– Розкажи мені про «Святого Аврелія».

Алекс затамувала дух.

– Засноване 1910-го. Посвячення відбулося в залі Шеффілда – Стерлінга – Страткона...

– Не ламай язика. Усі називають її ШСС.

– ШСС. Реставрація 1932-го.

– Приблизно в цей самий час «Кістки» запечатали свій операційний театр, – додав Дарлінґтон.

– Свій що?

– Дізнаєшся на вступному віщуванні. Утім, гадаю, під час першого досвіду ми не будемо нехтувати страхуванням. – Краще буде, якщо Алекс Стерн зведеться на ноги серед завзятих щирих Авреліанців, ніж на очах у Кістяників. – Університет подарував Авреліанцям це приміщення за їхню службу.

– Яку службу?

– Це ти мені розкажи, Стерн.

– Ну, вони спеціалізуються на логомагії – ворожінні на словах. Щось пов’язане з якоюсь угодою?

– Купівля лісу Сейгема 1910-го. Це був велетенський шматок землі, й університет хотів упевнитись, що прибуток з нього залишатиметься сталим. Згодом його назвали Пагорбом науки. Що ще?

– Люди не надто серйозно до них ставляться.

– Люди?

– Лета, – виправилася вона. – Інші товариства. Тому що в них немає справжньої гробниці.

– Але ми не такі, Стерн. Ми не сноби.

– Ти точно сноб, Дарлінґтоне.

– Гаразд, я сноб, але не такого штибу. Нас по-справжньому займають лише дві речі: чи працює їхня магія і чи небезпечна вона.

– І як, працює? – перепитала Алекс. – Небезпечна?

– Відповідь на обидва твої запитання: час від часу. Авреліанці спеціалізуються на угодах, які неможливо порушити, обов’язкових обітницях, оповідках, що буквально змушують читача заснути. Один мільйонер 1989 року впав у кому в каюті своєї яхти. Біля нього знайшли примірник «Бога і людини в Єльському університеті»; якби хтось здогадався погортати, то знайшов би там передмову, якої нема в жодному іншому виданні, – написану Авреліанцями. Тобі, мабуть, також цікаво буде дізнатися, що останніми словами Вінстона Черчилля були: «Я стомився від цього всього».

– Хочеш сказати, це Авреліанці вбили Вінстона Черчилля?

– Це лише балачки. Але я можу підтвердити, що половина мерців цвинтаря на Ґроув-стріт не покидають своїх домовин тільки завдяки надмогильним написам, які виконали члени товариства «Святого Аврелія».

– Як на мене, звучить дуже потужно.

– Це була давня магія, з тих часів, коли їх ще вважали таємним товариством. Авреліанців вижбурнули на вулицю, коли розладналися перемовини щодо спільницької згоди з університетом. Висунуте звинувачення – продаж алкоголю неповнолітнім, але насправді Єль відчув, що Авреліанці напартачили з початковою згодою. Вони втратили кімнату 405, і відтоді їхня робота стала ненадійною. Нині вони здебільшого зайняті поодинокими згодами про нерозголошення або чарами натхнення. Сьогодні ввечері саме це ми й побачимо.

Вони проминули адміністративну будівлю Вудбридж-голлу й залиті золотим світлом вікна «Сувою та ключа». Слюсарі свій ритуал скасували. Утім, це не означало, що Лета матиме менше роботи («Книга та змія» залюбки забрали «вікно» у четвер увечері), проте Дарлінґтона непокоїло те, що відбувалося в «Ключі». Ширилися чутки про слабшання їхньої магії, про портали, що працювали через раз або взагалі не відчинялися. Можливо, усе це просто балачки – Доми Серпанку були потайні, змагалися між собою та полюбляли ширити плітки. Однак Дарлінґтон радо скористався б затримкою, аби розкопати, із чим саме стикнулися Слюсарі, перш ніж утягнути до якоїсь халепи свою Данте.

– Якщо Авреліанці безпечні, чому ми мусимо там бути? – поцікавилась Алекс.

– Щоб захистити обряди від утручань. Саме цей ритуал зазвичай приваблює цілу купу Сірих.

– Чому?

– Через надмір крові. – Кроки Алекс уповільнились. – Будь ласка, не кажи мені, що ти вразлива. Якщо ти не спроможна змиритися з кількома краплями кровиці, ти тут навіть семестру не протримаєшся.

