– Я не була готова помирати. Покинула своє понівечене тіло й захопила її. Вона була перша.
«Перша».
Ґледіс О’Донаг’ю знайшла тіла Дейзі й Норта і з вереском побігла вздовж Чепел-стріт аж до Гай-стріт, де її зупинили правоохоронці. Гай-стріт, де її впіймав розпачливий дух Дейзі. Гай-стріт, де утворився перший нексус і збудували першу гробницю.
– Ви заволоділи тілом Ґледіс? – перепитала Алекс, намагаючись збагнути слова Белбалм.
Норт запхався їй у голову, та лише на мить. Дівчина чула історії про одержимість, переслідування привидами, але нічого схожого... на те, хай би чим це було.
– Боюся, це занадто люб’язне слово для опису того, що я зробила з Ґледіс, – м’яко озвалася жінка. – Знаєш, вона була ірландка. Дуже вперта. Довелося ввірватися в неї точнісінько так само, як та бідолашна душа намагалася проштовхнутися в мене. Це була боротьба. Ти знаєш, що в ірландців існувало табу на вживання слова «ведмідь»? Ніхто точно не знає чому, але, найімовірніше, вони боялися, що саме це слово може викликати чудовисько. Тож вони називали його «кошлатий» або «медоїд». Мені завжди подобалася ця назва. Медоїд. Я з’їла її душу, щоб звільнити місце для своєї. – Вона задоволено клацнула язиком. – Душа була така солоденька.
– Це неможливо, – заперечив Сендоу. – Сірий не може просто захопити чиєсь тіло. Принаймні не назавжди. Плоть старішатиме й помре.
– Розумничок, – похвалила його Белбалм. – Але я була незвичайною дівчиною і стала незвичайною Сірою. Моє нове тіло мусило бути витривалим, і я мала свої методи для досягнення цього. – Вона кинула в бік Алекс ледь помітну пустотливу посмішку. – Ти вже знаєш, що можеш впускати в себе мертвих. Невже ти ніколи не замислювалася, що ти можеш робити з живими?
Слова були важкими й грузнули у свідомості Алекс. Дейзі не просто вбила Ґледіс. Це сталося майже випадково. Вона зжерла душу Ґледіс. І саме ця жорстокість породила нексус. То що ж створило всі інші нексуси? «Моє нове тіло мусило бути витривалим».
Ґледіс була перша. Але не остання.
Алекс підвелася, задкуючи до каміна.
– Ви вбили їх усіх. Усіх тих дівчат. Одну за одною. Ви зжерли їхні душі.
Белбалм коротко кивнула. Мало не вклонилася.
– А тіла залишила. Лушпайки для співробітників похоронних бюро. Це нічим не відрізняється від того, що робиш ти, коли тягнеш Сірого всередину, щоб набратися сили, от тільки ти й уявити собі не можеш поживність живої душі. Вона може підтримувати мене роками. Іноді й довше.
– Чому? – розпачливо запитала Алекс. Це не мало сенсу. – Чому ці дівчата? Чому це місце? Ви могли вирушити куди завгодно, робити що завгодно.
– Неправда. – Усмішка Белбалм сповнилася гіркоти. – У мене було чимало професій. Я змінювала ім’я й ідентичність, створювала тимчасові життя, щоб приховати свою справжню природу. Але я ніколи не бувала у Франції. Ані у своєму старому тілі, ані в цьому. Байдуже, скільки душ я зжерла, щойно намагаюся поїхати звідси, як тіло починає розкладатися.
– Це містечко, – втрутився Сендоу. – Тобі потрібен Нью-Гейвен. Саме тут живе магія.
Белбалм ляснула рукою по бильцю крісла.
– Ця діра.
– Ви не мали права, – кинула Алекс.
– Звичайно, ні. – Белбалм мала майже приголомшений вигляд. – А хіба хлопці з «Черепа і кісток» мали право розрізати того бідолаху? – Жінка скинула підборіддям у бік декана. – А він мав право вбивати Тару?
Сендоу зачудовано смикнувся.
– Ви знали? – здивувалася Алекс. – Її душу ви теж з’їли?
– Я не пес, щоб прибігати, щойно задзвенить обідній дзвоник. Для чого мені було гратися з такою душею, якщо попереду на мене чекав справжній бенкет?
– Ох, – озвався Сендоу, стискаючи пальці. – Розумію. Алекс, вона має на увазі тебе.
Погляд Белбалм став холодним.
– Не будь таким самовдоволеним, Елліоте. Я тут не для того, щоб виправляти твої помилки, я не збираюся марнувати час, переймаючись тим, чи не вибовкаєш ти мої секрети. Ти однаково помреш у цьому кріслі.
