Мати ніколи не бачила, як я плачу. Я вважав, що саме це її й непокоїть і саме тому вона відправляє мене до різних терапевтів. Коли я трохи підріс і вже мав перевагу власного бачення — плюс трохи інформації, якою зі мною поділився її другий чоловік, Девіс, — я нарешті зрозумів, чому вона постійно шукала іншої точки зору.

Вона ніколи не плакала.

Мати не могла визнати власної провини за невисловлені емоції, що їх люди мають проявляти зі смертю коханих.

Не сумніваюся, що вона глибоко переживала втрату мого тата. Знаю, що щиро його любила. Як і всі навколо. Він був безкорисливою людиною і помер, намагаючись допомогти іншим.

Я ніколи не оцінював материне почуття втрати за її поведінкою. Все було просто, мов рівняння. Коли тато помер, відголоски бурхливого сміху та світло, що його він, здавалось, випромінював на весь наш будинок, зникли. Навіть люди, які заходили до нас уперше, відчували: чогось бракує.

Сьогодні це нагадує мені одну з історій вітчима про те, як він їхав поїздом із Західної Німеччини у Східну коли служив у Берліні. Девіс розповідав, що мовби потрапив із кольорового фільму в чорно-білий.

Коли тато був живий, світ був сповнений барв. А після його смерті кольори існували лише мов числа у списку відтінків. Усе здавалося приглушеним.

Моєю реакцією на смерть Джуніпер став гнів, що не знаходив виходу. Може, зараз Ґленн і вірить, що я її не вбивав, та, лежачи у своєму ліжку, дивлячись на стелю, я гадаю, чи не здався йому людиною, яка могла б це зробити.

Що я мав сказати, коли він назвав її ім’я? Як мав змінитися мій вираз обличчя? Не знаю. Та певен, що нічого не робити й тупо дивитись поперед себе, мов грецька статуя, — реакція неправильна.

Наприкінці нашої розмови Ґленн дав мені ще одну можливість зреагувати як нормальна чутлива людина, коли сказав, що ведмедя спіймають. Я відповів як науковець, а не як повнокровний чоловік, що має керуватись жагою помсти за таку несправедливість.

А тепер начистоту: я ненавиджу того довбаного ведмедя.

Можливо, він і поводився так, як того вимагали інстинкти, але так само поводяться Ебола чи холера. Якби я міг, я би стер їх із лиця планети.

Ведмеді — захопливі тварини, що мають із нами більше спільного, ніж ми усвідомлюємо. Вони адаптувались майже до такої самої кількості середовищ, що й ми. Це надзвичайно успішні й розумні ссавці.

Вони заслуговують на наш захист.

Але не цей. Надто дурний, щоб зрозуміти, що безвинна дівчина не становить загрози, він має померти.

У цю мить мені хочеться бути там, із мисливцями, намагатися вистежити його.

Ось що я мав сказати Ґленну. Правильною реакцією був би гнів та бажання щось удіяти.

Він, певно, вважає, що я значно гірше, ніж просто неемоційний.

Боягуз.

Справжні чоловіки, чоловіки, що ніколи не були знайомі з Джуніпер, зараз у лісі, шукають її вбивцю.

А я в кімнаті з клімат-контролем, за майже замкненими дверима, серджуся через нездатність проявляти злість на людях.

Як би не засуджував мене Ґленн, цього все одно було б недостатньо. Я жалюгідний.

Не в змозі висловити свій розпач, я гірше, аніж просто жалюгідний. Я абсолютно безсилий.

Я лежу непорушно. Дзвонить телефон.

Це детектив Ґленн.

— Ми його впіймали, — захоплено каже він.

— Де? Я хочу його побачити.

Я заїжджаю своїм «Експлорером» на стоянку дорожнього департаменту, на краю лісу де в гаражі тримають обладнання для прибирання доріг. Під самотнім ліхтарем, щось оточивши, згуртувались люди.

Принаймні людей зо двадцять зібрались у коло. Роздивитись їх і те, навколо чого вони зібралися, мені заважають вантажівки зі зброєю. Більшість — службові, з місцевого відділку та з департаменту штату.

Я паркуюся й виходжу. Відстань від мене до того об’єкта десь із футбольне поле. Я усвідомлюю кожен свій крок, але при цьому, здається, не ближчаю ні на метр.

Фотоспалахи з центру кола освітлюють високі сосни, мов блискавка. У холодному повітрі пахне кавою, чути сміх.

