Сірі ненавиділи будь-які згадки про смерть чи помирання: голосіння, похоронні пісні, вірші про смуток чи втрату, навіть якісно сформульований газетний некролог – могли зарадити у випадку з ними.
– А можна скористатися і тим і тим? – поцікавилась Алекс.
– Насправді в цьому немає потреби. Ми не марнуємо силу, якщо не вимушені.
Вигляд у дівчини був скептичний. Її стривоженість заскочила Деніела зненацька. Алекс Стерн, можливо, була розбещена й неосвічена, але часто демонструвала холоднокровність, принаймні коли йшлося не про нічних метеликів. Куди поділася та криця, яку він помітив у дівчині раніше? І чому її страх так сильно засмутив його?
Щойно вони закінчили наносити позначки, замкнувши коло, як через турнікет пройшов юнак, майже до очей загорнутий у шарф.
– Шановний гість, – пробурмотів Дарлінґтон.
– Хто це?
– Зеб Ярровман, вундеркінд. Чи колишній вундеркінд. У німців, поза сумнівом, є слово для обдарованих людей, котрі виростають з enfant terrible[36].
– Кому, як не тобі, знати, Дарлінґтоне.
– Це було занадто жорстоко, Стерн. Я ще маю час. Зеб Ярровман написав роман, навчаючись на третьому курсі Єлю, опублікував його ще до випуску й кілька років поспіль був улюбленцем нью-йоркського літературного осередку.
– Хороша книжка?
– Вона не була поганою, – визнав Дарлінґтон. – Тривога, божевілля, юнацьке кохання, звичайні теми для bildungs-roman[37] – і все це на тлі Зебової праці на дядьковій збанкрутілій молокофермі. Але проза справляла враження.
– Тож він тут у ролі чийогось наставника?
– Він тут, тому що «Король закапелків» вийшов друком майже вісім років тому, а Зеб Ярровман відтоді не написав жодного слова.
Дарлінґтон помітив, як Зелінський подав сигнал Імператорові: «Час починати».
Авреліанці вишикувалися двома однаковими шеренгами, обличчям одне до одного обабіч довгого стола. Вони були в білих мантіях, схожих на вбрання хористів, з довгими звуженими рукавами, що лягали на стільницю. Джош Зелінський стояв біля одного краю, а Імператор – біля другого. Вони наділи білі рукавички, схожі на ті, якими користуються під час роботи з архівними рукописами, і розгорнули сувій, завдовжки з цілий стіл.
– Пергамент, – пояснив Дарлінґтон. – Зроблений із сап’яну й просочений бузиною. Подарунок музі. Але вона вимагає ще дечого. Ходімо. – Він повів Алекс до їхньої першої позначки. – Ти спостерігатимеш за південними й східними ворітьми. Не стій між позначками, якщо в цьому немає абсолютної потреби. Якщо побачиш наближення Сірого, просто стань у нього на шляху та скористайся кладовищною грязюкою або промов смертельні слова. Я пильнуватиму за північчю й заходом.
– Як? – У її голосі чувся знервований уїдливий відтінок. – Ти їх навіть не бачиш.
Дарлінґтон понишпорив у кишені й дістав слоїчок з еліксиром. Більше відкладати не міг. Зламав воскову оболонку, відкоркував і, не даючи шансу втрутитися думкам про самозбереження, проковтнув уміст пляшечки.
Йому не вдавалося звикнути до цього. І він сумнівався, що колись удасться: нудотний позов, гірка ін’єкція, що прокотилась м’яким піднебінням і злетіла аж до задньої частини черепа.
– Трясця твоїй матері, – видихнув Дарлінґтон.
Алекс кліпнула.
– Здається, уперше чую, як ти лаєшся.
Хлопець здригнувся від холоду й спробував опанувати тремтіння, що охопило його тіло.
– Я в-в-в-важаю л-л-л-лайку чимось на кшталт зізнання в коханні. Нею слід користуватися так само ощадливо й лише від щирого с-с-серця.
– Дарлінґтоне... а зуби мають стукотіти?
Він спробував кивнути, але, звичайно, і так уже кивав – хай насправді це були судоми.
