Супокою порушувати не бажаючи в сю пізню пору прибулець став капелюха скинувши. Се ж бо достеменно в оселі тої охоронниці він мав постій колись із дружиною дорогою та донею любою а прошуміло відтоді понад землями й морями дев’ять літ. Якось-то її в міському порту здибавши не одповів він на уклін її, капелюха свого з чолопка не скинув. Теперечки заблагав він прощення її пославшися на вельми ймовірну ту причину що вздрів був лице її лиш на коротку мить а й не розпознав, аж надто юним оне йому видалося. Бистрим світлом очі їй спалахнули, квітом рум’янцю од слів його лиця їй запломеніли-заблуменіли.

Однако ж як розгледіла вона що він весь у чорному строї гейби в жалобі то злякалася жона чи не споткало його яке лихо. А як довідалася в чім річ то й проясніла, зраділа вельми, хоч яка перше налякана була. Спитавши ж він її чи доктор О’Гер^{694} подавав вісточку з берегів дальніх одповіла охоронниця з зітханням жалосним що О’Гер дохтур уже ж на небесі нині пробуває. І спечалився муж той сумну таку вістку вчувши і каменем важким серце вона йому придавила. А бесідниця його тільки й мовила: хоч як жаль утратити друга та ще й зовсім молодого а проте гріх був би у правоті присуду Божого сумняся. І додала що кончина йому випала мила й погідна адже милостю Божою сподобився він одпущення гріхів, причастя святого та мировання тіла його болящого. А муж тоді так щиро й поважно запитав якою ж то смертю спочив небіжчик і одповіла черниця йому що упокоївся той од раку утробного три літа тому на острові на Моні якраз на Ізбієніє Младенців і помолилася вона Богові Всеблагому аби дав притулок душі його любій у несмертельності Його. Зачувши муж оті вісті сумні так і вкляк капелюха з рук не випускаючи. Отак обоє вони й простояли добру хвилю поділивши на двох скорботу одну й ту саму.

Ото ж бо, всякий муже, хоч би хто ти був, узри та й з ока не випускай оту твою кончину остатнюю, то бо смерть твоя которая на порох обертає кожного з чересел жони рожденного бо ж як нагий прийшов із лона матернього так нагий і прийдеш до години своєї остатньої аби так одійти із світу сього як і явився на нього.

Далі муж у дім сей прибулий ізнову обізвався до доглядальниці та й спитався у неї як ведеться тій породіллі що ніяк не розродиться. Доглядальниця й одповіла йому і повідала що на ту жону перелоги впали і то вже три дні сердешна мучиться бо ой тяжкії та небезпечнії пологи-перелоги у неї але далебі ось-ось щось там та й знайдеться. А ще додала що на віку своєму перебачила вона багато народин але щоб такі тяжкі були перейми як у цієї жони то й не згадає. А тоді вона вилила словами йому яко давньому знайомцеві що довго мешкав біля оселі сієї скільки їй довелося пережити. І муж заслухався тої розповіді бо пойняв чудуючись як тяжко дається жонам материнство їхнє і задивився на лице її таке ще юне хоч би й хто на неї глянув і подивував що за стільки літ праці в цій хоромині пологовій вона так і позосталася простою служницею. Дев’ять по дванадесять кровотеч призвели ж бо її до бездітности.

І поки вони отак розмовляли розчахнулися двері хоромини і долинули до них гуки гейби товариства велієго за учтою бучною засілого. І нагодився до місцини де ті двоє стояли юний пошукач звання лицарського Діксон на ймення. І Леопольд мандрований виявився йому товаришем позаяк обидвоє мали справу в оселі милосердя сій де лікувався пошукач лицарства а причина тут такая що й Леопольд мандрований дошукувався зцілення адже мав груди пробиті сулицею которою вразив його зело страхітливий воістину жахливий змій летючий то ж бо й шукав страждущий де б йому виготовили зілля цілюще з соли нюхальної та масть і то стільки скільки стало б йому для зцілення повного. І тоді мовив той що гостеві слід зайти до палати де пирують і звеселитися укупі з тими хто пробуває там. А Леопольд мандрований прорік що має піти деінде понеже єсть він муж потайний і лукавий. Також і та пані з тим погодилася але дорікнула пошукачеві лицарства хоч і певна була мандрованець сам себе обмовляє щодо лукавства гаданого свого. Однако ж лицар будущий не бажав ані слухати її ані суперечити ані прияти супротивне жаданню його а тілько мовив яка то чудесна хоромина єсть. І Леопольд мандрований уступив до палати аби дати одпочинок членам своїм істомленим стілько набігавшися по краях різних а часами то й по поприщах полювання псового сиріч блуду страмного.

