— Зате ви маєте всі відповіді, — каже Сюард.

Який же він придурок.

— Лише цифри. І вони свідчать про дещо жахливе. Наразі ми маємо принаймні тридцять чи більше активних Джо Віків.

— Давайте впіймаємо цього, а тоді перейматимемося рештою, — каже Ґленн.

— Вам буде чим зайнятися у в’язниці, — додає Сюард.

— Ви досі зациклені на його арешті? — питає Джилліан. — Після всього, що він зробив?

— Скажіть це рідним Крістофера Данліві, коли вони побачать, що ваш бойфренд зробив із тілом їхнього сина, — каже Сюард.

— Ключове слово — з тілом, — випалюю я, та не можу вдавати, що він не має рації. Я пригнічено дивлюся на Джилліан. — Я не бачив жодних інших варіантів.

Вона стискає мої руки.

— Я вірю тобі.

— Тепер, озираючись назад, я розумію, що це було тупо. Слід було спробувати приманити його.

— Все буде добре...

Джилліан не закінчує речення.

— Дідько! — кричить Ґленн, різко звертаючи на узбіччя.

Я підводжу очі на лобове скло якраз вчасно, щоби помітити, як машина швидкої перевертається на бік, і її заносить просто на нас.

Дах швидкої чіпляє передню частину нашого авто, нас шалено закручує, ми врізаємось у захисну загорожу й летимо вниз, у канаву.

А доки ми крутимося в заносі по шосе, я встигаю зауважити, як повз нас мчить, мигочучи червоними стоп-сигналами, великий чорний евакуатор, а тоді зі скреготом розвертається.

Наш позашляховик котиться задом по трав’янистому схилу й налітає на дерева. Моя потилиця відривається від підголовника, і я врізаюся обличчям у свої скуті наручниками зап’ястя, ламаючи носа. Якусь мить в очах зірки, тоді відчувається різкий запах крові.

— Все гаразд? — питає Джилліан, розстібаючи пасок безпеки й підсовуючись до мене.

— Так... Усе гаразд.

Вона тягне руку й хапає Сюарда за плече.

— Можете зняти з нього ці кляті наручники?

Він не ворушиться.

Його голова схилена вбік. Вікно з його боку потріскане.

Я обома руками хапаю його за шию, намацуючи пульс.

— Він живий.

Ґленн потирає скроні.

— Чорт забирай! Усі в нормі?

Джилліан ривком простягає руку прямо перед його обличчям.

— Ключі від наручників. Негайно!

— Секунду...

Його все ще трясе від удару.

— Дайте викликати допомогу.

Ґленн дістає телефон і набирає номер. Джилліан у нестямі нахиляється вперед і починає порпатися в кишенях Сюарда.

— Обережно. Він може бути поранений, — попереджає Ґленн.

— Та невже? — відповідає вона.

У яскравих променях світла, яке струменить із краю дороги, поруч із дірою, яку ми пробили в загорожі, видно якийсь рух.

Я рефлекторно хапаю Джилліан за комір куртки й перетягую назад.

— Пригнися!

— Що там? — питає Ґленн.

За мить лобове скло пробиває автоматна черга, і нам на голови сиплються уламки скла.

Я притискаю Джилліан до підлоги, прикриваючи її своїм тілом. За цією чергою чути наступну, і машина починає клацати, коли кулі продірявлюють капот та радіаторну решітку.

— Когось зачепило? — гукає Ґленн спереду, скоріше за все, навпочіпках, як і ми.

— Я в нормі, — шепоче Джилліан.

— Все гаразд.

Промінь світла миготить знову.

— Він рухається.

— Лишайтесь там, — каже Ґленн. Я чую, як він дістає з пістолета магазин, потім вставляє назад. — Я порахую до трьох і почну відстрілюватися.

— Його там не буде, — кажу я.

— Що?

— Він намагається завдати удаваного удару. Певно, з вашого боку.

— Чому ви так вирішили?

— Бо він знає, що ви озброєні й вас треба прибрати першим.

— Ви...

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Кулі пролітають над нашими головами, і на нас, мов лютий град, сиплеться ще більше скла.

— Чорт! — кричить Ґленн.

— Вас поранено?

— Трохи зачепило. Куля пройшла крізь дверцята. Я відстрілюватимусь. Ви двоє, вийдіть із іншого боку і присядьте за машиною!

