Їхні смерті стали підґрунтям для гробниць «Святого Ельма» й «Рукопису».
Як там казала Белбалм?
– Вони були Колесоходами.
– Здавалося, наче щось притягнуло їх сюди навмисно, аби нагодувати мене. Так само, як тебе.
Саме тому 1902-го вбивства припинилися. Дівчата швидко помирали одна за одною наприкінці 1800-х, коли Дейзі їла пересічні душі, аби вижити. Але потім вона знайшла першу Колесохідку, Софію Мішкан, дівчину з такою самою силою, як у неї. А тепер настала черга Алекс.
«Це містечко». Чи притягував Нью-Гейвен до себе Колесоходів? Дейзі. Софія. Коліна. Невже Алекс завжди рухалася траєкторією до неминучого зіткнення із цим місцем і цим чудовиськом? Магія годується магією?
– Коли ви дізналися, хто я така? – поцікавилася дівчина.
– Від моменту нашого знайомства. Я хотіла дозволити тобі трохи достигнути. Змити із себе сморід буденності. Але...
Белбалм різко здвигнула плечима. Випростала руку.
Алекс раптом відчула гострий біль, наче їй під груднину запхали гак і він уп’явся в серце. Вона побачила, як навколо запалали сині вогні, вони з Белбалм опинилися в центрі полум’яного кільця. Колеса. Стерн відчула, як падає.
Геллі була сонячним сяйвом. Норт був холодним і пахнув вугільним димом. Белбалм була зубами.
Алекс гойдалася поблизу гриля на крихітному балкончику в «Ґраунд-Зіро», у повітрі стояв густий аромат деревного вугілля, удалині над пагорбами розлігся туман. Вона відчувала, як у її босих ступнях вібрує басовий трек. Звела великий палець, затуляючи ним місяць, що саме зійшов, а потім знову дозволила йому з’явитися.
Жінка нахилилася над її колискою, знову та знову тягнучись до дитини, але руки проходили крізь тільце Алекс. Вона плакала, срібні сльози падали на дитячі пухкенькі ручки та зникали під шкірою.
Геллі тримала Алекс за руку й тягнула набережною Веніс-біч. Дістала з колоди таро дев’ятку жезлів. У руках Алекс уже була карта. «Я нізащо не дозволю витатуювати це на мені, – сказала Геллі. – Дозволь мені витягнути ще раз».
Лен зняв зі своєї руки один зі шкіряних браслетів і застібнув його на зап’ясті Алекс. «Не розповідай Мош», – прошепотів він. Його дихання відгонило кислим хлібом, проте дівчина ще ніколи так не раділа, ніколи не почувалася так добре.
Її бабуся стояла біля плитки. Алекс відчула запах кмину, м’яса, що смажилося в духовці, відчула в роті смак меду й волоських горіхів. «Тепер ми їмо вегетаріанську їжу», – сказала Міра. «їж це в себе вдома, – заперечила бабуся. – Коли вона приходить сюди, я годую її так, щоб вона мала сили».
У садку тинявся чоловік, підрізав живопліт; чоловік ніколи не змінювався й навіть у похмурі дні мружився від сонця. Намагався поговорити з Алекс, але вона не могла почути жодного слова.
Дівчина відчувала, як з неї по черзі, наче нитки, висмикують спогади, що застрягають на вістрях зубів професорки Белбалм, розплутуючись шматочок за шматочком. Белбалм – Дейзі – хотіла проковтнути їх усі: хороші й погані, сумні та приємні – усі вони були для неї однаково смачні.
Не було куди бігти. Алекс спробувала пригадати запах материних парфумів, колір канапи в їхній кімнаті, щось, що допомогло б утриматися, коли Дейзі проковтне її.
Їй потрібна була Геллі. Їй потрібен був Дарлінґтон. Їй потрібна була... як там її звали? Вона не могла пригадати – та дівчина з рудим волоссям і навушниками на шиї. Пеммі?
Алекс скрутилася на ліжку. Її оточували метелики-монархи, які перетворилися на нетлю. Позаду неї, притискаючись, лежав хлопець. Він сказав: «Я служитиму тобі до кінця днів».
Зуби Белбалм уп’ялися глибше. Алекс не могла пригадати свого тіла, своїх рук. Незабаром вона зникне. Невже разом зі страхом вона відчувала якесь полегшення? Усе сумне – кожна втрата й помилка – зникне. Вона перетвориться на ніщо.
Белбалм збиралася розкусити її. Вона збиралася випити Алекс до останньої краплі.
Над кам’яною Байнеке-плазою здійнялася хвиля; привабливий чорнявий хлопець кричав. «Усе пропаде хай в бездонному морі!»
Вона могла б поплисти до Тихого океану, повз Каталіну, дивитися, як пропливають пороми.
Хвиля вдарилася об плити й розкидала потік Сірих.
