— А хто ж це робить?

— Будь-хто, кому хочеться займатись тут бізнесом і щоб їх не турбували. Коли місто було шахтарським, це були власники борделів та забігайлівок. Згодом — самогонники.

Коли до міста докотився мет, стало гірше. Ми втратили переробний завод. Чесні люди брали нечесні гроші.

— Усі?

Він відхиляється назад і скоса дивиться на шосе.

— Бачите он той салон із продажу моторних човнів?

— Так.

— Це Конора. Він і його дружина — мої добрі друзі. Гарні люди. Він продає два-три човни на тиждень. Тут це чудовий бізнес. Думаєте, він питає кожного, хто ступає на його землю, звідки гроші? Він нещодавно побудував новий будинок за кошти, зароблені на продажу човнів. Ось як тут більшість заробляють. Роблять це чесно, продаючи нечесним людям.

Проблема в тому, що коли знаєш, звідки беруться твої гроші, — і неважливо, заробляєш ти їх легально чи ні — тобі не хочеться нічого змінювати. Перестаєш зважати на необхідність позбутися мету в Гудзон-Крику і починаєш говорити про необхідність викоренити жорстокість. Як у Лас-Вегасі. Ти миришся з тим, що політики й поліція корумповані, однак лише поки ти сам у безпеці.

Мене пограбували тому, що я немісцевий і, на їхню думку, приїхав займатися чимось нелегальним. Якби я пішов до поліції, то, скоріш за все, опинився б за ґратами.

Гас продовжує:

— Реальність, із якою стикаються ці люди, така, що лишається тільки вдавати, що не помічаєш її. Ти ігноруєш проблему, а тоді дізнаєшся, що твоя донька працює повією, а син б’є людей, паралельно намагаючись варити мет. Ціна цього всього — блискучі нові машини в діточок Гудзон-Крика, — він робить глибокий вдих. — Це як у тих старих історіях, де містяни топили дитину в озері, щоб запобігти повені. Якщо робити так надто часто, озеро пересохне, твої діти зникнуть і лишиться тільки порожнє озеро, повне скелетів.

Я не знаю, що сказати. Тому повертаюся до причини, з якої я тут.

— Що, по-вашому, сталося з Челсі Бакорн?

— Хотілося б вірити, що вона вирішила виїхати. Що, на мою думку, сталося насправді?

Ґас встає і дивиться на гору, де колись була шахта.

— Я покажу вам.

Не без зусиль я зводжуся на ноги і стаю поруч із ним.

— Бачите перевал — прямо під хребтом?

Одразу за ним видніються помаранчеві та пурпурові хмари.

Так.

— Років двадцять тому топографи знайшли там скелет. І ще один, і ще. На той час вони були мертві вже принаймні п’ятдесят років.

Той перевал розташований за милю від стежки, що вела з табору шахтарів до Гудзон-Крика. Найближчою будівлею був бордель. Знайшли принаймні дванадцять тіл, а тоді кинули це діло. Всі тіла належали молодим дівчатам. Найімовірніше, всі — повії, що працювали або у хвойдарні, або в таборі шахтарів. У нас є міські газети з тих часів. У жодній, в жоднісінькій не згадано хоч про котрусь зі зниклих дівчат. Старожили просто вирішили, що вони виїхали. Та принаймні не ці дванадцятеро. І це тільки ті, яких знайшли. Хтозна, скількох ще більше ніхто ніколи не бачив. Можливо, в цих горах повно зниклих дівчат.

У ті часи, як і тепер, щойно людині в голову прокрадаються недобрі думки, нечистий з’являється тут як тут. Челсі не була першою. І не буде останньою.

Ми з Гасом мовчки їмо пиріг, який для нас приготувала Джилліан.

Мій погляд постійно повертається до перевалу, де були поховані забуті дівчата. Скільки ще є таких місць? Скільки ще зникло дітей?

Ми прощаємось, і я прямую до свого номера, щоб ковтнути ібупрофену й запити такою кількістю пива, яку точно не схвалить лікар.

Коли я прокидаюся наступного дня, розбитий, як і варто було очікувати, вирішую поки не поспішати до Остіна.

Я таки хочу поговорити з Ембер.

Прокинувшись і прийшовши до тями достатньо, щоб почати думати, я надсилаю Ембер повідомлення.

«Треба поговорити».

Минає півгодини, відповіді немає. Я вирішив написати конкретніше.

«Мені байдуже, що сталося. Я хочу поговорити про Челсі. Гадаю, я знаю, що з нею трапилося».

