Щойно я завертаю за ріг і бачу, що пікап нарешті щез, мене охоплює дивне хвилювання.

Я паркую «Експлорер» перед будинком. Я надто наляканий, щоб лишати машину на під’їзній доріжці й заганяти себе у пастку.

Я маю геть кепський вигляд, тож надіваю бейсбольну кепку й великі темні окуляри. Ступаю на дорогу. Ноги трусяться, коліна просто не тримають мене.

Напевно, саме це й мають на увазі, коли кажуть «ватяні ноги».

Слід просто повернутися до «Експлорера» й рушати додому.

Вчорашня ситуація була попередженням. Я заходжу надто далеко.

Але тут можна знайти відповіді. Чи принаймні зачіпки.

Нарешті я певніше стаю на ноги і прямую до вхідних дверей. У кишені в мене два балончики «Мейса».

На ґанку поруч із брудними попільницями та зім’ятими пивними банками стоять три алюмінієві стільці. В одній із попільниць лежить скляна трубка для мету.

Крізь вікно чути телевізор. Хтось лежить на дивані.

Я стукаю, починає гавчати собака. Відходжу від дверей. Усередині чоловічий голос промовляє: «Секунду».

Чути, як човгають ноги, а собаку пхають до іншої кімнати.

У хлопця, який відчиняє мені двері, скуйовджене волосся, гнилі зуби та вибалушені очі.

— Слухаю, — каже він сонно.

— Я прийшов поговорити з Ембер. Вона тут?

Доводиться напружувати всі сили, щоб не затинатися.

Я заглядаю через хлопцеве плече до кімнати, побоюючись, що зараз на мене вискочить Девон чи Чарлі з бейсбольною битою. Та лише здригаються двері в іншу кімнату, коли об них вдаряється гавкітливий пес.

Цей будинок — справжня діра. Підлога захаращена брудним посудом та коробками з-під їжі з доставки. Куди не глянь — купами розкиданий одяг. На бильцях дивана та на підлозі стоять переповнені попільниці. Недбало розкидані скляні трубки.

У будинку смердить, і я навіть уявляти не хочу, звідки береться цей запах.

Хлопець кричить нагору:

— Ембер, тут один із твоїх кавалерів!

— Хто? — відгукується дівчина згори.

— Сама, курво, спитай. Я тобі не дворецький.

Він окидає мене поглядом «ну, що поробиш», закочує очі й знову завалюється на диван.

З горішніх сходів чути кроки, і я відчуваю, як прискорюється моє серцебиття.

Побоюючись, що Ембер побачить мене і втече чи й що гірше, я відходжу від дверей і дивлюся на вулицю.

Вона вже на першому поверсі.

— Слухаю.

Я розвертаюся, дивлячись під ноги.

— Я лише хотів запитати тебе про Челсі.

— Що саме?

Ембер роздивляється мене, намагаючись пригадати. І раптом до неї доходить.

— Якого біса?!

Вона поривається зачинити двері. Я ставлю ногу в прохід.

— Якщо не звалиш на хрін, я викличу копів! І скажу, що ти намагався мене зґвалтувати! — кричить вона, налягаючи на двері.

Хлопець на дивані знічев’я спостерігає.

— Ну ж бо, викликай, — блефую я, а тоді подвоюю ставки: — Я викличу поліцію штату. Побачимо, що скажуть вони.

Ембер перестає тиснути на двері.

— Забирайся.

— Ембер, мені начхати на те, що сталося вчора. Мене просто неправильно зрозуміли. Я призначив тобі зустріч, бо думав, що ти зможеш розповісти мені про зникнення Челсі. Я не збирався знімати тебе.

— Я тобі не шльондра, вилупку! — волає вона крізь щілину в дверях.

Я намагаюсь говорити спокійно.

— Мені по цимбалах. Я лише хочу дізнатися, що сталося з твоєю подругою.

Я забираю ногу, відходжу від дверей і підіймаю руки догори на підтвердження своїх слів.

— Прошу.

Ембер стежить за мною крізь вузьку щілину. Я відступаю аж до брунатної трави.

— Ти точно не мститися приїхав? — питає вона вже спокійніше.

— Ні. Джуніпер Парсонс, дівчина, на яку, як вважають, напав ведмідь — моя колишня студентка. Я викладав у неї.

Ембер прочиняє двері трохи ширше.

— Справді?

— Справді.

— Ані руш.

Ембер виходить з будинку, сідає на верхню сходинку ґанку й дістає зі спортивок пачку цигарок із запальничкою.

