— Одну секунду.

Я нишпорю в заростях у пошуках якоїсь великої палиці. Натрапляю на щось на кшталт безформних середньовічних граблів і повертаюся до водойми.

— Ти вважаєш, що там може бути тіло?

Я перевіряю палицею глибину і впевнююсь, що джерело глибшає поступово, як я і очікував.

— У цьому ставку купалися сотні людей, — кажу я гучно, раціоналізуючи хід своїх думок.

— Якби там щось було, його б знайшли, — Джилліан намагається вимовити це, немов доконаний факт.

— Та не у випадку, якщо...

Я замовкаю, позаяк мій розум починає щось намацувати.

Цього не уникнути. Я маю дослідити дно ставка.

Я знімаю футболку і кладу її на колоду. Все ще зосереджений на ставку, починаю розв’язувати черевики.

— Тео... ти туди не підеш.

Я підводжу на неї погляд.

— Вибач, якщо змушую тебе почуватися ніяково. Я в боксерках.

— Ти ідіот.

Я знімаю штани й заходжу у воду. Моя нога вже тепліша за решту тіла. Я прямую далі, доки не опиняюся по груди у воді.

Наближаючись до темнішої частини ставка, я відчуваю, як вода стає все більш гарячою.

— Ну як? — питає Джилліан.

— Непогано тут, на поверхні. А на глибині? Гарне питання.

— Пообіцяй, що не пірнатимеш! Там, певно, і зваритися можна.

На цих її словах на поверхні, поруч із моїм обличчям, лопається бульбашка.

— Технічно так. Та мене лякає не вода.

— Твої екстремофіли?

— Якщо я не повернуся за десять хвилин, іди за допомогою.

— Я піду додому й забуду, що взагалі колись була з тобою знайома, — відповідає Джилліан.

Я набираю повні легені повітря і пірнаю. Що глибше опускаюся, то гарячішою стає вода. Я відчуваю, як ззаду печуть голова та шия. Коли гребу перед собою руками, мої нерви нагадують палючі уколи.

Я молочу ногами, опускаючись ще нижче, і мене накриває стіною ще більш гарячої води. Починають пекти руки, тож я розвертаюся і пливу нагору.

Коли дістаюся поверхні, мені в обличчя вдаряє холодне повітря.

— Господи, — каже Джилліан, сидячи на колоді. — У тебе обличчя червоне, мов буряк.

— Водичка нічого так.

— Задоволений?

Я підпливаю по-собачому ближче до берега.

— Мене тішить думка, що жодна людина при здоровому глузді туди не пірне.

— Чудово. То, може, вилізеш із води?

— Ні. Це лише підтверджує мої підозри. Не подаси мені палицю?

— Щоб ти поштрикав нею, шукаючи трупи?

Джилліан не ворушиться.

— Що ж, якщо не подаси мені палицю, доведеться скористатися зубами. Сама обрала.

— Гидота.

Вона кидає палицю у воду, і та плюхається поруч зі мною.

— Дякую.

Я хапаю палицю за один кінець, штовхаю поперед себе, немов спис, і знову пірнаю. Запливаю на ту ж глибину, що й минулого разу, і простукую палицею дно.

Інший кінець палиці наштовхується на камені та ще щось, що нагадує колоди. Я тримаюсь не більше хвилини, перш ніж починає нестерпно пекти. Знову повертаюся на поверхню, щоб перевести дух і охолонути. Джилліан має не надто задоволений вигляд.

— Ти сама на це підписалася, — кажу я їй. — Я ж попереджав, що тут можуть бути тіла.

— Я не чекала, що одним із них буде твоє. Я не йшла сюди дивитися, як ти варишся живцем, мов омар.

— Зі мною все буде добре.

— Чув про жабу й каструлю киплячої води?

— Це міф. Вони вистрибують. Вони завжди вистрибують.

Звісно, якщо це не зациклені професори, які не вигадали нічого кращого.

Я знову пірнаю і перевіряю дно в іншому місці. Цього разу палиця наштовхується на камінь, і він піддається, відсовуючись, ніби його поклали на ще один камінь. Мушу випірнути, перш ніж зможу продовжити перевірку.

— Чому саме ти маєш цим займатися? — питає Джилліан, коли я з’являюсь на поверхні.

— Мені не вдалося змусити поліцію рушити за три милі від їхнього відділку на пошуки першого тіла. Як гадаєш, що б вони сказали, якби я повідомив, що вийшов на слід монстра з Куґар-Крика?

