Доус не відповіла на повідомлення. Напевно, вона й не дивилася на телефон. Теж залягла на дно. Алекс не могла її звинувачувати, проте це означало, що доведеться самій дізнатися, як розірвати зв’язок з Нареченим.
Стерн дістала з полиці Книгу Албемарля, але завагалася. Вмить упізнала першу дату, яку Норт змусив її нашкрябати в зошиті: 1854-й – рік його вбивства. Інші дві дати для неї нічого не означали. Вона нічого йому не завинила. Однак Дарлінґтон вважав, що вбивство Нареченого варто розслідувати. Він захотів би дізнатися, що приховують ці дати. Можливо, Алекс теж цього захотіла. Це скидалося на поразку, проте Норт не дізнається, що розбурхав її допитливість.
Алекс зняла з плеча рюкзак, дістала зошит із записами про Шекспіра й розгорнула його на забризканій кров’ю сторінці: «1854, 1869, 1883». Якщо вона спробує пошукати всі ці роки, бібліотека збожеволіє. Їй слід знайти спосіб звузити пошукові параметри.
А може, просто потрібно знайти Дарлінґтонові записи.
Алекс пригадала слово, яке він записав у каталозі екіпажів: «Перша?» Якщо він справді розслідував Нортову справу, Стерн не вдалося знайти її у Вергілієвій спальні в «Чорному В’язі». Та що, як його записи були тут, у бібліотеці? Дівчина розгорнула Книгу Албемарля й подивилася на останній Дарлінґтонів запис: план Розенфельду. Та простісінько над ним був запит чогось, що називалося «Нью-Гейвенський щоденник». Вона ретельно переписала його та повернула книжку на полицю.
Коли шафа припинила тремтіти, Алекс відчинила її й увійшла до бібліотеки. Полиці були заповнені стосами чогось, що більше скидалося на флаєр, надрукований крихітним шрифтом, ніж на газету. Їх були тисячі.
Дівчина вийшла й знову розгорнула Книгу Албемарля. Дарлінґтон працював у бібліотеці у вечір свого зникнення. Вона написала запит на план Розенфельду.
Цього разу, коли вона розчахнула двері, на полицях було порожньо, лише самотньо лежала тоненька книжечка. Вона була велика, але тонка, у шкіряній палітурці бордового кольору, без жодної порошинки. Алекс поклала її на стіл у центрі кімнати й дозволила розгорнутися. Там, між рівнями третього й четвертого підземного поверхів, лежав аркуш жовтого паперу, охайно складений і вкритий дрібним кутастим Дарлінґтоновим почерком, – це було останнє, що він написав, перш ніж хтось відправив його до пекла.
Стерн боялася розгортати папірець. Він міг виявитися нічого не вартим. Чернеткою курсової роботи. Переліком ремонтних робіт, потрібних у «Чорному В’язі». Утім вона в це не вірила. Тієї грудневої ночі Дарлінґтон працював над чимось, що його цікавило, чим він переймався впродовж кількох місяців. Щось відволікало його від роботи: можливо, думки про майбутню ніч, можливо, турбота за свою ученицю, яка ніколи не читала кляте домашнє завдання. Брати записки із собою він не хотів, тому заховав їх у безпечному місці. Простісінько тут, у цій книжці з кресленнями. Деніел думав, що незабаром повернеться.
«Я мусила бути кращим Данте», – прошепотіла Алекс.
Проте, можливо, вона зможе виправитися просто зараз.
Дівчина ніжно розгорнула аркуш. У першому рядку було написано: «1958 – Коліна Тіллман-Врексгем. Серцевий напад? Удар?»
Далі стояли кілька дату парах із чимось схожим на жіночі імена. Останні три дати в переліку збігалися з тими, які Норт записав у її зошиті.
«1902 – Софія Мішкан-Райнлендер – менінгіт?
1898 – Еффі Вайт-Стоун – набряк (водянка?)
1883 – Зузанна Мазурська-Фелпс – інсульт
1869 – Паолетта Де-Лауро-Кінґслі – ножове поранення
1854 – Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл – вогнепальне поранення».
«Перша?» Дарлінґтон вважав, що Дейзі була першою, але першою ким? Дейзі застрелили, Паолетту закололи ножем, проте інші померли з природних причин.
Або хтось узявся вбивати дівчат хитромудріше.
«Я вигадую, – подумала Алекс. – Установлюю зв’язки там, де їх немає». Якщо вірити всім телепередачам, які вона бачила, у кожного серійного вбивці є свій модус операнді – метод, який вони вподобали для вбивства. До того ж, якщо вбивця діяв у Нью-Гейвені, а дати були правильні, один конкретний психопат полював на дівчат з 1854 до 1958 – понад сто років.
