Я маю опанувати себе. Якщо надто багато думатиму, нічого не вийде.

Підійшовши до свого позашляховика, я спостерігаю, як із фургона виходять двоє судмедекспертів у комбінезонах та заходять через задній вхід до відділку.

Якби це був будь-який інший фургон, мені б таке навіть на думку не спало. Якби тіло Челсі було замкнуте десь у морзі, психологічно я відчував би його настільки ж далеко, як поверхню Марса.

Та переді мною фургон «Додж Спринтер». Того самого типу, що використовувались як машини швидкої. Коли я працював екстреним медичним техніком, «Спринтер» слугував мені за кабінет.

І саме через це знайоме відчуття здається, ніби я не роблю нічого протизаконного. Крім того, насправді я міг узяти зразки з тіла Челсі одразу, як ми знайшли її.

Та я цього не зробив, позаяк гадав, що слідчі проведуть значно ретельнішу роботу, щоб вистежити її вбивцю. Я помилявся.

Навіть із пістолетом біля скроні я не відімкну замок без ключа. На щастя, в усіх швидких «Спринтерах», на яких мені доводилось працювати, був секрет на випадок, якщо загубиш ключа під час виклику.

Не відімкнеш — і це може коштувати комусь життя.

Машину так не заведеш. Це лише відмикає дверцята. Всі.

На тій автівці, з якою працював я, перемикач був біля переднього колеса, з боку водія.

Я впевнююсь, що поруч нікого немає, підходжу до машини, присідаю і намагаюсь намацати кнопку.

Нічого.

Перевіряю те саме місце з боку пасажира. Пальці наштовхуються на щось гумове. Натискаю.

Клац.

Шкіра починає червоніти. Кров наповнює адреналін. Це відчуття розгадки складної головоломки.

Я переходжу до задніх дверцят фургона і смикаю їх. Ручка підіймається і відмикає дверцята.

Мене охоплює шалена тривога. Я наказую собі не вагатися і просто зробити те, що мушу.

Залажу всередину й обережно зачиняю за собою дверцята.

Затиснувши кишенькового ліхтарика в зубах, надіваю пару гумових рукавичок.

Мішок для перевезення трупів займає половину фургона. З обрисів під чорною гумою помітно, що на обличчі Челсі застигла гримаса, а кінцівки незграбно вигнуті.

Зараз не час аналізувати, що їй довелося пережити перед смертю.

В університеті я проводив десятки розтинів. Цей не має відрізнятися — хіба що тим, наскільки розклалося тіло.

У мене в рюкзаку пробірки для зразків, проте я забув покласти маску. Бр-р. Буде неприємно.

Ніколи перейматися цією прикрою помилкою. Я намагаюся затримувати дихання.

У місцях, не забруднених кров’ю та землею, тіло Челсі біле мов крейда.

Рану знайти неважко. Їх так багато.

Її тіло вкрите порізами, мов тигровими смужками.

Я розумію, чому вирішили, ніби це напад тварини. Така жорстокість. Її голова майже відірвана.

З огляду на все це я й сам починаю сумніватися.

Та на це нема часу. Слід нагадати собі, що мене привела сюди наука. Неважливо, що, на мою думку, я бачу — аби зрозуміти, що сталося, існують набагато точніші інструменти.

Я наповнюю маленькі пробірки згущеною кров’ю та тканинами з трьох різних ран: однієї на шиї, однієї на руці і глибокого порізу під лівою груддю, який розірвав на ній сорочку.

Роздивляючись сліди в деяких ранах, я бачу, де судмедексперти збирали свої зразки.

Для бактеріального дослідження знадобиться зразок шкіри Челсі з неушкодженої ділянки шкіри.

Під джинсами, де одна з еластичних стрічок її білизни все ще туго натягнута, мені вдається взяти чистий мазок.

Цього має вистачити. Мені також знадобиться кілька зразків із місця поховання. Зараз там, певно, повно поліції.

Це може почекати кілька днів.

Кілька днів...

Мені слід повертатися до Остіна.

Що як я виїду сюди після занять і повернуся в неділю ввечері?

Зараз не час і не місце обмірковувати свій академічний календар.

Я кладу пробірки до кишені й обережно застібаю мішок.