Я знову пірнаю у воду і продовжую перевіряти дно. Здається, палиця торкається чогось дерев’яного. Підійнявши її, я відчуваю, як вона в щось угрузла.

Я поволі підтягую палицю до себе і простягаю руку, щоб торкнутися того, що наштрикнув. Пальці відчувають ряд чогось зігнутого, схожого на ребра.

Я намагаюся не поспішати з висновками. Це може бути грудна клітка оленя. Проводжу пальцями по спині й перевіряю її на предмет торчкуватих хребців, які бувають в оленів чи ведмедів.

Вони короткі й притуплені. Як у людини.

Я висовую голову з води. Щойно помітивши мене, Джилліан змінюється на обличчі.

— Ти щось знайшов.

— Так...

Я пливу до берега, тягнучи знахідку позаду себе.

Підтягую її до мілини, де вода чиста.

Джилліан присідає, щоб роздивитися грудну клітку.

— Людська?

Я лишаю її у воді й виходжу на траву.

— Дорослої людини. Певно, жінки.

— Решта також там?

— Скоріше за все. Вода чи бактерії проточили з’єднувальні тканини. Треба лишити це тут, доки хтось не дістане як слід. Щойно плоть опиниться на суші, почне розкладатися.

Я оглядаю поверхневі особливості частини скелета й помічаю на ребрах кілька виразних слідів від кігтів.

Джилліан також зауважує їх.

— Це він.

— Безсумнівно.

— А це що?

Я дивлюсь, куди вона вказує. На тлі темної кістки блищить щось металеве. Я помічаю, що в лівій частині ребер застряг якийсь крихітний шматочок. Мабуть, дещо необдумано, та я хапаю його голими пальцями.

Очистивши знахідку від мулу й водоростей, я розумію, що це гострий металевий кінчик ножа. А може, навіть кінчик кігтя.

Я даю Джилліан його роздивитися.

— Це не ведмедя і не пуми. Цього разу вони мусять нам повірити. Мусять.

Перші півмилі ми йдемо в повній тиші, обмірковуючи знахідку. Зробивши кілька фотографій, я затягнув грудну клітку назад на середину ставка до прибуття поліціянтів-водолазів.

Коли я виліз, Джилліан подала мені пляшку води, щоб я вмився, і сказала, що не збирається подорожувати лісом разом із людиною, яка смердить, мов бомба-пердюха.

Я оцінив її здатність так швидко оговтуватися після щойно побаченого, а потім до мене дійшло, що, мабуть, не настільки вже це її й схвилювало. Підозрюю, що Джилліан бачила смерть неодноразово.

Хай навіть так, вона все ще насторожі. Поки ми прямуємо вузьким перевалом, я зауважую, що вона час від часу озирається й оглядає гірський хребет.

Повернення видається значно похмурішим, аніж дорога до джерела. Спочатку я списую це на той факт, що ми щойно віч-на-віч зустрілися зі смертю, та потім починаю параноїти.

— Це була чиясь дитина, — каже Джилліан, порушуючи нашу мовчанку.

— Так. Яка зникла, мабуть, на понад тридцять років.

— Як гадаєш, їх там ще багато?

— Так.

— Чому ти так вирішив?

— Це тіло я знайшов без особливих зусиль. Він поклав на груди камінь, щоб опустити тіло на дно. Шанси, що я дістану цей набір кісток з першої ж спроби, були вкрай невисокими. Я певен, є й інші.

— Просто там, у тому ставку, увесь цей час. Усі ті люди, що плавали, бавилися... прости господи, пили воду... і просто під їхніми ногами знаходилось кладовище. Це так неправильно.

— Це було ризиковано.

Джилліан озирається через плече.

— Що ти маєш на увазі?

— Ті тіла могли роздутися від газів і випливти на поверхню. Нерозумно позбуватися їх у такий спосіб. Краще вже закопувати в лісі.

— То нащо він так вчинив?

— Не знаю. Люди збивають мене з пантелику.

— Це не людина.

— О ні, це таки людина. Просто жахлива. Якби мене спитали, я б відповів, що йому подобалась ідея ховати всі тіла в одному місці. Йому, певно, дах зносило від того, що люди купаються у цьому ставку.

— Це огидно.

— Це обнадійливо.

— Що? Як?

— Це був більш ранній етап. Відтоді він порозумнішав, хоч відчував і, певно, досі відчуває певний захват. Достатньо, щоб він почав поводитися недбало. Він схильний до помилок.