Відтак заверещав і склався навпіл. Затиснув руками живіт. Той був цілий.

Він опинився в кімнаті, якої не впізнавав, у якомусь кабінеті – навколо саме поліроване дерево. Пахло новими меблями. Сонце світило так яскраво, що очі боліли. Однак від тих хлопців він не врятувався. Вони переслідували його й тут. Хотіли його вбити. Викрали його з тепленького місця в депо. Пропонували гроші. Він знав, що вони хочуть розважитися, але не міг знати, не знав усього. Вони розрізали його. Намагалися забрати його душу.

Він не міг дозволити їм знову затягнути себе до тієї холодної кімнати. Десь тут був захист. Якби ж йому вдалося його знайти! Він потягнувся до письмового стола, висунув шухляди. Вони здавалися такими довгими, немов руки стали коротшими, ніж були.

– Берті?

Це не було його ім’я. Вони намагалися заплутати його. Він глянув униз і побачив у руці щось чорне. Воно скидалося на тінь, але відчуття в долоні були реальними. Він знав, як ця штука називається, намагався подумки сформулювати слово, яким її називають.

У його руці була зброя, а десь кричала жінка. Вона благала. Утім, вона не була жінкою – вона була чимось жахливим. Він бачив, як навколо неї згущується ніч. Ті хлопці підіслали її до нього, аби повернути його, аби вони знову могли його розітнути.

Замиготіли блискавки, та небо залишалося блакитним. «Дейзі». Він мав би захищати її. Вона повзла підлогою. Плакала. Намагалася втекти.

Ось чудовисько витріщилося на нього зі стіни над камінною полицею – обличчя бліде, жахливе й люте. Вони прийшли по нього, і він мусить їх зупинити. Був лише один спосіб. Він мав зіпсувати їм веселощі. Він повернув долоню тінню до себе й притиснув до живота.

Черговий спалах блискавки. Коли розпочалася буря?

Він подивився вниз і побачив, як розчахнулися його груди. Він упорався з роботою. Тепер вони не зможуть розрізати його. Не зможуть забрати його душу. Він лежав на підлозі. Бачив полініяні сонячними променями дошки, бачив, як запилюженим паркетом повзе жучок. Дейзі – він знав її – нерухомо лежала поряд, троянди на її щоках вицвіли, грішні жваві очі захололи.

Алекс заточилася й мало не збила тацю зі столика, на якому Доус її залишила. Вона схопилася за груди, сподіваючись намацати там відкриту рану. У роті було повно їжі, і дівчина збагнула, що стояла перед тацею, напихаючись макаронами, поки переживала Нортову смерть. Вона досі відчувала його – Наречений був неуважний, він розгубився від нагоди поїсти щось уперше за понад сто років. Зібравши усю свою волю, дівчина виштовхнула його й запечатала отвір, крізь який він потрапив усередину.

Алекс виплюнула макарони, ковтнула повітря й схилилася над краєм тигля. Єдине обличчя, що дивилося на неї з поверхні води, було її власним. Вона плеснула по воді долонею і споглядала, як розпливаються брижі.

– Ти вбив її, – прошепотіла вона. – Я бачила, як ти вбив її. Я відчула це.

Однак, промовляючи ці слова, дівчина зрозуміла, що тієї миті не була Нортом. Вона стала чимось іншим усередині нього.

Алекс потупцяла до спальні Данте та вдягнула спортивний костюм Дому Лети. Здавалося, наче минуло кілька днів, хоча насправді спливло лише кілька годин. Там, де ребра були зламані, залишився невеликий набряк – оце й уся згадка про те, як її били. Утім, дівчина почувалася дуже стомленою. Кожен день став здаватися роком, і вона не була впевнена, що саме її так змучувало: наслідки фізичної травми чи значний вплив надприродного.

Крізь вітражні вікна лилося пообіднє світло, залишаючи на відполірованій паркетній підлозі синьо-жовті візерунки. Напевно, сьогодні вона поспить тут, навіть якщо потім доведеться піти на заняття в спортивному костюмі. В Алекс буквально закінчився одяг. Ці замахи на її життя спустошили гардероб.

У ванній кімнаті обіч великої спальні було два високих умивальники й глибока ванна з ніжками-лапами, якою дівчина ніколи не користувалася. А чи користувався Дарлінґтон? Їй важко було уявити, як він занурюється в наповнену піною ванну, щоб розслабитися.

