Змія всередині Алекс припинила звиватися й розпустила кільця. Дівчина втягнула кулак у рукав пальта й пробила ним скляну шафку, де зберігалися всілякі дрібнички. Саломея й Доус скрикнули. Обидві позадкували ще на крок.

– Я знаю, що ти звикла мати справу з людьми, які «не можуть просто», але я можу, тож дай мені ключ від храмового приміщення – і ми будемо квити й забудемо про це.

Саломея заклякла, звівшись навшпиньки у дверному отворі. Вона здавалася такою легенькою, такою неймовірно стрункою, наче ось-ось відірветься від землі й злетить до стелі, щоб зависнути там, як повітряна кулька на вечірці. Потім у погляді дівчини щось змінилося, увесь пуританський прагматизм знову повернувся в кожну її клітину. Вона опустилася на п’яти.

– Біс із тобою, – прошепотіла Саломея, вивудила з кишені ключі, зняла один з кільця й поклала на стіл.

– Дякую, – підморгнула Алекс. – Тепер ми знову можемо дружити.

– Ненормальна.

– Це я вже чула, – погодилась дівчина. Але божевільні виживали. Вона схопила ключ. – Тільки після тебе, Доус.

Аспірантка пішла коридором, тримаючись на чималій відстані від Алекс і не відриваючи погляду від підлоги. Стерн обернулася до Саломеї.

– Я знаю: щойно опинюся в храмі, ти збираєшся взятися за телефон і намагатимешся загнати мене на слизьке. – Саломея схрестила руки. – Гадаю, тобі неодмінно слід так учинити. Тоді я повернуся й повибиваю тією вовчою статуеткою твої передні зуби.

Наречений похитав головою.

– Ти не можеш просто...

– Саломеє, – урвала її Алекс, погрозивши пальцем. – Знов за рибу гроші.

Але дівчина стиснула кулаки.

– Ти не можеш просто так викидати такі коники. Ти опинишся у в’язниці.

– Імовірно, – озвалася Алекс. – А ти все одно скидатимешся на беззубу селючку, яка трахається з власним братом.

– Що з тобою не так? – уїдливо випалила Доус, коли Алекс приєдналася до неї біля непримітних дверей до храмового приміщення, ведучи за собою Нареченого.

– Я погано танцюю та не чищу зуби ниткою. А з тобою що не так?

Тепер, коли хвиля адреналіну минулася, її мучило сумління. Знявши маску, ти не можеш просто натягнути її назад. Саломея не скликатиме кавалерію, у цьому Алекс не сумнівалася. Проте вона так само було переконана, що дівчина розбазікає. «Ненормальна. Хвора сучка». Утім, чи повірять їй – геть інша річ. Саломея сама казала: «Ти не можеш просто...» Люди тут не поводилися так, як утнула Алекс.

Ще більше її турбувало те, наскільки добре вона почувалася: наче вперше за кілька місяців вдихнула на повні груди, звільнившись від задушливої ваги нової Алекс, що її вона намагалася створити.

А от Доус дихала важко. Наче це вона виконала всю роботу.

Алекс натиснула на вимикач, і в гасових лампах на червоно-золотих стінах спалахнули вогники, освітлюючи єгипетський храм, збудований в самісінькому центрі англійського обійстя. Вівтар аж просів під вагою черепів, опудал тварин і величезної книги в шкіряній палітурці, у якій кожен із членів товариства ставив свій підпис перед початком ритуалу. У центрі затильної стіни хизувався накритий склом саркофаг, усередині якого лежала висушена мумія, поцуплена з долини Нілу. Це було аж надто передбачувано. Стеля була розмальована під небо з акантовим листям і стилізованими пальмами в кутках, а центром кімнати тік потічок, вода до якого лилася з краю балкона вгорі, приголомшуючи відлунням. Наречений перелетів на інший бік потічка, якомога далі від саркофага.

– Я йду, – крикнула з коридору Саломея. – Не хочу бути тут, якщо щось піде не так.

– Нічого не піде не так! – гукнула у відповідь Алекс. Вони почули, як гупнули вхідні двері. – Доус, що вона мала на увазі, коли сказала «щось піде не так»?

– Ти читала ритуал? – поцікавилася Памела, обходячи кімнату по периметру й детально її вивчаючи.

– Частково. – Достатньо, аби дізнатися, що він установить контакт між нею й Нареченим.

– Тобі доведеться перетнути межу між життям і смертю.

