— Ні, не тому я здогадався.

Жили на руках у Ґленна напружуються. Він заклякає на місці. Спокійно і врівноважено запитує мене:

— То звідки ви дізналися, що всі вони з одного місця злочину?

Я певен, що детектив Ґленн тренується годинами, щоб в екстремальних ситуаціях проявляти спокій та витримку Підозрюю, що досі випадковостей не було. «Випадкова» світлина розтрощеної голови випала, бо він хотів побачити мою реакцію.

Його самовладання зникло, щойно він побачив, як я складаю всі світлини докупи. Цього він не очікував. Гадаю, досі він лише мимохідь розважав свою підозріливість. Добре, що він не проявляв агресії. Якщо я гратиму в його гру то, напевно, скоріше зрозумію, що відбувається.

Є причина, чому я не бачив шерифки — жінки зі стоянки — годинами. Вона все контролює на поверхні. Ґленн же плаває на дні глибокого океану Гадаю, саме вона викликала штурмовиків, щоб ті знесли мої двері, поки Ґленн зі своїм тонким підходом зумів переконати мене добровільно застрибнути на заднє сидіння його авто, мов наляканого волоцюжку.

— Чому ви відібрали саме ці знімки? — знову питає він.

Я дивлюся на світлини.

— Я зробив це підсвідомо.

Його голос знову звучить приязно.

— Тео, ви нічого не хочете мені розповісти?

— Так. З мене кепський ботанік. Мені ніколи не вдавалося запам’ятати всі ті назви.

Я вказую на маленький колючий бур’ян:

— Це не розторопша. Хоч і схоже.

Вказую на бур’яни на інших знімках:

— Їх видно тільки на світлинах, які я відібрав. Отже, знімки було зроблено в одну й ту саму пору року.

Він бере світлину й пильно вдивляється у неї.

— Бур’яни?

— Так, бур’яни.

Я вказую на інші знімки:

— Решту я погрупував за іншими критеріями.

Показую на світлини з літньою жінкою та на ті, що, як мені здалося, з ними пов’язані:

— Тут пошкоджений об’єктив. Це помітно в нижньому куті, де прямі лінії.

Я беруся за інший стос.

— Тут чітко видно відбитки, які опинились на цифровій версії знімка після використання сканера. Мабуть, із дев’яностих.

— Мабуть, — повторює Ґленн, похитуючи головою.

У двері стукають. Хтось просить Ґленна вийти в коридор.

— Я перепрошую, — каже він і виходить з кімнати.

До мене долинають звуки розмови, та слів не розібрати. Мені цікаво, та я намагаюся зберігати байдужий вигляд, позаяк за мною досі стежить камера.

Детектив Ґленн повертається і дещо розслаблено завалюється у крісло.

— Докторе Крей, можна дати вам одну пораду?

— Впевнений, вона буде мені корисна.

— Якщо ще коли-небудь потрапите в подібну ситуацію, боже збав, не кажіть ані слова, доки вам не дадуть поговорити з адвокатом.

Він постукує по стосу світлин.

— Моторошна штука. Я б навіть сказав, це підстава висунути підозру.

— Я лише казав правду.

— Я помітив. І ледь собі не нашкодили. До речі, мені цікаво, чому ви завагались зі знімком травми голови.

— Отже, це фото ви показали мені невипадково?

— О так, — киває він. — Я хотів побачити вашу реакцію — відразу чи, навпаки, бажання почати себе торкатися.

— І я завагався...

— Так. Подібна реакція буває в поліціянтів і лікарів.

— Я був парамедиком.

Він зводить брови:

— Справді?

— Так. Але завагався не через це. Я дивився, як кров просочилася на білу замазку між плитками. Це нагадало мені кістку.

Ґленн примружує одне око.

— Кістку? Дивний ви. Не знаю, чи й усвідомлюєте наскільки.

Він проводить рукою над світлинами.

— Хочете дізнатись, що здалося мені найцікавішим?

— Ще б пак.

— Ви ані слова не сказали про тіла. Говорили про все, окрім них.

Навіть я змушений визнати, що це дещо дивно.

— Гадаю, люди — не моя галузь знань...

Він усміхається.

— Я в курсі.

— Отже... я можу йти?

— Ви могли піти, коли заманеться. Формально вас не брали під арешт.

Я з підозрою зиркаю на двері.

