— Маячня. Це ж навіть неможливо.

Усе немов уві сні. Мені доводиться витріщатися на машини, що проїздять повз, і вдихати повітря вулиці, щоб переконати себе, що все це відбувається насправді.

— Будь певен. Тобі повірять. Тебе й так уже підозрюють. Увімкни мозок і вигадай методи та пояснення. Ти розумна людина. Занадто розумна.

— Мені не повірять.

— У дещо точно повірять. Твоє завдання — переконати їх у тому що решта теж правда. Не сумнівайся, їм захочеться простого пояснення. Так завжди буває.

Чомусь я не сперечаюся. Лише ставлю питання, ніби все це неминуче має статися.

— А як не повірять?

— Якщо ти їх не переконаєш? А сам як думаєш, Тео?

Я вагаюся.

— Не знаю.

— Надсилаю тобі фото.

Мій телефон дзеленчить: надійшло нове текстове повідомлення. Завантажується чорно-біла фотографія.

Мені доводиться примружитися, щоб роздивитися деталі. Коли я розумію, на що дивлюся, світ зупиняється.

Це фото Джилліан, зроблене на камеру нічного бачення.

Вона спить у своєму ліжку.

— Я був там учора вночі, Тео. Стояв над нею годину, дивився. Я дуже тихий. Та мені не обов’язково повертатися до неї додому. Я можу сісти за столиком у її ресторані та штрикнути ножем їй поміж ребер, доки вона підливатиме мені каву. Можу схопити її, коли вона йтиме ввечері до своєї машини. Можу пристрелити з сотні ярдів. Варіантів чимало. А твій друг, той старигань, — як гадаєш, важко мені буде? Я можу вбити їх обох за двадцять хвилин і одразу ж рушити до Флориди, навідатися до твоєї матері. Чи можу поїхати до Техасу й почати вбивати випадкових студентів у тебе в університеті.

Я струшую з себе напівсон, у якому перебував увесь цей час, і відчуваю, як закипає кров.

— Виродок...

— Ти сам це почав. Тепер маєш закінчити. Цієї миті ти зважуєш шанси. Переповісти всі мої слова поліції? Чи точно виконати все, що я сказав? Ти гадаєш, вони всіх зможуть захистити? Та вони навіть не вірять у моє існування.

— Я знаю, хто ти. І повідомлю їм.

Ще ні, та відповідь — у цій папці.

— Не знаєш. У тебе є старе ім’я, яким я не користувався вже тридцять років. Той хлопець, той, що... Його більше не існує.

— Усе так просто? Тебе розбещував якийсь селюк, тож ти став серійним убивцею?

— Усе значно складніше, Тео. Глибоко всередині всі ми тварини. Але це не має значення. Ти знаєш, що тобі треба зробити.

— Як я можу бути певен, що ти все одно їм не нашкодиш?

— Ніяк. Але ти людина логічна. Не в моїх інтересах їм шкодити. Я лише хочу почути в завтрашніх новинах, що ти зізнався.

— А якщо я зроблю все, що ти сказав, але мені не повірять?

— Саме тому ти маєш зробити ще дещо, аби їх переконати. Я не можу бути певен, що рано чи пізно ти не розколешся. Тому ти скористаєшся тим своїм пістолетом і після того, як зробиш зізнання, пустиш кулю собі в голову.

— Я... я маю вбити себе?

— Так, Тео. Записати на камеру зізнання. Нехай це буде найкращий виступ у твоєму житті. А тоді застрелитись. Усе станеться дуже швидко. Ти нічого не відчуєш. Джилліан буде в безпеці. А якщо ти цього не зробиш, до завтрашнього вечора хтось небайдужий тобі помре. Може, вона. Може, Ґас. Може, хтось, про кого я навіть не згадував.

Не знаю, скільки часу після цієї розмови я сиджу, мов загіпнотизований, і спостерігаю за тим, як гойдається гілка дерева.

Зі ступору мене виводить дзвінок телефона.

— Алло?

— Докторе Крей, це сержантка Ґрем.

Її тон більш товариський, аніж той професійний, що ним вона зверталася до мене вранці.

— Нам не дали закінчити. У мене лишилося до вас декілька запитань. Ви ще в тому кафе?

— Я... мені довелося поїхати у справах.

— Гаразд. Що ж, якщо заскочите до підстанції, ми закінчимо. Зможете бути тут за годину?

— Звичайно, — брешу я.

— Чудово. У такому разі до зустрічі.

