Дейзі була аристократка, представниця міської еліти. Її смерть розпочала все це. Але інші дівчата? Ким вони були? Імена, як-от Де-Лауро, Мазурська, Мішкан. Невже все це були дівчата-іммігрантки, що працювали на фабриках? Покоївки? Доньки звільнених рабів. Дівчатка, чий відхід не супроводжували заголовки чи мармурові надгробки?

Чи мала Тара стати однією з них? Священною жертвою? То чому ж її вбивство було таким жахливим? Таким публічним? І чому тепер? Якщо все це насправді були вбивства, після смерті останньої дівчини минуло понад п’ятдесят років.

Комусь знадобився нексус. Якомусь із Домів Серпанку знадобилася нова домівка. «Святий Ельм» роками писав петиції, вимагаючи нової гробниці, а який сенс у гробниці, під якою немає нексусу? Алекс пригадала порожню латку землі, на якій знайшли Тарине тіло. Чимало вільного місця для будівництва.

– Норте, – сказала вона, – повертайтеся й пошукайте решту.

Дівчина по черзі прочитала йому імена: «Коліна Тіллман, Софія Мішкан, Еффі Байт, Зузанна Мазурська, Паолетта Де-Лауро».

– Спробуйте знайти їх.

Алекс зісмикнула з вішака рушник і притиснула його до закривавленої руки. Сіла за стіл, визирнула у вікно на Орандж-стріт і спробувала поміркувати. Якщо Дарлінґтон довідався про джерело нексусів, першою людиною, кому він це розповів би, був Сендоу. Хлопець, напевно, пишався, був у захваті від свого нового відкриття, що проливало нове світло на те, як у цьому місті працювала магія. Проте Сендоу ніколи не розповідав ані їй, ані Доус про останній проект Дарлінґтона.

Чи мало це значення? Можливо, Сендоу не мав до цього жодного стосунку. На нього жорстоко напали за кілька кроків від місця, де вона тепер сиділа. Він мало не помер.

Але не через Блейка Кілі. Блейк травмував Доус, мало не вбив Алекс, але й пальцем не торкнувся декана. На нього з гарчанням накинулися напівбожевільні гончаки Лети, що з’явилися, щоб захистити дівчину. Вона пригадала стиснутий Блейків кулак. Він ударив її тією рукою, але не розтиснув.

Алекс повернулася до коридору, де починалися сходи. Не зважаючи на темні плями на килимі й застарілий сморід блювотиння, уклякла й узялася за пошуки на підлозі під килимком. Аж зазирнувши за порожній плетений горщик для квітів, Алекс побачила, як зблиснуло золото. Напнувши на долоню рукав футболки, дівчина обережно підняла знайдену річ до світла. Монетка примусу. Хтось контролював Блейка. Хтось віддавав йому дуже особливі накази.

«Це рік фінансування».

Дарлінґтон прийшов зі своєю теорією про дівчат і гробниці до Сендоу. Але Сендоу вже й так усе знав. Сендоу, який нашкрябував гроші після розлучення й роками не публікував статей. Сендоу, який так розпачливо хотів приховати Дарлінґтонове зникнення. Сендоу, який відкладав ритуал для його пошуків до першого місяця-молодика і який скористався цим ритуалом, щоб назавжди заборонити Дарлінґтонові повертатися до «Чорного В’яза». Можливо, саме Сендоу, а не хтось іще, встановив пастку на Дарлінґтона у підвалі Розенфельду. Він уже тоді планував убивство Тари Гатчинс і знав, що Дарлінґтон стане єдиним, хто осягне, що насправді означає її вбивство. Тому декан позбавився хлопця.

Сендоу ніколи не збирався повертати Дарлінґтона. Зрештою Алекс була ідеальна роззява.

Не дивно, що все пішло шкереберть саме того року, коли вони притягнули до Лети якусь невідому представницю. Цього варто було очікувати. У майбутньому вони будуть обачнішими. Наступного року навчати їхню примхливу Данте повернеться геніальна, компетентна, врівноважена Мішель Аламеддін. І Алекс стане боржницею Сендоу, назавжди вдячною за підвищені оцінки.

«Можливо, я помиляюся», – подумала вона. А навіть якщо вона мала рацію, це ще не означало, що вона розтулить рота. Вона може тримати язика за зубами, отримувати достатні для продовження навчання оцінки, провести спокійне чарівне літо. Колін Хатрі у травні випуститься, тож їй не доведеться бути люб’язною з ним. Під пильним оком професорки Белбалм вона зможе вижити й розквітнути.

Алекс покрутила монетку примусу в руці.