Випиваючи еліксир, ти немов занурюєш голову у Всесвітній Холод, немов ступаєш крок у довжелезну темну зиму. Або, як сказала колись Мішель: «Наче тобі в дупу запхали бурульку». «Я б одразу й не визначив, куди саме», – спромігся тоді пожартувати Дарлінґтон. Але йому хотілося звільнитися від страхітливого тремтіння. Річ була не лише у відчутті холоду чи дрижаках. Здавалося, наче ти мимохіть торкнувся чогось жахливого. Тоді Деніелові не вдалося точно визначити почування, але за кілька місяців він прямував по шосе І-95, аж раптом фура виїхала на його смугу, розминувшись із ним на кілька міліметрів. Тіло накрило хвилею адреналіну, а рот наповнився гірким смаком потовченого аспірину – і він пригадав смак кулі Гайрама.
Усе було точнісінько так, як щоразу доти і як лишатиметься завжди, аж поки котрась доза нарешті не спробує вбити його інтоксикацією печінки. Не можна безкінечно наближатися до смерті й торкатися лише кінчиками пальців. Урешті-решт вона схопить тебе за щиколотку та спробує затягнути на дно.
Гаразд. Якщо так станеться, Лета знайде йому донора печінки. Він буде не перший. Адже не всім щастить народитися з таким даром, як у Ґелексі Стерн.
Тепер дрижаки минулися, і на коротку мить світ став туманний, наче Деніел дивився на золоте сяйво Байнеке крізь катаракту або павутиння. Це були шари Серпанку.
Коли вони розчахнулися перед ним, з очей впала полуда. Знайомі колони Байнеке, Авреліанці в мантіях і стурбоване обличчя Алекс знову звично сфокусувалися, однак крім цього хлопець побачив старигана в піджаку з візерунком гусячої лапки, який закляк біля вітрини з Біблією Гутенберга, а потім прошпацирував далі й став розглядати пам’ятні речі Джеймса Болдуїна.
– Гадаю... Гадаю, це...
Деніел прикусив язика, перш ніж промовив ім’я Фредеріка Прокоша. Імена були чимось особистим і загрожували встановленням зв’язків з небіжчиками.
– Він написав роман, що зажив популярності, називається «Азіати» – є у вітрині Бібліотеки Стерлінга. Цікаво, а Зеб його фанат?
Прокоша вважали незбагненним, загадковим навіть для найближчих друзів. І ось він тут – тягається університетською бібліотекою в позаземному житті. Можливо, це було на краще, що еліксир так багато коштує і такий огидний на смак. Інакше Дарлінґтон закидався б ним щодня, аби лише побачити щось схоже на це. Однак зараз час братися до роботи.
– Відправ його своєю дорогою, Стерн. Але жодного зорового контакту.
Алекс поворушила плечима, наче боксер, що виходить на ринг, і наблизилась до Прокоша, відводячи погляд. Понишпорила в торбі й витягнула слоїк з кладовищною грязюкою.
– Чого ти чекаєш?
– Не можу відкоркувати.
Прокош відвів погляд від скляної вітрини й поплив до дівчини.
– То скажи слова, Стерн.
Алекс позадкувала на крок, далі порпаючись із корком.
– Він не може тобі нашкодити, – нагадав Дарлінґтон, протискаючись між Прокошем і входом до кола.
Ритуал ще не розпочався, але краще дотримуватися чистоти. Хлопцеві не подобалась ідея розчакловувати Сірого власноруч. Він знав про цього привида забагато, тож, кидаючи його назад за Серпанок, ризикував установити між ними зв’язок.
– Ну ж бо, Стерн.
Алекс заплющила очі й вигукнула:
– Кріпись! Безсмертних не існує!
Прокош налякано здригнувся й підвів руку, наче хотів відігнати дівчину. А тоді кинувся навтьоки крізь скляні бібліотечні стіни. Насправді смертельні слова можуть бути будь-якими, головне, щоб стосувалися речей, яких Сірі найбільше бояться – неминучої смерті, життя без спадку, порожнього потойбіччя.
Дарлінґтон навчив Алекс тих слів, які найпростіше було запам’ятати, з Orphic lamellae[38], знайденої у Фесалії.
– Бачиш? – озвався він. – Легко. – Хлопець глипнув на Авреліанців, дехто з яких хихотів, почувши палку промову Алекс. – Утім, ти не мусила кричати.
Проте дівчину, схоже, не займала увага, яку вона привернула. Її очі сяяли, прикипівши поглядом до того місця, де кілька секунд тому стояв Прокош.
– Легко! – погодилась вона. Насупилась і перевела погляд на слоїку руці. – Надто легко.
– Стерн, порадій хоч трохи. Не позбавляй мене задоволення від можливості поставити тебе на місце. – Коли дівчина не відповіла, Деніел додав: – Ходімо, вони готові починати.