Дівчина склала під краном руки човником, щоб попити, а потім сплюнула воду. Відсахнулася – вода була рожева, з якимись вкрапленнями. Вона заткнула стік, поки та не зникла.

Алекс дивилася на Нортову кров. У цьому вона не сумнівалася. Кров, яку він ковтав, помираючи, майже сто років тому.

І петрушку.

Дрібнесенькі шматочки.

Дівчина пригадала непритомного Майкла Реєса на операційному столі в оточенні Кістяників. «Голубине серце для ясності, корінь герані й тарілка гірких трав». Раціон жертви перед віщуваннями.

Того дня на фабриці всередині Норта хтось був, хтось, кого «Кістки» використали для віщувань задовго до того, як Лета взялася наглядати за ними. «Вони розрізали мене. Хотіли побачити мою душу». Вони дозволили йому померти. У цьому дівчина не сумнівалася. Якомусь безіменному волоцюзі, за котрим ніхто ніколи не сумуватиме. БЖМБ. «Більше жодного мертвого бомжа». Вона бачила цей напису «Спадщині Лети». Невеличкий жарт хлопців, що колись належали до Дев’ятого Дому. Алекс не до кінця цьому повірила, навіть побачивши, як розітнули на столі Майкла Реєса. Їй слід було перевірити, як у нього справи, переконатися, що з ним усе гаразд.

Дівчина спустила воду. Знову прополоскала рота, огорнула мокре волосся чистим рушником і сіла за невеличкий антикварний столик біля вікна.

«Кістки» заснували 1832-го. Гробницю вони збудували аж через двадцять п’ять років, але це не означає, що вони раніше не намагалися проводити ритуали. Тоді ніхто не наглядав за товариствами, а дівчина пам’ятала розповіді Дарлінґтона про те, що ошаленіла магія виривалася під час ритуалів. А що, як на перших віщуваннях щось пішло не так? Що, як обряд перервав хтось із Сірих, і дух жертви вільно полетів кудись? А що, як він знайшов шлях усередину Норта? Схоже, він навіть не розумів, що тримає зброю – «тінь у руці».

Перелякана жертва всередині Норта, Норт усередині Алекс. Вони скидалися на надприродну матрьошку. Невже дух якимось чином вибрав собі для порятунку Нортове тіло, чи вони з Дейзі просто опинилися в хибний час у хибному місці – двоє невинних людей, котрими керувала сила, якої вони аж ніяк не могли збагнути? Невже Дарлінґтон саме це розслідував? Що причиною вбивства Норта й Вітлок стала здичавіла магія?

Алекс піднялася сходами на третій поверх. Тут вона бувала нечасто, але Вергілієву кімнату знайшла з другої спроби. Та була розташована над кімнатою Данте, проте значно розкішніша. Дівчина припустила, що одного дня ця кімната стане її, якщо вона переживе три роки в Леті та Єлі.

Вона підійшла до стола й висунула шухляди. Знайшла записку з кількома віршованими рядками, деякі канцтовари з гончаком Лети на логотипі та більше нічого цікавого.

На столі лежав підручник зі статистики. Невже Дарлінґтон залишив його тут того вечора, коли вони збиралися до підвалу Розенфельд-голлу?

Алекс потупала вниз сходами до книжкової полиці, що чатувала в бібліотеці. Витягнула Книгу Албемарля. Від сторінок пахло конями, чувся цокіт копит бруківкою й уривки слів на івриті – відгомін її пошуків інформації про големів. Дарлінґтон регулярно користувався бібліотекою, і книжкові рядки були заповнені хлопцевими запитами, що здебільшого стосувалися його одержимості Нью-Гейвеном: історія промисловості, земельні акти, планування міста. Було й кілька запитів Доус – усі про карти таро й античні містичні культи; і навіть декілька від декана Сендоу. Та ось вони, два імені, нашкрябані кутастим Дарлінґтоновим почерком на початку осіннього семестру: «Бертрам Бойс Норт і Дейзі Вітлок». Наречений мав рацію. Дарлінґтон цікавився цим випадком. Та де ж його записи? Чи лежали вони в наплічнику тієї ночі в Розенфельді, коли щось проковтнуло його разом з хлопцем?

– Де ти, Дарлінґтоне? – прошепотіла Алекс. – І чи можеш ти мені пробачити?

– Алекс.