— Коли ви кажете, що я можу йти, — говорю, — я справді можу йти? Чи ви знову хочете подивитись на мою реакцію на... чим би воно, на бога, не було?

— Ви можете йти. Ви не той, хто нам потрібен.

— Не той? То, може, розкажете мені тепер, у чому річ?

— Так, професоре. Певний час ви були головним підозрюваним у розслідуванні вбивства. Окружний прокурор вже обмірковував, яку краватку надіти на вашу смертну кару.

Він знову зиркає на камеру, потім стишує голос.

— Щодо таких справ вони тут іноді надто нервують. Хотіли взяти вас якнайскоріше, щоб не втратити доказів вашої провини.

Я аж заціпенів.

— Мене? Але чому?

Відповідь — переді мною, на знімках, та я буваю настільки відірваний від реальності, що не в змозі провести прямих паралелей.

— Жартуєте? Ви просто мрія, а не підозрюваний. Геній-відлюдько. Прийшли сюди з розповідями про надхижаків. Усе йшло аж надто добре.

Я відчуваю, як від його слів у мене палає шкіра. Ґленн розслаблений, проте я хвилююся: а що, як він лише продовжує гру?

Він помічає мій дискомфорт.

— Ні, справді, — говорить, вказуючи на двері, — можете йти хоч зараз.

Я повертаю голову до дверей, очікуючи побачити озброєних охоронців, готових вивести мене.

— Якщо це гра, то я не розумію, чого від мене вимагають. Не знаю, що ви хочете почути.

— Вибачте, докторе Крей. Я розумію, все це трохи збиває з пантелику.

На мить я уявляю, який, певно, маю вигляд. Коли я працював екстреним медичним техніком, то постійно мав справу з людьми у стані шоку. Саме так я зараз почуваюся.

Мій погляд падає на верхній знімок. У кадрі звисає рука жінки, ніжна, майже витончена, з кінчиків пальців стікають червоні краплини. Її долоні замазані землею та власною кров’ю.

Я розкладаю на столі інші знімки й знову проглядаю їх.

За словами детектива Ґленна, я звернув увагу на все, окрім людей.

Тож звертаю тепер.

Знімку її обличчя немає.

Тепер усе стає на свої місця. Я розумію, чому я тут.

На мої плечі падає геть інший тягар. Після тривалої паузи я підводжу погляд на Ґленна. Він уважно за мною стежить.

Я збираюся з силами, аби сказати те, чого казати не хочу:

— Я її знаю...

Промовляючи її ім’я, детектив Ґленн стежить за моєю реакцією.

— Джуніпер Парсонс.

Я не реагую, а це, підозрюю, промовистіше за будь-які слова. Спочатку я боявся, що він назве ім’я когось близького мені — а таких не дуже багато. Рука на знімку могла належати з півдесятка жінок, з якими я працював, чи доньці моєї знайомої.

Єдина жінка, з якою я останнім часом був близький, якщо так можна сказати, — це Елісон. Певен, що її руку я впізнав би одразу. Я провів багато ночей, пестячи її зап’ястя, сплівши її пальці зі своїми, доки ми говорили про все на світі — від старих пригодницьких комедій Боба Гоупа до запаху пустельного повітря в Гобі.

Якби на фото була вона, спершу моє тіло видало б якусь примітивну фізіологічну реакцію — розширені кровоносні судини, мурашки по шкірі, спазм у животі.

Просто зараз я відчуваю нетривале полегшення, позаяк її ім’я знайомим не здається. Нетривале, бо вища емоція — коли наш соціальний мозок підказує, як слід почуватися, відштовхуючись від внутрішніх, а не зовнішніх переживань, — стверджує, що я маю почуватися винним. Винним, мов покараний пес, що сидить у кутку не тому, що знає: їжу зі столу брати заборонено, — а тому, що накапостив, та не розуміє як.

Детектив Ґленн спостерігає за моєю нереакцією. І хоч вона може свідчити про мою невинуватість, його це, певно, лише додатково переконує: я значно більше відсторонений від людей навколо, ніж це буває зазвичай. Я карикатура на науковця-відлюдька.

Я погано запам’ятовую імена. «Джуніпер», — прокручую в голові знову й знову Він має на увазі Джун?

Спогади про Джун невиразні. Вона була моєю студенткою, коли шість років тому я почав викладати на повний день. Я був майже одного віку з більшістю своїх студентів, тож було важко поєднувати професіоналізм із жагою влитися в гурт моїх, як могло здатися, однолітків.