Утім, Алекс не могла сказати, що це неможливо, а надто тепер, коли побачила, на що здатна магія.
А ще було щось знайоме в цьому скупченні дат. Ця послідовність збігалася із заснуванням товариств. У 1800-х їхня діяльність розквітла, а потім дуже довго не будували жодної нової гробниці, аж поки у 1960-х не з’явився «Рукопис». Алекс відчула, як шкірою пішов неприємний морозець. Вона знала, що «Череп і кістки» заснували 1832-го, і ця дата не в’язалася з жодною зі смертей, однак інших років вона не пам’ятала.
Дівчина взяла записки й потупцяла коридором до кімнати Данте. Схопила із шухляди примірник «Життя Лети». «Сувій та ключ» заснували 1842-го, «Книгу та змію» – 1865-го, «Святого Ельма» – 1889-го, «Рукопис» – 1952-го. Лише дата заснування «Вовчої голови» – 1883-й – збігалася з роком із переліку, та це могло бути збігом.
Алекс провела пальцем по списку імен.
«1854 – Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл – вогнепальне поранення».
Вона більше ніде не натрапляла на прізвище Дейзі, написане через дефіс. Дівчину всюди називали просто Дейзі Феннінг Вітлок.
Тому що це не був дефіс. Жодна з позначок не була дефісом. Райнлендер. Стоун. Фелпс. Кінґслі. Расселл. Врексгем. Це були назви трастових фондів, фундацій та асоціацій, що фінансували товариства й платили за будівництво їхніх гробниць.
Алекс побігла до бібліотеки й гупнула полицею; знову витягнула Книгу Албемарля, але змусила себе пригальмувати. Їй потрібно було подумати, як сформулювати запит. Трастовий фонд Расселла фінансував «Череп і кістки». Вона обережно написала «Право володіння землею, набуте трастовим фондом Расселла за адресою Гай-стріт, Нью-Гейвен, Коннектикут».
Посеред полиці на неї чекав грубий том. Він був позначений логотипом Лети – мисливцем за духами, а всередині були зібрані права на володіння землею в усьому Нью-Гейвені, місця, які одного дня стали притулками для кожного з восьми Домів Серпанку і кожне з яких було збудоване на нексусі, створеному якоюсь силою, якої ніхто не знав.
Та Дарлінґтон знав. «Перша». 1854 – рік, коли трастовий фонд Расселла набув права на землю, де «Череп і кістки» збудували свою гробницю.
Дарлінґтон зібрав по шматочках картинку й дізнався, що саме створило ці фокальні точки магії, які живили обряди товариств, що саме все це уможливило. Мертві дівчата. Одна за одною. Він скористався старими випусками «Нью-гейвенського щоденника», щоб порівняти місця їхньої смерті з розташуванням гробниць товариств.
Але що такого особливого було в цих смертях? Навіть якщо дівчат убили, за всі ці роки в Нью-Гейвені вбивали чимало людей, але магічні нексуси внаслідок цього не з’являлися. І Дейзі померла не на Гай-стріт, де «Череп і кістки» звели свою гробницю, то чому ж нексус сформувався там? Алекс знала: вона проґавила щось, що не може поєднати дві точки, які вдалося б поєднати Дарлінґтонові.
Норт повідомив їй дати – він теж побачив зв’язок.
Алекс помчала назад до ванної кімнати й наповнила водою умивальник.
– Норте, – гукнула вона, почуваючись дурнувато. – Норте.
Нічого. Привиди. Ніколи їх нема, коли тобі потрібно.
Однак існувало чимало способів привернути увагу Сірих.
Алекс повагалася, а потім узяла зі стола ніж для паперів. Провела лезом поперек передпліччя майже під ліктем і дочекалася, поки у воду потече кров, спостерігаючи за її струмочком.
– Тук-тук, Норте.
Його обличчя з’явилося у воді так несподівано, що вона аж підскочила.
– Смерть Дейзі створила нексус, – повідомила Алекс. – Як ви дізналися?
– Я не міг знайти Тари. Це мало б бути просто з тією штукою на руках, але із цього боку Серпанку не було жодного її сліду. Так само, як і Дейзі. І сліду Ґледіс О’Донаг’ю так само. Того дня щось сталося. Щось більше за смерть Дейзі чи мою. Гадаю, це саме сталося знову, коли померла Тара.
