— Ані його ослиці, — доповнив антифоном Красень Мулліган.

— Доброго Вілла потрактували не дуже добре, — доброзичливо зауважив добрий містер Кращ.

— Чия вілла? — удавано недочув Красень Мулліган. — Не розумію, про що ви.

— Воля до життя, — почав філософувати Джон Еглінтон, — була для бідолашної Енн, удови Вілла, волею до смерти.

— Requiescat[136]!— проголосив Стівен.

— І ось вона лежить, мертвісінька, заклякла, на тому запасному ліжку, цариця у вереті, навіть якби ви довели, що ліжко в ті часи було такою самою дивиною, як тепер автомобіль, і що різьблення на ньому захоплювало дух люду усіх навколишніх сіл. Уже в похилому віці вона спізналася з проповідниками-євангелістами (один із них квартирував у Нью-Плейс і коштом міста отримав кварту хересу, проте в якому ліжку він спав, нам допитатися неможливо) і довідалася, що в неї є душа. Вона прочитала, або ж їй прочитали, його книжечки, куди цікавіші для неї, ніж «Жартівниці», й, одливаючи в нічний горщик, міркувала над «Гачками й Петлями для Штанів Чоловіків Віруючих» та над «Найдушоспаснішою Табакеркою, яка Примушує Чхати Найблагочестивіші Душі»^{457}. Уста Венери ворушаться в молитві. Докори сумління. Гризоти совісти. Це саме той вік, коли блудство вичерпало свої спроможності й ну вишукувати собі Бога.

— Історія підпирає це фактами, — inquit Eglintonus Chronolologos[137]. — Один вік нашого життя змінюється іншим. Проте найвища влада каже нам, що найгірші вороги людини є його домашні й родичі. Гадаю, що Рассел має слушність. Що нам до його дружини чи до батька? Я схильний вважати, що тільки поети, які обожнюють домашнє вогнище, знають, що таке сімейне життя. Фальстаф до них не належав. Гадаю, що череватий лицар — це його найдосконаліший витвір.

Худючий, він відкинувся на спинку стільця. Несмілий, зречися своїх родичів, немилосердих преподобників^{458}. Несмілий, за трапезою з нечестивими він силкується, щоб його проминула чаша. Це так звелів його отець, що з Ольстера, з графства Антрим^{459}. Провідує його щоквартально тут у бібліотеці. Містере Магі, сер, вас там хоче побачити якийсь джентльмен. Мене? Каже, він ваш батько, сер. Дайте-но мені мого Вордсворта. Заходить Магі Мор^{460} Метью, ірландський патлатий селюк у суконній опанчі, штанці з ширінькою на ґудзиках, панчохи забризкані болотом десятьох лісів, а в руці галузка яблуні-дички^{461}.

Це твій? Він знає твого татуся. Удівця.

Поспішаючи з веселого Парижа до її смертельної постелі в бідняцькому домі, на пристані я торкнувся його руки. Почув несподівано теплий голос. Її лікує доктор Боб Кенні. Зичливий блиск очей. Хоча вони мене не знають.

