Тут грізно грякнуло на вулиці, гур-гур! — і розкотилося. Зі своєї шуї гучно смальнув молотовержець Тор, ярим гнівом розпалившись. І накотилася буря, страхом переповнивши йому серце. І Лінч-магістр остеріг його, аби приборкав теревені свої вчені та словоблудія, понеже сам Бог розгнівився на поганськії зальоти його до пекла. І той, хто допіру так зарозуміло кидав виклик долі, враз зблід, і всі побачили, як увесь він скулився, і високомовна його бундючність зненацька впала долу до бурмотіння невиразного, а серце заколотилося в клітці його грудей, як уловив він смак тої грози прегрізної. І почали хто насміхатися, хто на глузи його брати, а Панч Костелло знову сильно наліг на пиво, а Ленеган-магістр і клявся й божився од нього не одстати; їй-богу, ніде правди діти: таки скорий він був на всякі витівки нікчемні. Але наш хвалько-гулько знову як заволає, мовляв, видно, Ніхтоотець сам якоїсь там браги налигався, то й начхати на нього, і чом би не позмагатися з самим тим стариганом, хто кого переп’є. Але оце так він похвалявся тільки на те, аби страх одчайдушний свій приховати, бо боявся й трусився він у хоромах Горнових. І справді вихилив він одним духом чару, аби збадьоритися, хоч якось дух занепалий піднести, адже довго-довго гуркотіло воно перекочувалося туди-сюди по небу, а Медден-магістр, схиляючись часами до побожности неабиякої, під цей удар небесний припасував і свій штурх сусідові хвальковитому під ребро, і магістр Блум, сидячи од чванька по праву руч та бажаючи страхи велії того втихомирити, зачав усілякі словеса заспокійливі промовляти, пояснюючи, що то, бачте, чується вам лише пустий-простий гамір з атмосфери, аби пролився під блискання дощ із хмарища, отож має місце сам лишень природний феномен.
Але ж чи розвіяли слова Утихомира страхи-ахи юного Дебошира? Аніжé! Адже загніздилася в його грудях шпичка, Гіркота рекомая, якої не вийняти звідтіля словами. То що ж, не мав він ні побожности одного сусіда, ні тихомирности іншого? Істинно так, нічого того не мав, хоча жадав і того, й сього причаститися. Невже ж не міг він зусилля зробити, аби заново віднайти посудину Святість, що була отроцтва його годувальниця? А таки не міг, бо не зійшла Благодать на нього, з якою тілько й можна однайти посудину тую. Що ж йому вчувалося в перекотах того гуркоту? Глас бога Плодорода? Чи, за Втихомировими словами, пустий гук Феномена? То вчував? Чи ні? Ну, як було б йому й не вчувати, ото хіба коли б законопатив трубу зорову, Розумінням іменовану (чого він таки не вкоїв). Бо в ту трубу він добачав, що пробуває у краю Феномену, де доведеться йому котрогось-то дня померти, понеже був він, яко і решта вся, видивом швидкоплинним. І що ж, не прияв він сієї долі-юдолі — померти, яко всі інші, й пощезнути з блеску світа? Ні ж бо, ні в якому разі не прияв би, а натомість заходився б і собі видива умножати, як ото вчиняють мужі з жонами, яко й повелів їм чинити Феномен — через книгу Закон. Отже, нічого не відав він і про інший край, званий Віруй-у-Мене, який є земля обітована, де владарює король Блаженний нині і прісно і повсякчас, і немає там ні смерти, ні народин, ані заміжжя чи материнства, і зберуться там усі, хто в теє вірує? Справді-бо, Благочестивий розповідав йому про край той, а Чеснотливий указував і шлях в оний, одначе сталося так, що напівдорозі він зійшовся з однією блудницею, милою з виду, а назвалася вона Синиця-в-Руці й лестощами своїми звела його з путі істинної, промовляючи: Гей, красунчику, а зверни-но сюди, я покажу тобі гарну місцину, й так підлещуючись заманила ж вона його до вертепу свого, назва якому Гніздечко-в-Кущах, а умудрені нарекли його Плотська Хіть.
Оцього ж і жадало все те збіговисько, що засіло в Чертозі Материнства, і коли б їм здибати оту блудницю, Синицю-в-Руці (а була ж вона вмістище всіх виразок і чудиськ і підступів диявольських), то вони б зі шкіри своєї повилузувалися, аби її запопасти й звідати. Що ж до Віруй-у-Мене, то проголошували вони, буцімто просто поняття таке умоглядне, і про нього вони й помислити не годні були досі, позаяк, по-перше, отеє Гніздечко-в-Кущах, куди вона всіх принаджувала, було така чудова місцинка, і встелено воно чотирма подушечками, а на подушечках тих чотири ж квиточки мов квіточки, й викарбовані на них оції слова: Рака, Перекидака, Вид-в-Стид і Лизогуз, і, по-друге, понеже та моровиця Сифілла й чудиська нітрохи їх не лякали, поза-як мали вони щит надійний — Презерватив із кишки бичачої, а по-третє, поза-як і підступи диявольські, сиріч зародження Нащадка, вони сподівалися відбити отим же самим щитом, званим іще Дітогуб. Тож усі вони перебували в засліпленні химерному, і містер Причепа, й містер Побожний-Коли-Треба, і містер Троглодит — Пивний Живіт, і містер Франклін-Фальш, і містер Діксон-Делікатесон, і юний Пиндюк-Бундюк, і містер Балансир-Утихомир. І як же ти, о нікчемне збіговисько, всеньке ошукалося, бо то ж воістину був глас Бога, бо Він, гніву сповнившись велікого, вже ладен був піднести десницю свою і розсипати душі їхні на порох за блюзнірства та за посипання їхні марнотратні сіменем, супротивні заповіді Його, которая палко закликає плодитися.