Дарлінґтон одразу відчув, що поводиться як мудило. Після того що Алекс пережила в Каліфорнії, вона, звісно ж, буде настороженою. Ця дівчина зазнала справжньої емоційної травми, а не була свідком того театру смерті, до якого звик він сам.

– Зі мною все буде гаразд, – запевнила вона, проте намертво вчепилася в лямку наплічника.

Вони опинилися на безлюдному плато Байнеке-плази, де вікна бібліотеки світилися грудками бурштину.

– Звісно, буде, – пообіцяв хлопець. – Довкілля контрольоване, а заклинання просте. Сьогодні ввечері ми, щиро кажучи, просто попрацюємо викидайлами.

– Гаразд.

Не схоже було, що з нею все гаразд.

Вони проштовхнулися крізь обертові двері бібліотеки й потрапили під високе склепіння фоє. Ґордон Буншафт уявляв собі бібліотеку скринькою всередині скриньки. Позаду стійки охоронця аж до стелі здіймалася велетенська скляна стіна, укрита книжковими полицями. Це була справжня бібліотека, книгосховище, паперово-пергаментне серце Байнеке, зовнішня оболонка навколо неї слугувала входом, щитом і штучною шкірою. Крізь великі вікна на всіх стінах було видно порожню плазу.

Неподалік від стійки охоронця й на достатній відстані від заскленої шафи, де виставляли різноманітні бібліотечні експонати й лежала в окремому невеликому скляному кубі, освітленому згори, Біблія Гутенберга, стояв довгий стіл. Хтось щодня перегортав наступну сторінку Біблії. Господи, як Деніел любив це місце!

Авреліанці скупчились навколо стола, уже вбрані в мантії кольору слонової кістки, і нервово перемовлялися. Самої лише їхньої запаморочливої енергії, мабуть, вистачило б, аби привабити Сірих. Джош Зелінський, чинний президент делегації, відійшов від натовпу й поспіхом кинувся вітати гостей. Дарлінґтон познайомився з ним на котромусь семінарі з американістики. Джош – з ірокезом, в улюбленому комбінезоні оверсайз – чимало теревенив. За ним назирці рушила жінка років сорока, сьогоднішній Імператор, – випускниця, обрана для супроводу ритуалу. Дарлінґтон пам’ятав її з минулорічного обряду, який Авреліанці влаштували, щоб розробити офіційні документи для керівництва її кондомініума.

– Амеліє, – озвався він, пригадавши ім’я. – Радий знову тебе бачити.

Вона всміхнулася й кинула погляд на Алекс.

– Це нова версія тебе?

Точнісінько це саме вона запитала в Мішель Аламеддін, коли та привела хлопця сюди в його перший навчальний рік.

– Познайомся з нашою новою Данте. Алекс із Лос-Анджелеса.

– Прекрасно, – утрутився Зелінський. – Ти знаєш когось із кінозірок?

– Якось я плавала голяка в басейні Олівера Стоуна – це рахується?

– А він там був?

– Ні.

Зелінський щиро засмутився.

– Ми розпочнемо опівночі, – повідомила Амелія.

Отже, у них була ціла купа часу, щоб убезпечити периметр навколо ритуального стола.

– Під час цього обряду ми не можемо цілковито заблокувати Сірих, – пояснював Дарлінґтон, поки вони з Алекс широким колом обходили стіл, обираючи траєкторію кордону, який мали створити. – Магія вимагає відкритих каналів із Серпанком. А тепер опиши мені перші кроки.

У його списку рекомендованої літератури були уривки зі «Сполук Фаулера», а також невеликий трактат про магію порталів на початках існування «Сувою та ключа».

– Кістковий пил, кладовищна грязюка, або якесь memento mori для формування кола.

– Добре, – похвалив Дарлінґтон. – Сьогодні ми скористаємось цим. – Він простягнув їй шматочок крейди, спресованої з попелу, який узяли в крематорії. – Це допоможе нам точніше зробити позначки. Залишимо відкриті канали в кожній компасній точці.

– А що потім?

– Потім попрацюємо з дверима. Сірі можуть перервати ритуал, а нам не треба, щоб магія такого штибу вийшла з-під контролю. Магії потрібна рішучість. Розпочавшись, цей ритуал шукатиме крові, а якщо заклинання вихопиться зі стола, воно може буквально розрізати навпіл якогось чемного студента-юриста, що навчається за квартал звідси. На одного юриста, який набридатиме світові, менше, але мені казали, що жарти про юристів застаріли. Тож якщо Сірі спробують прорватися, ти маєш два варіанти: висипати на них Пилюку або смертельні слова.