— Батько, — сказав Стівен, силкуючись подолати свою безнадію, — це неминуче зло. Він написав цю п’єсу^{462} через кілька місяців по батьковій смерті. І якщо ви вважаєте, буцімто він, сивуватий чоловік із двома дочками, які вже на порі до шлюбу, проживши на світі тридцять п’ять літ, nel mezzo del cammin di nostra vita[138], а життєвого досвіду мав на цілих п’ятдесят, що це саме він і є юний студентик із Віттенберґа, тоді вам доведеться вважати, що його стара мати, якій уже років сімдесят, що вона — це хтива королева. Ні. Мертве тіло Джона Шекспіра не блукає ночами. З години на годину воно тліє і тліє. Сам він спочиває, позбувшись своїх обов’язків батька і передавши ці містичні обов’язки синові. Каландріно^{463}, персонаж із твору Боккаччо, був перший і останній чоловік, який вважав, що має народити дитину. Почуття батьківства, себто усвідомлення того, що він виношує в собі свого спадкоємця, чоловікові невідоме. Це містичні обов’язки, апостольське наступництво від єдиного батька до єдиного сина. Саме на цих містичних зв’язках, а не на мадонні, образ якої хитра італійська ментальність накинула європейському загалові, вивищилася церква і стоїть вона незворушно, бо стоїть, як увесь світ, як макро- і мікрокосм — на порожнечі. На непевному, на неймовірному. Amor matris[139], родовий відмінок (любов до чи любов кого) — можливо, єдине, що є справжнього у цім світі. Можливо, що батьківство це юридична фікція. Чи завжди у будь-якого сина є такий батько, котрого будь-який син буде завжди любити, і чи сам батько буде любити цього будь-якого сина?

Ну чого ти на цьому зациклився, хай йому всячина?

Знаю. Помовч. Не мороч голову. Маю причину.

Amplius. Adhuc. Iterum. Postea[140].

Хіба тобі конче треба це робити?

— Соромота за тілесний гріх роз’єднують їх так твердо, що світовий запис усіх інцестів та інших гріховних переступів такого кшталту майже не засвідчує випадків навпаки. Сини з матерями, батьки з дочками, лесбіянки-сестри, любов, яка не зважується назвати себе коханням, небожі з бабусями, в’язні з замковими дірками, цариці з породистими бугаями^{464}. Ненароджений син псує матері поставу, народжуючись, завдає їй мук, потім — кому більше уваги, нові клопоти. А він, як і належить дитині чоловічого роду: сам зростає, а батько старішає, синова юність батькові як сіль на рану, його друг — батькові суперник і ворог.

Я це збагнув на паризькій вулиці Мсьє-ле-Пренс^{465}.

— Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої жаги.

А я батько? А якби був?

Зморшкувата невпевнена рука.

— Савеллій, він африканець і єресіарх хитріший над усіх польових звірин, доводив, що Батько є водночас Своїм Власним Сином. Бульдог Аквінський^{466}, який не зважав на будь-яке твердження, суперечить йому. Гаразд: якщо батько, у якого немає сина, не може бути батьком, то чи може син, у якого немає батька, бути сином? Коли Ратлендбеконсаутгемптоншекспір^{467} чи якийсь інший поет під тим самим ім’ям у цій самій комедії помилок^{468} написав «Гамлета», він був не тільки батьком свого сина, але, вже не бувши сином, він був і усвідомлював себе батьком усього свого роду, батьком свого діда, батьком свого ненародженого онука, який, відповідно, так і не народився, бо ж природа, як пояснює містер Магі, не сприяє довершеності^{469}.

Еглінтонові очі втішено блиснули з несмілою подякою. Зрадів він, бадьорий пуританин, бо має глини цілу тонну.

Улестити. Інколи. Але улестити.

— Сам собі батько, — промимрив сам до себе Синмулліган. — Постривайте-но. Я завагітнів. У мене в голові ненароджена дитина. Атена-Паллада! П’єса! Має народитися п’єса! Допоможіть мені розродитися!

Він стиснув долонями своє чоло, як акушерка стискає живіт породіллі.

— Що ж до його родини, — провадив Стівен, — то ймення його матері живе в Арденському лісі^{470}. На її смерть він відгукнувся сценою з Волумнією в «Коріолані»^{471}. Про смерть його малого сина нагадує смерть юного Артура в «Королі Іоанні». Гамлет, чорний принц, це Гамнет Шекспір. З кого писалися дівчата у «Бурі», в «Періклі» та в «Зимовій казці», ми знаємо. Хто така Клеопатра, звідки єгипетські казани з м’ясом, хто Крессіда й Венера^{472}, ми здогадуємося. Проте там є ще один його сім’янин.