик до зброї, і вона в один єдиний день стала і нареченою, і дружиною, і вдовою. Усе те діялося в давні часи, коли вірнопідданий люд по всіх весях жив у теплі та добрі, коли панувала давня баронська старовина.
Простуючи далі, отець Конмі думав про свою невеличку книжку «Баронська старовина»{518} і про ту книжку, яку можна було б написати про єзуїтські доми і про Мері Рочфорт, доньку лорда Моулсворта, першу графиню Бельведер.
Зажурена дама, не першої вже молодости, гуляла сама по березі озера Еннел, Мері, перша графиня Бельведер, журно гуляла увечері й не лякалася сплеску, коли у воду стрибала видра. Хто міг знати правду? Не лорд Бельведер, її ревнивий чоловік, і не її сповідник, чи вона вчинила перелюб до самого кінця, eiaculatio seminis inter vas naturale mulieris[157], з чоловіковим братом? Вона сповідалася б тільки наполовину, коли б согрішила не до кінця, як те робило жіноцтво. І знали б тільки Господь, та вона, та він, чоловіків брат.
Отець Конмі думав про незборимий плотський потяг, який, проте, необхідний для того, щоб людський рід на землі тривав без перерви, і про шляхи Бога, які не є нашими шляхами.
Дон Джон Конмі простував вулицею і водночас линув думкою в минулі часи. Там він був людина своя і шанована. Він зберігав у своїй пам’яті довірені йому на сповідях таємниці й усміхався усміхненим шляхетним обличчям, гостюючи у вітальнях із навощеними до блиску паркетами. І руки нареченого й нареченої, шляхетного і шляхетної, зводив докупи долонями дон Джон Конмі.
День був пречудовий.
Крізь ворота отець Конмі побачив грядки капусти; усі капустяні головки привітали його, присівши, реверансом, розхиливши спідні листки. Небо привітало його, випустивши зграю білих хмаринок, які поволі пливли за вітром. Moutonner[158], кажуть французи. Домашнє і влучне слово.
Отець Конмі, промовляючи свою чергову молитву, стежив за кучерявими хмарками над Реткоффі. Його щиколотки ніг у тонких шкарпетках і досі відчували, як кололася стерня на полі в Клонгоузі. Він ходив там, гуляючи вечорами, проказував молитви і чув вигуки хлопців, що бавилися на моріжку, юні вигуки в тихому вечірньому просторі. Він був ректором школи і порядкував лагідно.
Отець Конмі зняв рукавички і витяг свій требник із червоними краями. Закладка кольору слонокости позначала сторінку.
Молитва на дев’яту. Її належало проказати ще до ланчу. Але саме нагодилася леді Максвелл.
Отець Конмі проказав подумки Отче наш та Аве Марія і перехрестився. Deus in adiutorium[159].
Він спокійно прямував, проказуючи подумки молитву дев’ятої години, ішов і проказував, аж доки дійшов до Res у Bead immaculati: Principium verborum tuorum veritas: in eternum omnia indicia iusticiae iusticiae tuae[160].
Розпашілий юнак вигулькнув із прогалини в живоплоті, а слідом за ним появилася дівчина із жмутиком охлялих польових ромашок у руці. Юнак ураз підняв свою шапку, вітаючись із панотцем, а дівчина поквапно вклонилася йому і старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.
