— Зовсім недавно я бачився з вашим шанованим батечком, — дипломатично провадив пан Блум. — Власне, сьогодні, чи, коли точніше, уже вчора. Де він мешкає нині? З розмови з ним я зрозумів, що він десь переїхав.
— Гадаю, він десь у Дубліні, — незворушно відповів Стівен. — А що?
— Він чоловік, обдарований у багатьох царинах, — відгукнувся пан Блум про Дедала Старшого, — а що вже оповідач! Уроджений, незрівнянний. Він дуже пишається вами, на що є всі підстави. Може, ви б усе-таки повернулися? — зважився він підказати, згадуючи вельми неприємну сцену на станції Вестленд-Роу, коли неозброєним оком видно було, що ті двоє, себто Мулліган і його приятель, англійський турист, перехитрувавши урешті-решт свого третього товариша, безсовісно намагаються втекти від Стівена у вокзальній штовханині, от ніби весь той триклятий вокзал є їхня власність.
Одначе відповіді на цю пропозицію не дістав, бо вся увага Стівенової свідомости зосередилася на відтворенні картини домашнього вогнища, яким він його бачив востаннє: сестричка Діллі з розпущеними косами сидить біля плити, чекаючи, поки у вкритому верствою кіптяви чайнику звариться якесь слабеньке тринідадське какао, і вони вдвох, забіливши це вівсяним відваром замість молока, вивершать таким напоєм свою трапезу з п’ятничних оселедців, по пенні пара, тоді як Меггі, Буді та Кейті отримали додатково по яйцю, а кіт біля кошика з білизною пожирає на аркуші брунатного паперу асорті з риб’ячих голів, кісточок і яєчної шкаралупи на виконання третього церковного припису постувати й утримуватися у зазначені дні, адже був саме день посту, а може, день утримування, одне слово, десь щось таке.
— Ні, — повторив тим часом пан Блум, — особисто я (коли б я був на вашому місці) не дуже покладався б на вашого веселого приятеля й затятого гумориста, доктора Муллігана, — не довіряв би йому ні як навчителю, ні як філософу, ні як другові. Цей свого шматка ніде не проґавить, хоча схоже, він ніколи не тямив, як шкідливо не мати регулярного харчування. Ви, звісно, не завважили стільки, скільки укмітив я, але нітрохи не здивуюсь, коли з’ясується, що вам у питво підмішали пучку тютюну чи якогось наркотику — з певною таємною метою.
Втім, з усіх відомостей, які до нього доходили, випливало, що доктор Мулліган вельми різнобічна людина, чий кругозір зовсім не обмежується самою лиш медициною; у своїй справі він швидко висувається в перше коло і, якщо чутки не брешуть, розраховує в недалекому прийдешньому здобути багату практику як модний лікар із солідною гонорарною ставкою, а ще ж на додаток до цього професійного статусу й те, що він урятував потопельника від певної смерти за допомогою штучного дихання та, як це називають, першої допомоги десь чи то в Скериз, чи в Малагайді, й це, слід визнати, стало найвідважнішим учинком, гідним найвищих похвал, отож, признатися чесно, пан Блум зовсім не міг собі уявити, які причини за цим криються: хіба що звести все на рахунок якоїсь злостивости а чи просто звичайних ревнощів.
— Хіба що все зводиться до одного, а саме: що він, як це називають, краде ваші ідеї, — зважився він висловити власну думку.
Обережний погляд, де була стурбованість навпіл із цікавістю, і не без відтінку симпатії, який він кинув на понуре наразі Стівенове обличчя, не пролив потоку світла на питання, чи просто він дозволив тим безсовісно себе ошукати (як можна було припустити за двома-трьома похмурими репліками, що зірвалися йому з вуст), а чи зовсім навпаки: прозирав усе те наскрізь, але, керуючися якимись лиш йому відомими резонами, попустив справі, більш чи менш… Гнітюча злиденність штовхала до того, і він майже напевне дав зрозуміти, що, попри всю свою освіченість, йому коштувало величезних зусиль бодай якось зводити кінці з кінцями.
Побіля чоловічого туалету пан Блум побачив візок морозивника, а поруч купку, слід гадати, італійців, які в палкій пересварці незвичайно шпарко-енергійно обмінювалися красномовними виразами на своїй жвавій мові, розв’язуючи поміж себе якісь невеличкі розбіжності.