Приберіть вантажівки, айфони, коробку пончиків і рушниці й отримаєте сцену з печер Ласко, де двадцять тисяч років тому люди збирались разом відсвяткувати вдале полювання.

Я непроханий гість, а вони — герої, що йдуть на звіра, котрий вбиває прекрасних дівиць. Я тут лише свідок, який хоче побачити лице того звіра, але не має права на панібратство чи привітання.

— Докторе Крей! — гукає мене детектив Ґленн. Він відходить від чоловіка у формі лісової служби і прямує до мене.

Я почасти чекаю, що зараз він поцікавиться причиною мого перебування тут, хоча сам мене й запросив.

Він тисне мені руку. На його обличчі усмішка. Джуніпер він зустрів уже трупом. Для нього її історія почалася в ту мить, коли її мертву знайшли в лісі, і щасливо закінчилася перемогою над звіром.

Як і для решти.

Для них головний персонаж вистави — ведмідь. Кожна людина — протагоніст, тварина — антагоніст. Нещасна Джуніпер — тільки приманка, не більше. Для них вона — лише ім’я, мотив.

Я на них за це не гніваюсь. Принаймні вони щось зробили, поки я копирсався в собі.

Ґленн знайомить мене з рудобородим чоловіком у куртці Служби рибних ресурсів та диких тварин. На ньому шорти, до ременя прикріплений пістолет.

— Кевін Річардс. Це він вистежив та вбив тварину.

Я тисну йому руку.

— Співчуваю вашій втраті, — Річардс кидає на мене серйозний погляд.

Відчуваю: він із тих мисливців, що не радіють смерті жодної з живих істот.

Я не можу дібрати слів. Лише киваю, надто зніяковілий, щоб усвідомити: найбільша втрата, яку я зараз переживаю, — це втрата власної гідності.

Краєм ока я помічаю в натовпі буре хутро.

Річардс плескає мене по плечу.

— Я покажу.

Його жест мав на меті втішити. Проте принижує. Я стримуюсь, щоб його не відштовхнути.

Він переможний лицар, що показує наляканому селянину мертвого дракона. Ніби промовляючи: «Не бійся, чоловічку. Я з ним уже розібрався».

Натовп помічає наближення Річардса та Ґленна й розступається.

На гравії розстелено великий синій шмат брезенту. Посередині — гора хутра, подекуди вкрита листям і гілками.

Я бачу на тілі темно-червону кров, утім, на рани від куль не схоже.

Насправді на тварині видно лише одну рану — вхідний отвір у правій скроні, одразу за вухом. Постріл був майстерним, а смерть — швидкою.

Очі ведмедя все ще розплющені. Щелепи роззявлені, видно гострі зуби. Пазурі тварини стирчать з лап, мов гострі ножі.

Ось звір, який убив Джуніпер.

Ось жахіття, яке відібрало в неї життя.

Великий, навіть як на Гризлі.

Дивлячись на нього, я мав би відчувати ненависть.

Я мав би відчувати бажання вхопити сокиру й почати рубати тварюку на шмаття, проявляючи вповні свій гнів. Та не можу зібрати злості, щоб навіть плюнути чи хитнути головою.

Я дивлюся і бачу лише ведмедя.

Звичайного ведмедя.

Вишкір на його морді — певно, спазм після пострілу. Коли Річардс натиснув на курок, тварина, швидше за все, опустила голову, намагаючись винюхати під колодою щось їстівне.

Його вбили у мить спокою, а не в розпалі запеклої битви. Він помер тихо й несвідомо, як і мав.

Як мала і Джуніпер, у глибокій старості.

Мені шкода ведмедя. Його шлях і шлях Джуніпер ніколи не мали б перетнутися. Якби вона йшла на десять метрів нижче схилом, ведмідь просто заліз би до свого барлогу, а Джуніпер смакувала б піцою, запиваючи її келихом вина, у кафе найближчого міста. Обоє були б щасливі й задоволені.

Натомість маємо мертву дівчину в моргу і мертвого ведмедя, що розпластався на брезенті, — об’єкт висміювання й ненависті.

Я кидаю погляд на Річардса й витискаю з себе мляву похвалу:

— Добре впорались.

Він відповідає діловитим кивком, гадки не маючи, про що я думаю, і відходить із Ґленном.

Я стою над ведмедем і дивлюся, точніше, вдаю, що дивлюся.

— Перепрошую, — каже хтось позаду.