Отож четвер, червня дня шістнадцятого. Патрика Дігнема, померлого од удару апоплексичного, поховали в сирій землі, й після посухи жорстокої, слава Богові, нарешті задощило, баржовик привіз торф, пропливши миль п’ятдесят чи десь коло того, та й говорить: посіви не сходять, поля засохли, печальне видовище і сморід нестерпучий повсюди, чи то в долинах, чи то на пагорбах. Дихати тяжко, і всі свіжі вруна пов’яли геть чисто, бо ж так довго ані краплі дощу не випадало, що вже ніхто й не згадає, чи в літа проминулі було щось подібне. Пуп’янки руж усі зчорніли ще й спузирилися, а на горбах сама морхла трава й чагарі сухі, що спахнуть од першої ж іскри. І всі твердять водно, що той вітер страшний, який був переколошматив увесь край минулого лютого, то справжня марниця, коли порівняти з оцим-о спустошенням. Одначе ж нині, як уже згадували, мало-помалу по тому, як зайшло сонце, і з тим же самим незмінним вітром із заходу, завидніли, коли вже смеркало, великі набухлі хмари, і знавці погоди позадивлялися, мірявши їх поглядом, і спочатку заблискотіли зірниці, а ще перегодом, туди до ночі ближче, десь за годину десяту, розпанахала пітьму одна велика блискавиця й грякнув, розкотившись довгими перекотами, грім, і вмить усі кинулися хто куди, у найближчі двері, від димучої зливи, чоловіки захищаючи брилі свої солом’яні хустинками чи ганчірками якимись, а жінота застрибала, попідіймавши подолки чимвище, бо ж линуло воно враз і як із відра. Де досі сухо було, як у пустелі, по Ілі-плейс, Беггот-стрит, Дьюкс-лаун, а звідтіля по Міерріон-ґрин й аж до Голлс-стрит, мчала потоком вода, і хоч куди кинь оком, аніде жодного тобі портшеза, екіпажа там чи фіакра, одначе грім, після першого отого удару, так більше й не загримів. А навпроти дверей вельмишанованого містера судді Фіцгіббона (якому випадало засідати з містером Гілі, адвокатом, у справі стосовно земель коледжу) Мал. Мулліган, джентльмен над джентльменами, вийшовши від містера Мура, літерата (колишнього папіста, але наверненого, подейкують, у доброго вільяміта{705}), випадково наскочив на Алек. Баннона, коротко підстриженого (так модно нині, у поєднанні з вечірніми плащами із зеленого твіду), котрий допіру повернувся до міста поштовою каретою з Муллінгара, де його кузен і брат Мал. М. пробудуть іще місяць, аж до святого Свитина{706}, й питається, яким це його вітром сюди, та до себе додому чимчикую, а той до Ендрю Горна, його там ждуть не діждуться, щоб вихилив чарчину, так він доповів, але ж закортіло розповісти й про одну теличку-норовичку, форми ой розвинені, не по літах, смачнюща телятинка до самих п’ят, а дощ тим часом знай поливав їх, тож вони обоє і заскочили до Горна. А там Леоп. Блум із газетки Кроуфордової любенько засів із ватагою гультяїв, охочих погалакати й поскандалити, і були там Діксон Молодший, спудей із Матері Божої Скорбей, Вин. Лінч, колядин із Шотландських верховин, Віл. Медден, Т. Ленеган, глибоко опечалений, позаяк огир один підвів його під манастир, та Стівен Д. Леоп. Блум опинився там через утому апатичну, що його зморила, а це вже він і ліпше почувся, а тої ночі приверзлося йому щось геть химерне про його господиньку, місіс Молль, у червоних пантофлях та в шуримурах чи то пак шароварах турецьких, а це ж бо, як снотлумачі вважають, до переміни, і місіс Пюрфуа-Чистовір була там, потрапила туди, бо забаглося так утробі її, і тепер вона, бідолашечка, мучиться розпростерта, вже два дні перестрочені, й ніяк не розродиться, повитухи у відчаї, від рисової юшечки її нудить, а кандьор такий найкраще ж зневоднює, дихання тяжке, утруднене, але з того, як воно буцає-штовхається, видно: здоровенький буцман, нівроку, дав би тільки Бог хутчій обродитися. Чував я, це вже дев’яте в неї буде, а попередньому обкусала нігтики на Благовіщення, значить, йому тоді сповнився рочок, і, як і ті трійко, теж усі материнським молоком вигодовані, воно в неї померло й записане чудовими літерами в Біблії короля Якова{707}. Мужу її вже за п’ятдесят, він методист, але на причастя ходить, а по неділях, за гарної години, його завжди бачать із двома синочками біля Буллокської гавані, він там ловить сайду й камбалу на вудочку з важкою котушкою, чи з берега, чи з човна плоскодонного, старається закидати легесенько, і, як доводилося мені чути, має таки нічогеньку ловитву. Одне слово, нескінченно велика злива, і все ожило, тож можна сподіватися кращого врожаю, хоча всякі мудрагелі передрікають, що після вітру й дощу прийде вогонь, позаяк за пророцтвом календаря Малахія{708} (а ще ж дійшло до мене, що й містер Рассел скалапуцяв подібного штабу провіщення з гіндустанського наріччя для селянської своєї газетки) сії три стихії ходять завжди вкупі, одначе це просто сім мішків гречаної вовни і всі неповні, намелені для стареньких бабусь та дітей недорослих, геть без хоч би якого резону, хоча, буває, вони й поціляють своїми химородами в самісіньку істину, а як, того ніхто ж не відає.