Я не єдиний, хто брехав. Ґрем поводилась надто по-товариськи, надто приязно. Я впевнений, що вона поїхала до «того кафе» й побачила, що мене там немає.

Вони хочуть поговорити зі мною про місіс Лейн.

Наразі вони міркують, навіщо б мені було її вбивати, підпалювати ліс, а тоді йти до них і розповідати історію про монстра з Куґар-Крика. Це здається абсолютно нелогічним. Це якась маячня. Та все одно всі стрілки вказують на мене.

Лайно.

Варто б щось придумати, якщо я хочу захистити Джилліан і Ґаса.

Його звати Джошуа Лі Кларк. Принаймні так звали колись. Коли я розгортаю в папці цю сторінку, його видають очі. Темно-зелені, вони визирають з-під копиці рудуватого волосся. Ці очі розумні, проте непевні. На цій світлині — не наляканий одинадцятилітній хлопчина. Це насторожена тварина, що потрапила у світло фотоспалаху.

Він опинився у притулку після того, як його матір знайшли на кухні зарізаною. Джошуа розповів поліції, що між нею та його батьком, позбавлених батьківських прав, сталася побутова сварка. Ніхто, крім нього, не бачив, як батько приходив чи йшов, та позаяк останній мав репутацію людини жорстокої, у поліції визнали версію Джошуа достовірною.

А от я, враховуючи все, що мені тепер відомо, у цьому не певен. Розважливий голос по той бік телефону був здатен на все. Він зізнався у вбивстві Джулі Лейн, своєї прийомної матері, щоб змусити її мовчати й підставити мене.

Убиває він з легкістю — і для задоволення, і коли має певну мету. А тепер він погрожує вбити людей, які мені небайдужі, якщо я не виконаю його вимог.

Я маю брехати й вигадувати пояснення, що триматимуться на волосині. Доведеться робити все, що в моїх силах, аби переконати людей, яких я так намагався запевнити в існуванні вбивці, що все це — лише вигадана мною схема.

Це повний абсурд, і навряд чи хтось отак просто мені повірить. Але Кларк має рацію: якщо додати брехні ваги своєю смертю, на неї купляться.

Якщо я зізнаюся, що вбив Джуніпер, мені повірять. Я можу переконати їх, що підлаштував смерть Челсі, якщо скажу, що це сталося під час моєї подорожі сюди минулого року.

Те саме стосується й інших тіл. Якщо часові рамки не збігатимуться, якщо на час убивств я був за кордоном, я нашвидкуруч вигадаю якусь історію про зберігання тіл у холодильнику чи ще щось, аби мати алібі.

Я скажу, що тіла з Куґар-Крика я знайшов деінде й багато років тому сховав у гарячому джерелі.

Чи дуже вони намагатимуться спростувати свідчення мертвої людини? Якщо я надам їм усе необхідне, вони будуть задоволені.

Що завгодно, тільки б Джилліан була в безпеці.

Їм також знадобиться мотив. Я не можу просто пояснити, як мені вдалися всі ці вбивства — вони захочуть дізнатися, навіщо хворому мозкові створювати настільки божевільний план.

Я скажу, що завжди був не таким, як усі. Був одержимий жорстокими думками стосовно жінок, бажанням скоїти ідеальний злочин. Скажу, що вбив Джуніпер, бо спостерігати, як помирають незнайомки, вже було для мене замало: я хотів убити когось, хто мене знав.

Навіщо вбивати себе?

Якщо я соціопат, почуттям провини це не пояснити. Щоб відкрито позловтішатися? Чи тому, що я боюся, що мене можуть упіймати?

Коли заарештували Теда Банді[35], офіцеру поліції, який його впіймав, він сказав, що краще б його застрелили. Каяття він не відчував, а от від тривоги застрахований не був.

Доведеться обміркувати деталізовану хронологію подій, аби пояснити, коли я скоював злочини. Також слід підготувати пояснення, як мені вдалося обдурити методи датування тіл. Наприклад, за допомогою холодильника. Я можу назвати й інші консерванти, а також деякі ферментативні каталізатори.

Щоб історія виглядала ще переконливішою, слід подбати про те, аби, коли мою машину обшукуватимуть, у ній знайшли необхідні інструменти та хімічні речовини. Неподалік мають бути кілька компаній із постачання хімікатів, у яких я зможу знайти все необхідне.

Так. Гадаю, я впораюся. Дідько, я опублікую своє відео-зізнання онлайн, щоб усі побачили. Для новин воно стане справжнім ласим шматочком.