Алекс збагнула, що плаче. Її душили, топили, били, знову душили та мало не вбили, але вона заплакала аж тепер, та й то через футболку. Вона купила її в «Тарґеті», перш ніж поїхати на навчання. Футболка була м’яка й гарно пасувала. Алекс мала небагато нових речей.
Голова здавалася важкою. Якби ж то вона могла заплющити очі хоч на хвилинку. На день. Дівчина почула, як Доус каже:
– Вибач. Я не можу опустити тебе всередину. Тернеру доведеться допомогти.
Хіба він уже повернувся із супермаркету? Вона не чула, як він повернувся. Мабуть, відключилася.
Щось м’яке торкнулося шкіри, і Алекс збагнула, що Доус загорнула її в простирадло, блакитне, з кімнати Данте. «З моєї кімнати». Господи, благослови Доус.
– Вона що, у савані? – пролунав голос Тернера.
Алекс змусила себе розплющити очі й побачила, як детектив з Доус виливають у тигель молоко з пакетів. Тернерова голова рухалася туди-сюди, наче поліційний прожектор, повільно скануючи все й усотуючи химерність верхніх поверхів. Алекс відчула, як пишається «Іль-Бастоне» арсеналом із шафками з різними чудернацькими дрібничками та кричущою золотою ванною в центрі.
Вона мала б залишатися мужньою, зчепити зуби попри біль, однак закричала, коли Тернер підняв її. Наступної миті тіло занурилося в прохолодну рідину, простирадло розгорнулося, кров прикрасила козяче молоко рожевими прожилками. Схоже було на м’яке морозиво з полуницею, те, яке продають з дерев’яною ложечкою.
– Не торкайтеся молока! – вигукнула Доус.
– Я намагаюся не дати їй потонути! – відгавкнувся Тернер.
Він схопив Алекс руками за голову.
– Зі мною все гаразд, – озвалася вона. – Відпустіть мене.
– Ви обидві несповна розуму, – буркнув детектив, однак дівчина відчула, як його руки розтиснулися.
Алекс із головою занурилася в рідину. Здавалося, наче прохолода молока просочується просто крізь шкіру, тамуючи біль. Вона якомога довше намагалася не дихати. Хотіла залишатися внизу, відчувати навколо себе молочний кокон. Утім, кінець кінцем пальці ніг торкнулися дна тигля, і дівчина виштовхнула себе на поверхню.
Коли вона виринула, Доус із Тернером загорлали на неї. Напевно, вона задовго не виринала.
– Я не тону, – заспокоїла Алекс. – Зі мною все гаразд.
І це була щира правда. Вона ще відчувала біль, однак він ущухав, думки здавалися чіткішими, а молоко теж змінювалося – ставало прозорішим і більш водянистим.
У Тернера був такий вигляд, наче ось-ось виблює, і Алекс подумала, що розуміє його. Від магії паморочиться в голові. Можливо, видовище з дівчиною, що була за крок від смерті й опустилася у ванну, з якої за кілька секунд виринула цілою та неушкодженою, стало зайвим колом на цих американських гірках.
– Мені час повертатися до відділку, – повідомив чоловік.– Я...
Він відвернувся й розмашистим кроком рушив до дверей.
– Здається, ми йому не подобаємося, Доус.
– Нічого страшного, – озвалася аспірантка, збираючи закривавлений одяг Алекс. – У нас і так уже забагато друзів.
Доус пішла, щоб приготувати дівчині щось поїсти, запевняючи, що після регенерації вона зголодніє як вовк.
– Не втопися, поки я повернуся, – попросила Доус і залишала відчиненими двері до арсеналу.
Алекс лягла на спину в тигелі, відчуваючи, як змінюється тіло – біль витікав з неї, а щось – молоко чи на що там воно перетворилося завдяки заклинанням Доус – наповнювало її. Вона чула музику, що лилася з крихітної аудіосистеми, – звук був такий шиплячий, що впізнати мелодію не вдавалося.
Дівчина знову з головою пірнула в молоко. Там було тихо, а коли розплющила очі, здавалося, наче вона дивиться крізь туман, спостерігаючи, як вицвітають залишки молока й магії. Перед нею замайоріли якісь обриси, поступово фокусуючись. Обличчя.
Алекс різко вдихнула, захлинувшись водою. Вона виринула на поверхню, кашляючи та відпльовуючись і прикриваючи руками груди. З води на неї дивилося відображення Нареченого.
– Ви не можете бути тут, – запротестувала дівчина. – Захист...