А посеред палати стояла стільниця з берези фінської витесана й тримали її на плечах своїх карлів четверо од краю того ж самого не годні й ворухнутися яко закляттям були зачаровані. А на стільниці на тій лежали страшні мечі й кинджали викувані у величезній гірській печері тролями з білого полум’я яке вони ховають у рогах зубрів та оленів що розмножуються там безнастанно дивовижним чином. Там же стояли і скляні посудини чарами Магонча сотвореним з піску морського магічним його подихом^{695}. І панували за стільницею тою щирі веселощі й непідробний братерства дух. А ще на ній стояла срібна посудина що одкривалася якимось хитромудрим робом а в посудині тій лежали чудернацькі рибки без голів хоча кожна людина при здоровому глузді усумняся би чи слід було одрубувати малим рибкам голови. А рибки ті лежали там в оливі привезеній із краю Лузитанського понеже вона тук уміщала яко сік од гніту оливкового. А ще дивно було видіти, як вони в хоромині тій чарами волхвують учиняя суміш із туку пшеничного плідного іже од Халдеї і напускають туди якихось духів сердитих чиїм старанням роздувається се предивно сливе гора великая. І поучають вони зміїв тут аби звивалися по довгих жердинах у землю встромлених і з луски зміїв сих питіє учиняють меду подібне.

І наповнив чару учень шляхетний отрокові Леопольду й спонукав того випити понеже всяк тут присутній випивав чару свою. А отрок Леопольд підняв чару ту аби догодити йому й пригубив дещицю себто дружби заради хоча сам він ніколи не споживав аніяких трунків медових тож невипите він вилив потай у сусідський келих гаразд що сусіда й не завважив лукавства оного. І всівся він у світлиці тій із товариством аби перепочити хвильку. Тож хай буде слава вічна Господу Всемогутньому.

У сей час доброзвичайна служниця прочинила двері й попросила пиворізів заради милости нашого Спасителя Ісуса Христа припинити сю гулянку, бо ж там нагорі лежить пані шляхетного роду, й ось-ось має вона привести на світ Божий дитину. Сер Леопольд чув зойки, що долинали з другого поверху, тільки не міг розчути, чиї вони, матері чи дитини. Дивуюся, зрік він, як то кінця-краю мукам її немає. Чи ж не задовго страждає сердешна? Сидів-бо він у світлиці тій задля спочинку. І яко чоловік розсудливий звернув він увагу на мужа щирого Ленегана, що сидів якраз навпроти і, найстаршим поміж товариства бувши, належав чи не до одного з ним полку витязів, то й обізвався до нього вельми чемно. Але ж, мовив він, уже б давно мала вона розрішитися милостю Божою і втішитися дитям своїм бо й дожидала ж вона його хтозна як довго. А той муж щирий, випивши чару, запевнив: усі сподіваються що вже наступної хвилини й сподіється воно. І той, ніколи не потребувавши спонуки до справи сеї молодецької, завважив, що кухлі стоять без діла, і сказав: То вип’ємо! — і випив за здоров’я обох, породіллі й новорожденного. І сер Леопольд, найпоштивіший з усіх бувши поміж учених гостей за столом, та найлагідніший з-поміж усіх господарів, що будь-коли лапали курку, чи з яйцем несучка, та найвірніший з усіх лицарів на світі в обходженні зі шляхетними паніями, підтримав того, й свою чару вихиливши. Чудуючись непомалу трудній долі жіночій.

А зараз поговорімо про те товариство, що явно намірилося там напитися по саме нікуди. По обидва боки стільниці засіли вчені, так би мовити, мужі: юний Діксон, що від святої Марії Милосердної, а з ним друзі його Лінч і Медден, світила медицини, а ще той муж щирий, що ім’я йому дано Ленеган, і такий собі Кротерс із Альби чи то пак Скотії, і юний Стівен, із виразом послушника на обличчі, посаджений во главі стола, і Костелло, кого прозивали ще Панч, себто П’ястук, бо знали: накостеляє хоч би й кому, а проте всіх їх перевершив тихий тишко Стівен: сей-бо вже геть сп’янів і знай вимагав, щоб йому долили ще «півскляночки меду», — і тут-таки благим мужем сидів добропристойний сер Леопольд. Одначе всі вони чекали, коли ж появиться молодий Малахій, а той-бо завжди намагався, якщо пообіцяв, будь-що дотримати обіцянки. Сер Леопольд сидів іще й тому, що його вабило товариство сера Саймона та Саймонового сина, юного Стівена, а ще тому, що мав нарешті, після стомливих та тривалих мандрів по світу, спочинок та ще й пошанівок від товариства щонайпочесніший. Жалість жалить його, пристрасть випирає в двері, аби помандрував далі й далі, одначе й покинути притулок сей йому ніяк не хочеться.