Доки вона запалює цигарку, я опускаю руки. Ембер продовжує підозріливо дивитись на мене, потім оглядає вулицю. Після кількох затяжок для заспокоєння вона нарешті каже:

— Ніхто мені не вірить. Навіть Девон думає, що я клею дурня.

Згадуючи курс психології про мову тіла, я сідаю поруч на суху траву. Ембер робить затяжку. Я вичікую, поки вона заспокоїться. До всього, її погляд трохи осклянілий — можливо, бо дівчина досі під кайфом.

Нарешті, коли ми обоє опановуємо себе, я говорю:

— Розкажи мені про Челсі.

Ембер насуплюється, потім видмухує дим із куточка рота.

— Що тобі сказати. Ми були найкращими подругами, скільки себе пам’ятаю. Весь час знаходили собі пригод на п’яту точку.

Вона похапцем зиркає на мене.

— Попервах не таких пригод. Звичайні дитячі пустощі. Гуляли допізна. З хлопцями зависали. Тирили пиво.

Ембер знизує плечима, ще раз затягується. Випускає у повітря чергову хмарку диму.

— Але так. Коли стало зовсім нудно, почалися інші приколи.

Мати вигнала Челсі з дому. Я ночувала вдома вряди-годи.

Кілька наших знайомих дівчат заробляли, займаючись усяким. І, цей, нам подобалося тусити. Тут більше взагалі на хрін нічим зайнятися. Ми на шосе не паслися, як дехто, нічого такого.

Я подумки занотовую: пошукати значення фрази «пастися на шосе».

— А в ту ніч, коли Челсі зникла? Що тоді сталося?

— Ми просто хотіли кайфонути. Я мала з собою смужку кислоти. Зазвичай ми закидувалися в лісі. Більшості було би страшно до всирачки. А нас вставляло. Лежиш на землі, слухаєш звуки природи, дивишся на зірки. Це заспокоювало.

— То оце й усе, що трапилось тієї ночі?

Ембер гасить цигарку і запалює нову.

— Ось тоді й почалася хрінь. Ми так і не закинулись. Брели собі лісом і почули звук. Тут водяться дикі кабани, всяке таке. Ми сміялися, жартуючи, що це якийсь типу монстр. Я почала бігти. Челсі побігла за мною, потім відстала.

Я пішла глянути, де вона. Думала, у хованки грається чи ще щось. Але ні. Я побачила, як Челсі стоїть, ніби прислухається до чогось. Я почала кликати її, а тоді побачила за її спиною це. Я закричала, перш ніж встигла крикнути Челсі. Мені здалося, що то ведмідь. Тінь була отака, — Ембер підіймає руки аркою в себе над головою.

— Здалося, що то ведмідь став на задні лапи. Тільки рухи в нього були достоту людські. Потім посунув на Челсі. Вона почула мій крик і закричала сама. Та й усе. Вона щезла з очей у темряві. Стало дуже тихо.

Щось підказало мені: треба тікати що є сили. Так я і зробила. І воно побігло за мною. Я чула. Потім почула, як вискнула Челсі. Гадаю, воно повернулося прикінчити її. А я просто бігла й бігла далі.

Ембер ковтнула слину, облизала губи.

— Знаю, я не мала кидати її. Вона ж була моєю найкращою подругою.

Я припаркувалася біля дороги. Сіла в машину й щодуху помчала до поліційного відділку. Але заблукала. Запанікувала. Вирішила, що я під кайфом. Що мені привиділося. Знаю, звучить тупо.

Украй тупо, та я вирішила просто проспатися. Коли прокинулась, сяяло сонце, а я досі сиділа в машині. Затим таки приїхала до відділку й розповіла батькові Чарлі все, що змогла пригадати.

— І тобі не повірили?

Ембер похитала головою.

— Ні. Сказали, що я все вигадую. Розповіли, що з кімнати Челсі зникли всі речі. І що машини її теж ані сліду. Якесь безглуздя.

Її голос звучить виклично.

— Я точно знаю, що Челсі була тієї ночі зі мною. Я по неї заїжджала. Ми взяли мою машину, а її тачку залишили.

— Може, вона тебе розіграла?

— Хотіла б я в це вірити. Але так довго? Ха-ха, Челсі. Де ти в біса? Ніхто так довго не розігрує.

— Може, хтось із містян хотів убити її?

— Челсі була найприємнішою людиною, яку тільки можна зустріти. Та вона багато з ким спала. Особливо зі старшими чоловіками. Гадаю, деякі з них були раді, що Челсі зникла. Чи могли її грохнути? Трясця, це ж Гудзон. Можливо все. Чули про ту зниклу індіанську сім’ю?