– Я так не думаю, Марґеріт. – Сендоу підвівся, на його обличчі закляк такий самий рішучий вираз, що й у ніч ритуалу під місяцем-молодиком, коли чоловік вдивлявся в пекельне полум’я. – «Вечірній дзвін співає про розлуку з померлим днем, над луками вітри сплелись в сумному вальсі...»[79]
Норт відсахнувся. Він кинув розпачливий погляд на Алекс, нестямно хапаючись за стіни, коли став просочуватися крізь книжкову полицю, він боровся проти вигнання, попри те що від смертельних слів його охопив жах.
– Норте! – вигукнула Алекс, простягаючи до привида руку, намагаючись притягнути його до себе.
Але було вже запізно. Він зник за стіною.
– «Орач, як хрест, несе утому – додому йде, – декламував Сендоу, його голос лунко дзвенів у кімнаті. – І світ лишає по собі – мені і темній птасі...»
Белбалм повільно підвелася з крісла й струсонула рукавами елегантної чорної туніки.
– Поезія, Елліоте?
Смертельні слова. Але Белбалм не боялася смерті. Чому б вона мала її боятися? Вона вже стикалася з нею й перемогла її.
Сендоу сфокусував суворий погляд на жінці.
– «А може, ця земля, сумна, забута Богом, в собі ховає чиєсь серце пломінке...»
Белбалм глибоко вдихнула й скинула одну руку в бік Сендоу – таким самим жестом Алекс запрошувала всередину Геллі й тягнула до себе Норта.
– Стійте! – вигукнула Алекс, кидаючись через кімнату.
Вона схопила Белбалм за руку, але жінчина шкіра була тверда, як мармур; вона не прогиналася під пальцями.
Сендоу вирячив очі, а з його вуст злетів такий звук, наче засвистів чайник, повідомляючи, що кипить. Він задихнувся й упав назад у крісло з такою силою, що воно відкотилося від стола. Чоловік учепився в бильця. Звук стихнув, але декан закляк, виструнчившись і витріщаючись у нікуди, немов поганий актор, що вдає шок.
Белбалм гидливо стиснула губи й витерла кутик рота.
– На смак як ватяне яблуко.
– Ви вбили його, – промовила Алекс, не в змозі відвести погляд від деканового тіла.
– А невже він заслуговував на щось краще? Чоловіки помирають, Александро. І це рідко якась трагедія.
– Він не перетне Серпанок, чи не так? – сказала Алекс, починаючи розуміти. – Ви їсте їхні душі, тож вони ніколи не потрапляють туди.
Саме тому Нортові не вдалося знайти Ґледіс чи когось з інших дівчат на протилежному боці. А що сталося з Тариною душею, пожертвуваною для ритуалу Сендоу? Куди вона врешті-решт потрапила?
– Я тебе засмутила. Бачу. Але ти сама знаєш, як це – вигризати собі місце в цьому світі, на кожному кроці боротися за виживання. Проте ти й уявити не можеш, наскільки складніше це було в мої часи. Жінок запроторювали до божевілень за те, що вони читали забагато книжок, або через те, що їхні чоловіки від них стомилися. Для нас було відкрито так мало шляхів. А мій шлях у мене вкрали. Тому я вимостила собі інший.
Алекс тицьнула в жінку пальцем.
– Вам не слід перетворювати це на якийсь феміністичний маніфест. Ви собі вимостили новий шлях життями інших дівчат. Дівчат-іммігранток. Смаглявих дівчат. Бідних дівчат. – «Дівчат на кшталт мене». – Аби виторгувати собі ще кілька років.
– Насправді йдеться про щось значно більше, Александро. Це було божественне діяння. Забираючи чергове життя, незабаром я бачила, як на мою честь зводять новий храм – цей храм зводили хлопці, котрі ніколи не припиняли зачудовуватися силою, якою хизувалися, однак вважали її чимось належним. Вони гралися з магією, а я тим часом заволоділа безсмертям. І ти теж станеш частиною цього.
– Пощастило мені. – Алекс не мусила перепитувати, що вона має на увазі. Белбалм відмовилася від жертвоприношення Сендоу, адже не хотіла зіпсувати собі апетит. – Я стала винагородою.
– За це довге життя я навчилася терплячості, Александро. Не знаю, якою була Софія, коли я зустріла її, а от коли я з’їла її душу... Вона виявилася неприборканою і хороброю, гіркою, як тис, від неї кров закипала. Вона підтримувала мене понад п’ятдесят років. Потім, коли я стала слабшати й старішати, з’явилася Коліна. Цього разу я вмить упізнала запах її могутності. Я відчула цей аромат на паркувальному майданчику церкви та їхала за нею кілька кварталів.