– Я ж казав, – нагадало відображення, – тепер ми зможемо поговорити біля будь-якої водойми чи ставка. Вода – перекладацька стихія. Тепер вона наш посередник.
– Тож ви збираєтеся приймати душ разом зі мною?
Нортове обличчя залишилося незворушним.
Алекс бачила за його відображенням темний берег. Він мав інший вигляд, ніж минулого разу, і дівчина пригадала слова Доус про різні потойбіччя. Цього разу вона, мабуть, дивилася не на Єгипет – чи ту версію Єгипта, до якої здійснила подорож, перетнувши Ніл. Проте на березі Алекс бачила ті самі темні постаті – людські та нелюдські. Вона раділа, що тут їм до неї не дотягнутися.
– Що ти зробила зі мною в Тари вдома? – поцікавився Норт.
Розмовляв він зарозуміліше, ніж зазвичай, проте чіткіше й майже без акценту.
– Не знаю, що вам відповісти, – озвалася Алекс, адже ця відповідь здавалася щирішою за багато інших слів. – Не було часу просити дозволу.
– Але що саме ти зробила? Як ти це зробила?
«Залишся зі мною».
– Точно не знаю.
Вона сама всього цього не розуміла. Звідки взялася ця здатність? Чому вона може бачити речі, яких ніхто більше не бачить? Невже це ховалося десь у неї в крові? У генах батька, якого вона ніколи не бачила? Чи в бабциних кістках? Сірі ніколи не наважувалися з’являтися в будинку Естреа Стерн, вікна якого освітлювали свічки. Якби вона прожила довше, чи знайшла б спосіб захистити Алекс?
– Я дав тобі свою силу, – не вгавав Норт.
«Ні, – подумала Алекс, – це я її взяла». Утім, вона сумнівалася, що Норт оцінить різницю.
– Я знаю, що ти зробила з тими чоловіками. Побачив, коли ти пустила мене всередину.
Алекс здригнулася. Усе тепло та приємні відчуття, що влилися в неї, поки вона відмокала в молочній ванні, не могли протистояти думці про те, що Сірий копирсався в її голові. Що ще бачив Наречений? Це не мало значення. На відміну від Дарлінґтона, Норт не міг поділитися її таємницями зі світом. Байдуже, скільки шарів Серпанку він подолав, вирватися з лап смерті йому не вдалося.
– Із цього боку Серпанку в тебе є вороги, Ґелексі Стерн, – вів далі привид. – Леонард Бейкон. Мітчелл Беттс. Аріель Харель. Ціла юрба чоловіків, яких ти відправила до темніших берегів.
Деніел Арлінґтон.
Однак він казав, що Дарлінґтона не було на протилежному боці. Від постатей, що стояли позаду Нареченого, долинуло бурмотіння – ті самі звуки вона чула, перепливаючи Ніл. «Жан Дю Монд. Джонатан Монт». Може, це взагалі не було ім’я. Звуки були дивними та якимись неправильними, наче їх вимовляли не пристосовані до людської мови роти.
А як щодо Геллі? Чи була вона щасливою там, де опинилася? Чи була вона на безпечній відстані від Лена? А може, вони знайшли одне одного за Серпанком і далі там страждали?
– Гаразд, гаразд, на цьому боці в мене теж є вороги. А як щодо того, щоб знайти Тару, а не вишукувати моїх давніх друзяк?
– А ти чому не пошукала Дарлінґтонові записники?
– Я була зайнята. І важко сказати, що ви кудись ходили.
– Яка ти красномовна! Яка самовпевнена! Колись я теж був такий упевнений у собі. Час позбавив мене цього. Час усе забирає, міс Стерн. Утім, мені не довелося вирушати на пошуки твоїх друзів. Після того, що ти зробила зі мною в помешканні Тари Гатчино, вони самі до мене прийшли. Вони відчули, що я тхну твоєю силою, наче застарілим димом. Ти лише зміцнила зв’язок між нами.
Прекрасно. Саме те, що їй потрібно.
– Просто знайдіть Тару.
– Я сподівався, що той огидний предмет притягне її до мене. Але її смерть була насильницькою. Можливо, вона десь відновлює сили. Потойбіччя може бути приголомшливим місцем для щойно померлих.
Алекс про це не думала. Вона припускала, що люди просто перетинають межу до такого собі розуміння. Відсутності болі. Спокою. Дівчина знову подивилася на поверхню води, на мерехтливе відображення Нареченого, на ті монстроподібні постаті десь позаду нього – і здригнулася.
