Джилліан зупиняється. Я дивлюсь, як на якусь мить вона схиляє голову набік, а тоді продовжує йти.

— Що це було? — питаю я.

— Що саме?

— Ти зупинилась.

— Хіба? Мабуть, щось почулося.

Мене вражає ця напруженість між інстинктами тварини й логікою людини, яка відкидає все, що не вписується у її вузькі категорії сприйняття. Я щойно бачив, як Джилліан щось помітила, а тоді одразу забула, бо не змогла визначити, що саме.

— Ти відчуваєш морозець на потилиці? І як живіт напружився? — питаю я.

— Так. А ти?

— Угу.

— Гадаю, за нами стежать, — шепоче вона, не обертаючись.

Ми продовжуємо йти, не кажучи ні слова. Обоє намагаємось якомога менше виражати зацікавленість тим, що може нас переслідувати, і тримаємо голови прямо, не зводячи очей зі стежки.

За півмилі дерева рідшають. Джилліан шепоче:

— Тут ніде сховатися. Та за наступним поворотом ліс густіший. Якби я була снайпером...

— Саме там би ти й засіла.

— Саме так.

— Іди прямо.

Я даю Джилліан трохи відірватися, а сам потихеньку починаю видиратися на гору. Та не переходжу через вершину, доки вона не мине вигин, сподіваючись, що вся увага нашого спостерігача буде зосереджена на її появі в яру.

Стежка виляє заводдю, дерева утворюють півострів.

Якщо хтось чи щось стежить за нами з-за групи дерев попереду, відійти воно зможе лише через вузьку лісосмугу.

Я вирішую, що краще скористатись прямим підходом, і просто щодуху починаю бігти до дерев, хоч подумки молюся, аби не наскочити на пуму.

Пробігши чверть дороги до лісу, я чую, як десь удалині ламається гілка. Пташки пронизливо клекочуть, і кілька дроздів здіймаються у повітря, несамовито розмахуючи крилами.

За десять ярдів від мене колихаються гілки. Не певен, чи я щойно бачив, як промайнула тінь, чи це лише порухи дерева.

Злякавшись раптом, що випустив із поля зору Джилліан, я біжу до краю півострова й бачу, як вона звертає за вигин.

Вона підводить до мене погляд і піднімає брови. В очах — німе запитання. Я знизую плечима.

Повернувшись, я помічаю клаптик сухої землі прямо під низькими гілками. Чітко видно слід від черевика. Я торкаюся його, щоб визначити рівень вологості. Слід свіжий. Йому менше години.

Я дістаю телефон, щоб зробити фото. Поклавши поруч доларову купюру, щоб порівняти розмір, я усвідомлюю, наскільки великий черевик лишив цей слід. Як мінімум сорок сьомий чи сорок восьмий розмір. Глибина вказує на те, що хто б його не лишив, він важить чимало.

— То що? — питає Джилліан, коли я спускаюся з пагорба і приєднуюсь до неї.

— Знайшов великий слід від ноги. Певно, мисливець.

— Мисливець? Тут не полюють.

— Дійсно. Можливо, турист. Знаю, я іноді намагаюсь уникати людей.

— Так... я помітила. Ти впевнений, що це не наш переслідувач?

— Це висока й кремезна людина. На ніндзя мало схоже.

Здається, моя відповідь її задовольнила, тож ми продовжуємо йти далі.

Обмірковуючи побачене, я дещо розумію: кілька хвилин тому я аналізував, як швидко Джилліан абстрагується від власних інстинктів, а тепер сам запевняю, що нема чого хвилюватися, бо слід, який я знайшов, не відповідає моїм очікуванням.

Я окидаю поглядом хребет перед нами й відчуваю, як у мене знову напружується живіт.

Якраз коли ми дістаємося «Експлорера», на тлі криваво-червоного неба сідає сонце. Ми з Джилліан сідаємо в машину й обмінюємося поглядами, виражаючи полегшення від того, що встигли повернутися до настання темряви.

— І що тепер? — питає вона, коли ми виїжджаємо на шосе.

— Ти про тіло? Я надішлю до поліції анонімного листа з фотографією та локацією.

— Гадаєш, цим ти когось обдуриш?

— Ні. Просто я мав надто багато неприємних зустрічей із правоохоронцями в цих краях.

Бік досі болить від ударів, що мені їх завдав Ґантер.

— То що ти плануєш робити далі?