Ось і все, Челсі знову у своєму мішку. Сумніваюся, що навіть якби хтось такий, як я сам, знав, що тут брали зразки, він зміг би сказати, у яких саме місцях.

Рукавички вкриті землею та засохлою кров’ю, тож я вивертаю їх і ховаю слідом до кишені.

Притуляюся вухом до дверей послухати, чи нікого нема — тиша.

На якусь мить мене охоплює паніка, коли не вдається знайти ручку й відчинити дверцята. Що як цей фургон не відчиняється зсередини?

Намацавши ручку, я відчуваю полегшення. Думка про те, що я тут серед смороду міг застрягнути аж до самої Гелени, жахає.

Я поволі підіймаю ручку і прочиняю дверцята настільки, щоб прослизнути назовні.

Стаю однією ногою на тротуар і відчуваю, що щось не так.

Крізь сморід розкладеної плоті Челсі я відчуваю запах диму.

Розвертаюся і бачу як офіцер Ґантер викидає сигарету й люто витріщається на мене.

— Якого. Хріна.

Він тягнеться до пістолета.

— На землю, негайно! — кричить він.

Лайно. Лайно. Лайно.

Психологія людини — поняття, яке я можу сприймати абстрактно, зазвичай коли момент уже минув. Проте щось у гнівному погляді Ґантерових очей та у тому, як роздуті його ніздрі, підказує, що він лютує на мене — і не тільки тому, що впіймав за незаконним проникненням у фургон. Існує якийсь зв’язок між ним та Челсі за межами просто стосунків двох родичів. І я його потривожив.

Також я розумію, що за кілька секунд лежатиму на землі в наручниках, і мені висунуть звинувачення у втручанні в слідство, а також інші, якими б там не були закони цього штату стосовно викрадення матеріалів із трупа.

Моє невеличке розслідування, бажання дізнатися, що сталося з Джуніпер, моє життя — все це зійде нанівець, якщо не вдасться знайти вихід із цієї ситуації.

Я лишаюся стояти й випробовую перший варіант.

— Я лише хотів поглянути на рани.

— Я сказав, трясця, на землю.

Слова, немов розпечені металеві плювки, вилітають із Ґантерового рота.

Він дістає пістолет і наводить просто мені в обличчя. Я лише за сантиметр від миті, коли буде натиснуто курок і мені в чоло влетить куля, що пронизає череп і лишить дводюймовий вихідний отвір на потилиці, розбризкавши мізки поза моєю спиною.

— Я можу знайти того, хто це зробив...

Я зауважую, що руки в мене вже підняті догори. З точки зору психології це означає, що я вже підкорився владі Ґантера. Він упіймав мене за порушенням, і я фізично це визнав, слухняно прибравши відповідну позу.

Якби можна було відмотати час на кілька секунд назад, я б посміхнувся і поводився так, ніби зовсім не здивований його появою — замість того щоб, як зараз, витріщатися у нестямі. Переляканий, спантеличений чоловік, що всім своїм тілом виказує провину.

За мить, якщо я повністю не підкорюся, він зробить наступний крок і приставить пістолет до моєї голови, доки надіватиме наручники, проводячи арешт. За протоколом йому не можна стріляти в нерухому особу — та якщо хтось опирається арешту, будь-яким чином загрожуючи безпеці офіцера, Ґантер має повне право застосувати зброю.

Зазвичай, коли поліціянти вбивають неозброєну людину, це стається, бо вони відчули загрозу при фізичному контакті або ж злякались і натиснули на курок, не усвідомлюючи сили натиску.

Деякі поліціянти носять пістолети з важким курками, зо п’ять чи шість фунтів, щоб вистрелити випадково було не так просто. Ґантер наскакує на мене без задньої думки. Він більш ніж упевнений, що зуміє опанувати себе в критичній ситуації. Наступні кілька секунд можуть стати вирішальними.

Доки він обходить мене, я не рухаюсь, проте продовжую говорити.

— З цими ранами щось не так. Гадаю, вони більше...

Ґантер підходить ближче, хапає мене за праве зап’ястя і заламує руку мені за спину. Я не пручаюся, знаючи, що можу отримати в печінку дулом пістолета.

Я обираю іншу тактику, використовуючи його ім’я і спільну мету.

— Ґантере, ми можемо з усім розібратися.

Навколо мого зап’ястя міцно зчіплюється кільце наручників.