Ще півгодини без відповіді. Я вирішив просто зателефонувати їй.

Машинний голос повідомляє, що її телефон не приймає дзвінків.

Вона мене заблокувала.

Ну звісно. Я точно не перший, хто телефонує, попавшись на їхню вудку.

Я їду до СТО 88 по каву. Прогулюючись яскраво освітленими рядами, натикаюся на поличку з передплаченими мобільними телефонами й купую один за п’ятдесят баксів.

Повернувшись до машини, я розпаковую телефон і ознайомлююся з його функціоналом. Я здивований, адже функцій у ньому більше, аніж я очікував за таку ціну. Звісно, йому далеко до мого iPhone, проте він має веб-браузер і працює з додатками Android.

З’являється цікава думка: якби я заплатив готівкою, вийти на мене через цей телефон було б неможливо.

Я повертаюся до магазину й купую ще один за гроші, які зняв із картки. Теоретично купівлю телефона можна пов’язати з операцією в банкоматі — якщо буде відомий час купівлі, можна звірити історію зняття коштів. Та загалом усе доволі безпечно. Втім, я гадки не маю, чому взагалі думаю про таке.

Гадаю, з огляду на вчорашні події трохи обачності не завадить.

Я відкладаю телефон, куплений кредиткою, і набираю Ембер повідомлення з того, який придбав за готівку.

«Я не серджуся за вчорашнє. Сталося непорозуміння. Я хотів поговорити з тобою про Челсі».

Чесно кажучи, я до біса злий. Єдине, чого я хочу — дізнатись, що їй відомо, і забратися з цього міста під три чорти.

Я сиджу на стоянці й п’ю каву, чекаючи на її відповідь.

Минає година. Не в змозі більше чекати, я телефоную їй і лишаю повідомлення на голосову пошту.

Намагаюся, щоб мій голос звучав якомога невимушеніше.

— Привіт, Ембер. Це Тео, той самий. Я не злюся. Мені начхати на гроші. Я лише хочу поговорити про Челсі й про те, що з нею сталося. Ем, я не коп і не пришелепок якийсь. Я теж декого втратив. І хотів би просто порівняти ці дві історії.

Я кладу слухавку й думаю, що говорив настільки щиро, наскільки взагалі здатен.

Відповіді від Ембер немає, як і вчора.

Напевно, вона взагалі не захоче зі мною говорити. Вона цілком може думати, що я хочу заманити її у пастку.

Я намагаюся поглянути на ситуацію очима Ембер. Я б до біса перелякався. Вона, певно, гадає, що я задумав її вбити.

Згадка про Челсі може тільки ще більше відлякати дівчину.

Треба знайти інший спосіб достукатися до неї.

На своєму одноразовому телефоні я знаходжу в Google сайт для пошуку людей. Щоб отримати останню адресу Ембер, доводиться заплатити п’ятдесят доларів.

Вона мешкає за вісім миль звідси.

У Google Street View на її під’їзній доріжці видно припаркований пікап Девона. Мені боляче від самого погляду на нього.

Трясця. Легко не буде.

Не хочеться знову перетнутися з Девоном.

Я повертаюсь до СТО 88 і купую два балончики «Мейса». Касир той самий, що продав мені одноразові телефони. Навіть бровою не повів.

Ситуація вимальовується непевна, надто якщо врахувати синці, якими помережане моє обличчя. Я би повідомив про себе поліції.

Та для Гудзон-Крика це, мабуть, звична річ.

Коли я прибуваю за адресою, Девонів пікап так і стоїть на доріжці, як на знімку в Google. Щойно я бачу його зблизька, мені спирає дихання.

Я не опускаю скла й не зупиняюся. Лише за дві милі трохи заспокоююся.

Будинок має два поверхи та великий двір. Він має вигляд не так занедбаний, як захаращений. Поруч припарковані ще три автомобілі. Дещо покоцані, не такі, за кермом яких міг би сидіти син шефа поліції.

У файлі на Ембер зазначено, що в неї «Хонда Цивік». Здається, коли проминав будинок, я помітив таку у дворі.

Я вирішив проїжджати повз будинок щогодини, доки пікап не зникне й Ембер не лишиться сама. Доки Девон вештається поблизу, ноги моєї там не буде.

Минуло чотири години, а машина Девона так і не зрушила з місця. На певний час зникла автівка Ембер, та коли я проїжджав наступного разу, вона знову стояла у дворі.