— Гадаю, шукатиму нові тіла. Вибір у мене невеликий. У їхніх руках чимало інструментів криміналістики. Може, якби задіяли ФБР... Колись їм доведеться попрощатися зі своєю дурнуватою теорією про дику тварину.

— Нові тіла, — каже Джилліан, дивлячись у вікно на темне небо. На дорозі, крім нас, лише одна машина, за чверть милі позаду.

— Взагалі-то, я хочу спробувати знайти давніших жертв.

— Як та, що в ставку?

— Так. І, можливо, в інших місцях. Проблема в тому, що зараз він надто розумний. Він знає, як обводити поліціянтів круг пальця. Наскільки мені відомо, в місцях убивств узагалі не знаходять його ДНК. Металевий фрагмент у грудній клітці? Сумніваюся, що він би таке допустив тепер. Його методи еволюціонували разом із методами сучасних криміналістів.

— Та більш ранні вбивства...

— Можливо, раніше він не був таким розумним. Гаряче джерело вже, певно, не містить жодних його слідів, тому з цього погляду він усе продумав як слід, але він не приховав того факту, що в лісі побував убивця. Тепер він невидимий. Можливо, у минулому можна знайти більше доказів.

— Отже, ти шукатимеш старі вбивства?

— Рапорти про зниклих безвісти. Дивні напади з ножем. Що завгодно за останні кілька десятиліть, що може нам підійти.

Я розумію, що за розмовою минув свій поворот, тож розвертаюся.

— Цікаво, який він? Ми б упізнали його, якби зустріли?

— Я про це думав. Гадаю, ні. Він розумний і навряд поводиться серед людей якось дивно.

Джилліан дивиться на хмари у тьмяному світлі.

— Звідки беруться такі люди?

— Два проценти населення — соціопати. Вони просто не відчувають до інших того, що відчуваємо ми з тобою. Якщо ти щодня спілкуєшся з п’ятдесятьма людьми, один із них — соціопат.

— Але не вбивця.

— Ні. Втім, якби вони мали чарівну кнопку, натискаючи яку, можна було б убивати людей без жодних ризиків, вони б не вагалися.

— А можна дізнатися, соціопат ти чи ні?

— Я чимало про це читав, коли був підлітком.

— Самодіагноз?

— Можливо, трохи й так. Наскільки мені відомо, якщо ти розумний, то сам можеш почати себе підозрювати. Якщо ж ні, тобі здається, що так почуваються всі.

— І якого ж висновку дійшов щодо себе молодий доктор Крей?

— Соціально непристосований. Невиліковно.

У дзеркалі заднього виду я помічаю спалах світла. Спочатку я не надаю цьому значення, та потім усвідомлюю, що ми вже багато миль їдемо по прямій дорозі без жодних поворотів.

Джилліан помічає, як я зиркаю на дзеркало.

— У чому річ?

— Ні в чому.

— Тео, — твердо каже вона.

— Гадаю, хтось щойно розвернувся, як і ми.

— Їдуть за нами?

— Гарне питання. Дістань телефон.

Я зупиняюся на узбіччі і вмикаю світло в салоні.

— Вдаємо, що заблукали?

Я відводжу погляд від дороги й дивлюся на її телефон.

— Так. Коли машина проїжджатиме повз нас, зверни увагу, скільки всередині людей.

— А що як вони зупиняться за нами?

— Не зупиняться. Принаймні якщо не хочуть викрити себе. Куточком ока я бачу, як авто наближається і минає нас.

— Вікна були тоновані. Темно-зелений «Юкон»[31].

— Ти часом номер не роздивилася?

— Побачила, що зареєстрований у Монтані. Але сам номер — ні.

— Цікаво. Скоріше за все, хибна тривога.

— Хибна?

— Так.

— Гаразд.

Здається, що вона скоріше потішена, аніж стурбована.

Я вимикаю світло в салоні. Джилліан продовжує дивитися на мене. Сяйво від приладової панелі освітлює її обличчя. На її вустах грає усмішка.

Вона не зводить із мене очей, і я знаю, що це означає.

Я міркую.

Для Джилліан це все ще пригода. Гадаю, вона не розуміє, що насправді відбувається.

Хоча, може, це я не розумію.

Імпульсивно — може, на адреналіні — я нахиляюся, вриваючись в особистий простір Джилліан, і її губи злегка розтуляються. Я її цілую. Міцно, проте недовго. Коли я відхиляюся, вона всміхається.