– Зажди... Мені доведеться померти?

Їй справді слід уважніше ставитися до читання.

– Так.

– І повернутися назад?

– Я думала, що в цьому й полягає задум.

– А тобі доведеться вбити мене? – Сором’язливій Доус, яка, побачивши перші ознаки жорстокості, ховається в куток, наче їжачок у світшоті? – Тебе це влаштовує? Якщо я не повернуся, для тебе все складеться не найкращим чином.

Доус протяжно зітхнула.

– То повертайся.

Обличчя Нареченого було похмуре, але такий вигляд він мав завжди.

Алекс оглянула вівтар.

– Виявляється, після смерті ми потрапляємо до Єгипту? З усіх релігій лише стародавні єгиптяни мали рацію?

– Насправді ніхто не знає, що там після смерті. Це один зі шляхів до межі. Є й інші. Їх завжди позначають річки.

– Як Лета у греків.

– Власне, у греків прикордонною річкою був Стікс. Лета – це останній кордон, який мусять перетнути померлі. Єгиптяни вірили, що сонце щодня помирає на західних берегах Нілу, тож подорож зі сходу на захід – це прощання зі світом живих.

І саме в цю подорож Алекс збиралася вирушити.

«Річка», що ділила храм навпіл, була символічна, витесана в камені, добутому з давніх вапнякових тунелів під Турою, а на берегах і дні каналу були викарбувані ієрогліфи з «Розділів про сходження до темряви».

Алекс завагалася. Невже вона опинилася на перехресті? Невже це остання дурниця, яку їй судилося утнути? І хто привітає її в потойбічні? Геллі. Можливо, Дарлінґтон. Лен і По-любе з розкришеними черепами й закляклим на Леновому обличчі мультиплікаційним подивом. А може, на іншому березі вони знову якимось дивом зціляться. Якщо вона помре, чи вдасться їй перетнути Серпанок і гаяти вічність, тиняючись кампусом? А може, вона закінчить у себе вдома, приречена жити в якійсь дірі у Ван-Найсі? «То повертайся». Повернутися або залишити Доус наодинці зі своїм мертвим тілом і Саломеєю, щоб розділила з нею ганьбу. Остання думка була цілком неприємна.

– Мені потрібно просто потонути?

– І квит, – погодилась Доус із натяком на усмішку.

Алекс розстібнула пальто й стягнула светр, а Памела тим часом скинула парку, діставши з кишені дві вузькі зелені очеретини.

– Де він? – прошепотіла дівчина.

– Наречений? Простісінько в тебе за спиною.

Доус здригнулася.

– Жартую. Він біля вівтаря, занурився в якісь свої роздуми.

Привид ще більше похмурішав.

– Змусь його стати навпроти тебе на західному березі.

– Він нормально тебе чує, Доус.

– Ой, так, звичайно. – Аспірантка зробила незграбний жест, і Наречений поплив на інший бік потічка. Той був такий вузький, що його можна було перейти одним кроком. – А тепер уклякніть обоє.

Алекс не була певна, що Наречений залюбки послухається наказів, але він так і вчинив. Вони вклякли. Схоже, він хотів цієї невеличкої бесіди не менше за неї.

Крізь джинси дівчина відчувала холодну підлогу. Вона подумала, що вбрана в білу футболку і та промокне. «Ти незабаром помреш, – буркнула сама собі. – Напевно, зараз не час перейматися тим, що привид витріщатиметься на твої цицьки».

– Заклади руки за спину, – наказала Доус.

– Навіщо?

Дівчина підняла вище очеретини та процитувала: «Нехай його зап’ястя зв’яжуть стеблами папірусу».

Алекс заклала руки за спину. Відчуття було, наче її арештовують.

Вона почасти очікувала, що Доус затягне їй руки хомутиком. Натомість відчула, як дівчина поклала щось в її ліву кишеню.

– Це стручок ріжкового дерева. Коли захочеш повернутися, поклади його до рота й прикуси. Готова?

– Почнімо потихеньку, – озвалася Алекс.

Вона нахилилася вперед. Із закладеними за спину руками рухи були незграбні. Доус обхопила її голову й плечі та допомогла впасти. На мить Алекс зависла над поверхнею води і, підвівши очі, ззирнулася з Нареченим.

– Зроби це, – сказала вона. І глибоко вдихнула, намагаючись не панікувати, коли Доус запхала її голову під воду.