— Стривайте, — каже Джилліан. Я розумію, що вона таки дістала Сюардові ключі. Неспокійними пальцями вона знаходить ключ від наручників і звільняє мене. — Гаразд.

Ґленн починає стріляти, і салон наповнюють оглушливі звуки.

Я намацую ручку й вилізаю, лишаючись навпочіпках. Джилліан вислизає за мною.

— Ви вже зовні? — кричить Ґленн.

— Так.

— Він лежить у траві. Гадаю, я в нього влучив.

— Або ж він просто займає снайперську позицію, — відповідає Джилліан.

— Можливо. Я стрілятиму ще. Щойно почну, біжіть подалі в ліс. У мене погане передчуття. Ліс — це його територія, та я не можу вигадати нічого кращого.

— Біжіть! — кричить Ґленн і починає стріляти.

Ми з Джилліан пробираємося лісом, та коли Ґленн припиняє стріляти, я застигаю на місці.

— У чому річ? — питає Джилліан.

Ми віддалилися футів на десять від машини. За стовбурами дерев видно клаптики трави. Джо ніде не показується.

— В інший бік! — я тягну її за руку. — Він уже тут!

Ми оббігаємо машину так, що вона опиняється між нами й лісом, і видираємося пагорбом до шосе.

Я озираюся і бачу над панеллю приладів пістолет Ґленна. Кричу:

— Він між дерев, заходить іззаду!

Ґленн висовує голову й помічає, як ми біжимо до дороги. Не вагаючись, він вилазить крізь розтрощене лобове скло, перекочується по капоту та мчить за нами.

Я бачу, як він зупиняється й озирається на Сюарда, боячись лишати його.

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

З лісу лунають постріли, і кулі рикошетять від машини.

— БІЖІТЬ! — кричу я.

Джилліан хапає мене за руку й тягне за собою.

Ми перестрибуємо через загорожу, по якій з гучним металевим брязкотом дріботять кулі.

Ґленн підіймається пагорбом, потім розвертається і відстрілюється у бік, звідки щойно лунали постріли.

Вогонь із гвинтівки припиняється, тож Ґленн біжить на інший бік шосе, наздоганяючи нас із Джилліан.

Ми мчимо до машини швидкої, яка лежить на пасажирському боці. Все ще миготить сирена, і задні колеса обертаються, позаяк усе сталося лиш кілька секунд тому.

Парамедик перехиляється через бокові пасажирські дверцята і стає навколішки.

Ми відтягуємо його до іншого краю машини, подалі від лісу.

— З вами все гаразд?

— Так. Здається.

Я вказую на дорогу.

— Тоді беріть її й тікайте.

— Ні, — рішуче відповідає Джилліан і повертається до парамедика: — Біжіть!

Наляканий попередньою стріляниною, він починає тікати щодуху.

Позаду нас спалахують червоно-сині вогні, і поруч зі скреготом гальмує патрульна машина поліції Гудзон-Крика. Із водійського сидіння зіскакує підстаркуватий поліціянт:

— Що відбувається?

— Стрілянина в лісі! — каже Ґленн.

Офіцер поліції поволі наближається до нас — тепер він перед деревами мов на долоні.

— Назад! — кричить Ґленн.

БАХ! БАХ! БАХ!

На плечі офіцера рвана рана, і він з криком падає на землю.

— Допоможіть підняти його! — кажу я Ґленну, а сам пригинаюся і поспішаю до пораненого.

— Давайте відтягнемо його машини й виберемося на ній звідси, — пропонує Джилліан.

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Автоматна черга продірявлює патрульне авто, пробиваючи радіатор. Над ним здіймається парова хмара.

— Лайно! Ми в нього на гачку! — каже Ґленн. — Я стрілятиму. А ви хапайте його й ведіть до машини швидкої.

Ґленн двічі стріляє зі свого пістолета, а тоді присідає за патрульною машиною, укрившись за нею, мов за щитом.

Джилліан допомагає мені затягнути пораненого поліціянта до машини швидкої. Доки ми вносимо його через бокові дверцята, він героїчно намагається стримувати крики.

Я порпаюся в медикаментах, розкиданих по підлозі, — яка колись була стіною, — і шукаю бинт. Знайшовши, починаю замотувати рану поліціянта. Вона дуже серйозна.

Через заднє вікно я помічаю, як Ґленн залазить до патрульної машини й дістає дробовик.

Він прямує до капота і, помітивши, що ми дивимося, прикладає палець до губів. Вказує спершу на свої очі, а тоді нам за спини.