Протягом кількох днів після різанини в помешканні Ван-Найсу Ітан гасав Лос-Анджелесом, намагаючись знайти того, хто вбив його кузена. Подейкували, що це були росіяни – от тільки росіяни полюбляють пушки, а не битки, – чи албанці, або хтось із давніх ізраїльських знайомих переконався, що Аріель ніколи не повернеться з Каліфорнії.

Ітан навідав Алекс у шпиталі, попри те що під її дверима стояв офіцер поліції. Чоловіки на кшталт Ітана скидалися на Сірих. Вони завжди знаходили, як пролізти всередину.

Він сів біля її ліжка в крісло, де ще вчора влаштувався декан Елліот Сендоу. Очі в Ітана були червоні, а підборіддя заросло щетиною. Але костюм був, як завжди, блискучий, золотий ланцюжок на шиї справляв враження повернення до сімдесятих, наче якесь інше покоління сутенерів і мерзотників передало його, як олімпійський вогонь.

– Ти нещодавно мало не померла, – сказав він.

Алекс завжди подобався його акцент. Спочатку вважала, що це французький. Вона не знала, що відповісти, тож облизала губи й показала на карафку зі шматочками льоду. Ітан щось буркнув і кивнув.

– Розтули рота, – наказав він і поклав їй на язик два шматочки льоду. – У тебе губи дуже потріскані. Дуже сухі. Попроси вазелін.

– Гаразд, – прохрипіла дівчина.

– Що сталося тієї ночі?

– Не знаю. Я пізно прийшла на вечірку.

– Чому? Де ти була?

То це був допит. Гаразд. Алекс була готова до сповіді.

– Це зробила я.

Ітан скинув голову.

– Я їх усіх убила.

Хлопець відсунув стілець і витер рукою обличчя.

– Кляті нари.

– Я не наркоманка.

Алекс не знала, чи правда це. Вона ніколи не куштувала чогось важкого. Занадто боялася того, що може статися, якщо вона занадто втратить контроль, але ж роками жила в ретельно змодульованому тумані.

– Ти вбила їх? Така крихітка? Ти знепритомніла, закинувшись фентанилом. – Він глипнув на неї краєм ока. – Ти винна мені наркоту.

Фентанил. Він якимось чином потрапив з крові Геллі до її тіла – його було достатньо, аби склалося враження, наче вона теж мало не померла від передозу. Останній подарунок. Ідеальне алібі.

Алекс засміялася.

– Я вступаю до Єлю.

– Грьобані нари, – повторив Ітан гидливо.

Він підвівся й обтрусив досконало пошиті штани.

– А ти що збираєшся робити? – поцікавилася дівчина.

Він роззирнувся, оглядаючи палату.

– У тебе немає квітів. Повітряних кульок або чогось такого. Це сумно.

– Думаю, сумно, – погодилася Алекс.

Вона навіть не була певна, чи знає мати, що вона в шпиталі. Міра, мабуть, уже давно чекала на такий дзвінок.

– Я не знаю, що робитиму, – зізнався Ітан. – Думаю, твій хлопець-мудак заборгував не тій людині. Він когось роздратував чи довів до сказу, а Аріель опинився в хибному місці в хибний час. – Знову потер обличчя. – Але це не має значення. Якщо ти тупий – це як татуха. Усім видно. Тож комусь доведеться через це померти. – Алекс замислилася, чи не її він має на увазі. – Ти винна мені за фентанил. Шість тисяч доларів.

Коли Ітан пішов, дівчина попросила медсестру посунути їй ближче лікарняний телефон. Вона дістала візитну картку, яку залишив Елліот Сендоу, і набрала номер його кабінету.

– Я пристаю на вашу пропозицію, – сказала вона, коли секретарка з’єднала їх. – Але мені знадобляться гроші.

– Це не становитиме проблеми, – заспокоїв Сендоу.

Пізніше Алекс пошкодувала, що не попросила більше.

Вона знову перевернула монетку примусу. Звелася на ноги, не зважаючи на тупий біль, що вистрілив усередині. Повернулася до стола, де розклала Дарлінґтонові карлючки поряд із закривавленим зошитом для лекцій про Шекспіра.

«Якщо ти тупий – це як татуха. Усім видно».

Дівчина витягнула телефон і подзвонила деканові додому. Як вона і очікувала, слухавку взяла покоївка.

– Привіт, Єлено. Це Алекс Стерн. Я маю дещо передати деканові.

– Його немає вдома, – з помітним українським акцентом озвалася покоївка. – Але ви можете завезти пакунок.