— Putana madonna, che сі dia і quattrini! Ho ragione? Culo rotto!
— Intendiamoci. Mezzo sovrano più…
— Dice lui, peró.
— Farabutto! Mortacci sui [405] !
Пан Блум і Стівен увійшли до «Притулку візника», невибагливої дерев’яної будівлі, де досі їм навряд чи коли привелося побувати, причому перший з них іще перед порогом шепнув другому декілька слів стосовно господаря закладу, котрим, як запевняли, був уславлений колись Козолуп, Фіцгарріс Непереможний, хоча він і не поручився б за істинність цих чуток, бо в них, цілком можливо, не було й сліду правди. Ще хвилина — і двоє наших запівнічників уже сиділи в затишному куточку, де їх вітали самі лише погляди вельми розмаїтого збіговиська бездомних волоцюг та інших непіддатливих для класифікації особин роду Гомо, які вже їли-пили, урізноманітнюючи це заняття балачками, і, судячи з усього, помітно зацікавилися новими прибульцями.
— Що ж до кави, — зважився пан Блум відверто спробувати розколоти лід, — то, на мою думку, вам би слід покріпитися й чимось істотнішим, скажімо, якоюсь булочкою.
Відповідно найпершою його дією було замовити ці життєві блага, що він і виконав цілком спокійно, із притаманним йому sang-froid[406]. Hoi polloi[407], себто вантажники й кучери, чи хто там іще вони були, після побіжного огляду відвернулися, явно не вдовольнивши своєї цікавости, і лиш один п’яничка, з усього видно моряк, рудобородий, уже шпакуватий, іще довгенько на них витріщався, аж поки нарешті переніс свою натхненну увагу на підлогу.
Пан Блум, скориставшись правом свободи слова та мавши капелюшне знайомство з мовою суперечки, хоча, сказати правду, так і лишаючись непевним щодо voglio, виразним голосом зазначив своєму протеже апропо розкішної баталії, що досі, з непогасним запалом, бушувала на вулиці:
— Чудова мова. Маю на увазі: для співу. І чом би вам не писати ваших віршів цією мовою? Bella Poetria! Така мелодійна, повнозвучна. Belladonna voglio[408].
Стівен, відчайдушно борючись із убивчими позіхами та взагалі зі смертельною втомою, відгукнувся так:
— Для всолоди слуху слоних. Вони розвели той базар через гроші.
— Та невже? — перепитав пан Блум. — Так, звісно, — додав він замислено, в душі подумавши: почати треба з того, що взагалі мов існує більше, ніж конче необхідно. А італійську, можливо, оточують якісь південні чари.
Тут господар цього притулку порушив їхній тет-а-тет, бухнувши їм на стіл кипучо-пливучу чашку вишуканого пійла, титулованого як кава, і поклавши вельми допотопний взірець булочки чи то чогось такого подібного, після чого здійснив відступ за свій шинквас. Пан Блум, надумавши роздивитися його як слід, але десь перегодом, аби це не здалося… і з цієї причини поглядом підохотив Стівена братися до питва-їжі, а сам ну порядкувати, поступово та обережно підсуваючи ближче до нього чашку того, що в цей момент претендувало на назву кава.
— Звуки оманливі, — заговорив Стівен, помовчавши коротку хвильку. — Достоту як і імена: Ціцерон, Подмор{848}, Наполеон, містер Добродій, Ісус, містер Дойл. Свого часу Шекспірів було не менше, ніж Мерфі. Що там, в імені?
— Авжеж, саме так, — незворушно погодився пан Блум. — Звісно, що так. Наше ім’я також змінювалося, — додав він, посуваючи тепер так звану булочку через стіл до Стівена.
Тут рудобородий моряк, що не спускав свого ока, яке стільки перебачило, з наших прихідьків, особливу увагу приділяючи Стівенові, заскочив молодика лобовим запитанням:
— А от твоє ім’я яке може бути?
Тієї ж миті пан Блум ногою торкнувся черевика свого супутника, одначе Стівен, явно знехтувавши той теплий дотик у несподіваному місці, спокійно відповів:
