Він окидає моє обличчя поглядом і вирішує, що йому нецікаво, звідки в мене синці.

Я отримую ключа і шкутильгаю до свого номера. Щоб занести речі, доводиться робити три заходи. Марна справа, враховуючи, що я планую тут пробути не більше одного дня — рівно стільки, скільки потрібно, щоби привести себе до тями, перш ніж повернутись до Остіна.

Я будую на ліжку гніздо з подушок, щоб легше було сидіти. На мить втрачаючи пильність, кладу ноутбук собі на живіт і відчуваю спалах болю.

Синець оточений приємним жовтим кольором. Красивий. Я майже впевнений, що зможу назвати бренд черевиків, які носить друг Ембер.

Гудзон-Крик став для мене суцільним болісним глухим кутом. Єдина людина, з якою я хотів поговорити, майже відправила мене до лікарні.

Затявшись не бути повним слабаком, я риюся в інтернеті: раптом у Челсі є інші, не такі жорстокі друзі, з якими можна поговорити.

На старому фото з інстаграму вона на вечірці з трьома своїми «найкращими друзяками». Одна з цих дівчат — Ембер з коротшою та світлішою зачіскою. Дві інші позначені як Дженніфер та Ліса.

Фото зроблено на кухні. Вони в піжамах і з банками пива в руках кривляються перед камерою. Звичайні дівчата весело проводять вечір п’ятниці.

А тепер одна з них зникла і, швидше за все, мертва. Інша — повія, причетна до нещодавнього збройного пограбування.

Я знаходжу прізвище Дженніфер: Норріс. Вона фігурує в базі даних поліційних знімків штату Монтана й виглядає старшою, ніж мала б. Її взяли за спробу торгівлі наркотиками.

Лісі Котлін вдалося вибратися з міста. Я натрапляю на весільні знімки в Тампі, які лайкнула Челсі. Наречений одягнений у форму військово-морських сил.

Хоч в однієї все склалося добре.

Окрім цих трьох, я не можу знайти нікого, хто б постійно контактував із Челсі. Дженніфер зникає зі стрічок соціальних мереж невдовзі після того знімка з вечірки.

Оновлення Челсі — це переважно фото пейзажів та різних котів і собак із околиць Гудзон-Крика.

Одним словом я описав би її так — самотня.

Такі знімки робиш, якщо безцільно походжаєш між двома непримітними місцинами, пишеш щось на телефоні, хочеш кудись утекти, а потім випадковий пес висовує носа над парканом і дарує тобі усмішку просто так.

Я нічого не знаю про Челсі. Втім, ці знімки — її світогляд або принаймні те, що їй хотілося запам’ятати або чим поділитися.

Останнє фото перед її зникненням — антикварне металеве узголів’я.

«Завжди хотіла таке».

Під світлиною коментар від Ембер:

«Сучко, ти ж знаєш, що я тебе до нього прив’яжу!»

Грайливі натяки, які я постійно чую в аудиторіях. Я не вбачаю в них якогось прихованого змісту.

Однак трохи дивно, що Челсі купила нові меблі, якщо збиралася виїхати з міста. Звісно, було б ще дивніше, якби вона підписала новий договір оренди, та все ж таки ця покупка — свідчення того, що, якщо вона справді виїхала, це було спонтанне рішення.

Стукіт у двері змушує мене здригнутися. Встаючи, я морщуся від болю, проте втішений тим, що застогнав уголос лише раз.

Пам’ятаючи про обачність, я дивлюся у вічко й бачу управителя мотелю з пакетом у руках.

Відчиняю двері.

— Я щось забув?

Він підіймає пакет.

— Джилліан принесла нам поїсти.

Чоловік рушає надвір, до столика перед входом до мотелю.

— Якщо вам стане сил дійти, можемо насолодитися одним із останніх приємних вечорів, перш ніж почне холоднішати.

Я взуваюся і приєднуюсь до нього. Коли сідаю, на мене чекає пиво.

— Ґас Вілер, — каже він, простягаючи руку.

Я відповідаю рукостисканням.

— Усе той самий Тео Крей.

Він дістає два пластикові контейнери, кілька серветок і соуси.

— Сподіваюся, ви не вегетаріанець?

Я відкриваю контейнер і одразу відчуваю запах чизбургера з беконом.

— Кілька разів кидав це діло. Та з таким ароматом я залюбки зробив би це ще раз.

Спочатку Ґас говорить мало. Я щосили намагаюся жувати так, щоб рана у мене в роті не відкрилась.

Прекрасний вечір. Ґас перестає їсти й дивиться, як сонце ховається за горами, забарвлюючи небо.

— Щовечора мов абсолютно нова картина. Завжди різна, хоч нічого й не змінюється.

Він киває в бік міста.

— Утім, дещо таки міняється.

— Ви давно тут живете? — питаю я, жуючи картоплю фрі.

— Я народився в Гелені. Переїхав сюди викладати в середній школі у Кваєт-Лейку. Потім почав викладати в Гудзон-Крику і став директором.

— Ви педагог?

— З цього починав. Потім, коли справи погіршилися, я почувався скоріше наглядачем.

Частину історії я дізнався від Джилліан, та хочу почути і його версію.

— Погіршилися? У якому сенсі?

— Здалеку заходити?

— А як давно все почалося?

— Скільки у вас часу?

— Уся ніч.

Ґас відкриває друге пиво і продовжує:

— Люди намагаються зрозуміти причини. Їм потрібні прості пояснення. Гудзон був скалічений ще задовго до того, як його заразили. Раніше це була факторія. Тоді ця місцина називалася Свонсонз-Крик. Приходили звіролови й індіанці, і, більш ніж імовірно, їх тут дурили.

Якийсь час так і тривало, доки хтось не спалив факторію вщент. Трохи згодом у горах знайшли срібло.

Він тицяє великим пальцем у далечінь.

— Сотню років тому там була шахта. У Гудзон ходили, щоб напитися та відвідати хвойдарню. Навідувались і лісники з таборів. Двома найприбутковішими справами були срібло й розпуста.

Місто розросталося, люди почали заводити сім’ї. Насправді розпуста ніколи нікуди не дівалася, просто решта міста розрослася достатньо, щоб її приховати.

Коли справи погіршуються, проблеми виходять на поверхню. Зараз, — він хитає головою, — проблеми — це все, що в нас є.

— Джилліан розповідала про офіцерів поліції, яких заарештували.

Ґас нахиляється ближче.

— Помітили, скільки блискучих тачок стоїть біля задрипаних будинків? У Гудзоні дві промисловості: постачання пального далекобійникам та амфетамін. І вони між собою пов’язані. Тож я не звинувачую молодь за те, що вони виїздять за першої ж нагоди.

— А чому ви самі не виїхали, коли вийшли на пенсію?

— Я не встиг вийти на пенсію, бо школу закрили, ще коли я був директором. Відвідуваність знизилась до рівня, нижчого за рекомендований, і держава нас прикрила. А чому я досі тут? Зараз багато хто навчає дітей удома. І часто людям для цього бракує кваліфікації. Я підпрацьовую репетитором і намагаюся допомогти.

Він зупиняє погляд на мені.

— Ви знаєте, що таке бути вчителем. Ми просто не маємо права від них відмовитись.

Мені б його завзяття. Я почуваюся винним, почувши комплімент, на який насправді не заслуговую.

— Ви пам’ятаєте Челсі Бакорн?

— О, так.

Він скоса поглядає на мене.

— Чув, у вас із кимось із її колишніх друзів сталася сутичка?

— Так... прикре непорозуміння.

— Я вам дещо скажу, і ви маєте повне право мені не вірити, та вони дітлахи не злі. Роблять погані речі, та за інших обставин не думаю, що вони би таким займалися. Трохи дурнуваті, але не аж так.

Удари по животу здалися мені досить поганими.

— Чому ніхто їх не зупинить?

— Там був ще один парубок? Такий, схожий на ботана?

Я пригадую друга хлопця Ембер, який вискочив із пікапа.

— Так.

— Це Девонів товариш Чарлі Йорк. Його батько — шеф поліції.

— Зрозуміло.

— Взагалі-то тут усе трохи складніше. Шеф Йорк у Колорадо, проходить курс лікування від раку. Чи так просто кажуть. За чутками, він намагається ухилитися від звинувачень федералів. Ті двоє, яких заарештували, — лише верхівка айсберга.

У половини міської ради на під’їзних доріжках стоять авто, яких вони собі не можуть дозволити.

Це нагадує якийсь кошмар.

— І як усе це влаштовано?

— Не те щоб їм роздавали гроші мішками. Ну, деяким таки дають. Більш чесні — чи скоріше ті, кому хочеться себе такими вважати — отримують орендну платню за землю, яку купили майже за безцінь, або ж прибутки від бізнесів, які їм буквально подарували.