Алекс пригадала як зіщулилася на підлозі тієї прекрасної бібліотеки – сльози струменіли щоками, а вона співала старих бабциних пісень і говорила бабциними словами. Вона ховалася від Сірих, ховалася за... Дарлінґтоном, його звали Дарлінґтон... Дарлінґтон у темному пальті. Вона ховалася, як робила ціле життя. Вона замкнулася подалі від світу живих, заради того, щоб звільнитися від мертвих.
Усе пропаде хай в бездонному морі.
– Александро, – це голос Белбалм.
Засторога. Наче вона прочитала думки в голові Алекс.
Їй більше не хотілося ховатися. Вона вважала, що вміє виживати, але була нітрохи не кращою за побитого пса, котрий смикається й гарчить, намагаючись вижити. Однак тепер вона стала чимось більшим.
Алекс припинила борсатися. Вона припинила спроби закритися від Белбалм. Пригадала своє тіло, пригадала свої руки. Те, що вона збиралася зробити, було небезпечним. Вона раділа цьому. «Усе пропаде хай в бездонному морі. І хай я зіллюся з повінню».
Дівчина широко розкинула руки й дозволила собі розчахнутися.
Вона враз відчула їх, наче вони чекали, немов кораблі в безкрайому морі, що завжди вдивлялися в темний горизонт у пошуках світла, у пошуках дороговказу, який міг би їх спрямувати. Алекс відчула їх у кожному куточку Нью-Гейвена. Униз по Гіллгауз-стріт. Угору по Проспект-стріт. Відчула, як Норт вибирається зі старої фабрики, куди його закинули смертельні слова, відчула того підлітка, який завжди чекав на квитки під «Колізеєм», що давно вже зник, відчула Сірого, котрий бігав звивисті спринти під стінами Пейн-Вітні, відчула тисячу інших Сірих, на яких ніколи не дозволяла собі дивитися – старих чоловіків, що померли у власних ліжках; жінку, яка понівеченими руками штовхала пожмаканий дитячий візочок; хлопця з вогнепальною раною на обличчі, який навмання тягнувся до гребінця в кишені. Виснажену туристку, яка кульгала вниз схилом Іст-Року, тягнучи за собою зламану ногу. А на околиці, у Вествіллі, у зруйнованому лабіринті «Чорного В’яза» Деніел Табор Арлінґтон III щільніше запнув халат і поспішив їй назустріч, не виймаючи з рота цигарки.
«Прийдіть до мене, – благала дівчина. – Допоможіть мені».
Вона дала їм відчути власний жах, власний переляк, що палав усередині яскраво, мов сторожова вежа, відчути її палке прагнення прожити ще один день, ще одну годину – і освітити комусь шлях.
Їм не було кінця – потік Сірих затопив вулиці й рушив повз садок, крізь стіни – привиди скупчилися в кабінеті, скупчилися всередині Алекс. Хвиля їх наростала.
Алекс відчула, як Белбалм відскочила, і раптом змогла побачити кімнату, побачити перед собою професорку з простягнутою рукою та іскрами в очах.
– Це що таке? – просичала жінка.
– Кличу зниклих! – скрикнула Алекс. – Кличу загублених! Я знаю їхні імена.
А в іменах була сила. Вона промовляла їх по черзі, немов поему про зниклих дівчат:
– Софія Мішкан! Коліна Тіллман! Зузанна Мазурська! Паолетта Де-Лауро! Еффі Байт! Ґледіс О’Донаг’ю!
Мертві шепотіли свої імена, повторювали їх, потік з тіл щільнішав. Алекс бачила, як вони набилися в садок, наполовину застрягнувши в стінах. Чула, як вони оплакують Софію, Зузанну, Паолетту, і їхнє голосіння злітало до неба.
Сірі розмовляли, озивалися до клаптиків тих душ, а бурмотіння голосів, що злилися в незлагоджений хор, дедалі гучнішало.
– Александро! – загарчала Белбалм, і дівчина побачила в неї на чолі піт. – Я їх не відпущу.
Але це від неї вже не залежало.
– Мене звуть Ґелексі, ти, грьобана ненажеро.
Почувши її ім’я, Сірі так злагоджено зітхнули, що кімнатою аж промайнув вітер. Він зашурхотів пругом дівочої сукні й відкинув з обличчя професорки волосся. Очі в неї витріщилися й побіліли.
Здавалося, зсередини неї з’явилася дівчина, звільняючись від Белбалм, наче бліде цибулеве лушпиння. У неї були густі темні кучері, а вбрана вона була у фартух робітниці з фабрики поверх сірих блузки та спідниці. Потім з’явилася білявка в капелюшку з пір’ям – шкіра, наче зів’ялий абрикос, картата сукня з високим комірцем, талія стиснула корсетом до неймовірної вузькості; потім чорношкіра дівчина, яка мерехтіла в м’якому рожевому кардигані та широкій спідниці й чиє волосся було вкладене блискучими хвилями. Усі вони по черзі виривалися з Белбалм, приєднуючись до натовпу Сірих.
