— Вибачте. Часом чуєш різні історії про викладачів. Не зважайте.

Я теж їх чув.

— Ну, я багато років її не бачив. Теоретично в неї вже є докторський ступінь, і вона сама, напевно, викладає — тобто викладала — студентам. Тому, гадаю, це не було б неприйнятним. Не тепер...

Дивна думка. В уяві я все ще бачу двадцятирічну дівчину, яка ніяково сидить біля мене в піцерїї. На світлинах вона точно виглядала дещо старшою, та я не назвав би це старінням. Їй було двадцять п’ять. Трохи замолода для мене, однак незвичним це нікому в кампусі не здалося б, якби вона мала ступінь і більше не була б моєю студенткою.

Я жену цю думку геть. Я тут, бо ставлюся до неї скоріше як батько, а не через якісь невисловлені романтичні почуття.

— Не знаєте, як я міг би зв’язатися з Ембер?

— З Ембер? Навіщо?

— Просто хочу почути її версію історії.

Френк тяжко зітхає.

— Вона дівчина непроста. Проблемна. Її кілька разів арештовували. Таку не назвеш надійною. Я б сказав, вона не надто порядна.

Як на людину, чиє призначення — допомагати іншим у пошуках прощення, він вельми осудливий.

— Це не має значення. Можливо, вона підштовхне мене до якоїсь думки.

— Як хочете.

Френк дивиться щось на комп’ютері й записує на папірці номер.

— Раніше я тренував шкільну команду дівчат із футболу. Ось, тримайте.

— Дякую.

Я встаю, міркуючи, як йому віддячити.

— У сараї для косарки я помітив кілька мішків із добривом.

— Так, я користуюся ним, щоб галявина була доглянута й зелена.

— Як не дивно, так вона й виглядає. Більшість газонів навколо — бурі. Просто щоб ви знали: це добриво промислового призначення. Я б зменшив об’єми приблизно втричі. Коситимете рідше, а трава виглядатиме не гірше.

Френк посміхається, притримуючи мені двері.

— Це багато чого пояснює. Мені його пожертвували, але без інструкції.

Він повертається до своєї косарки, а я прямую до «Експлорера».

У машині я набираю номер Ембер і чую її голосову пошту.

— Привіт, гм, мене звати Тео Крей. Я б хотів дещо з вами обговорити...

Я називаю свій номер і натискаю «відбій», не знаючи, що ще казати.

Мені незвично лишати навіть безневинне голосове повідомлення, тим паче коли я хочу поговорити про ймовірне вбивство.

За дві хвилини мені надходить текстове повідомлення з іншого номеру.

«це ембір. зустрінемось біля кінґз дайнер за 2 год.

100ЗAMТ300ЗАПК».

Ані цифри, ані літери не схожі на адресу чи що-небудь інше, що має сенс, проте «Кінґз Дайнер» — це та закусочна біля великої стоянки для вантажівок, повз яку я проїжджав.

Сподіваюсь, Ембер розповість мені, що означає цей код, а також що насправді сталося з Челсі.

Ембер — чи «ембір», як вона назвалася в повідомленні — спізнюється вже на півгодини. Офіціантка наливає мені ще одну чашку кави, а я тим часом колупаю вишеньку в пирозі.

— Ще чогось бажаєте? — питає вона, помічаючи, що я нічого не з’їв.

— Ні, дякую.

Вона відповідає ввічливою усмішкою і переходить до іншого столу. На вигляд їй трохи менше тридцяти. Струнка красуня з маленького містечка, з попелясто-русявим волоссям, що спадає до плечей.

Мені подобається, як вона, спритно ганяючи поміж зайнятими столиками, час від часу коротко перемовляється з іншими клієнтами та їхніми дітьми. Такий заклад мали б обслуговувати ще принаймні двоє людей, та вона вправляється самотужки: розносить страви, веде касу й порається на кухні.

Закусочна дуже охайна й чиста. На стіні біля каси висять обрамлені світлини чоловіків у військовій формі. Поруч прикріплено кілька шевронів.

Можу уявити, що в такому місті, як Гудзон-Крик, найкращою перспективою для багатьох стала б саме служба у війську.

Та частина Гудзон-Крика, що лежить за межами нової СТО 88 чи «Кінґз Дайнер», замазана мастилом та пошарпана. По той бік вулиці стоїть мотель, де, здається, зомбі б почувалися як удома. Поруч крамниця, вся обклеєна рекламою міцного пива. Біля крамниці двоє хлопців років двадцяти п’яти сперлися на капот пікапа і їдять хот-доги та буріто з мікрохвильовки. Пікап такий, як зазвичай буває в селюків, однак на одному з хлопців гіпстерська плетена шапка, а на іншому — футболка «Halo»[15].

Я саме думаю, чи надсилати Ембер повідомлення, як у мене дзвонить телефон.

— Де ти? — питає дівчина.

— «Кінґз Дайнер».

— Довбню, ти ж не сидиш у закусочній? Чи сидиш?

— Сиджу. Ви сказали...

— Я не це мала на увазі. Вони стежать за закусочною. Я на вулиці, за старою автомийкою.

— А, що ж, я...

Та вона вже поклала слухавку.

Я похапцем кидаю гроші на стіл і прямую надвір.

Що вона мала на увазі, коли казала «вони»?

Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.

Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.

Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.

Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.

На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.

— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.

Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.

Вона зауважує мою занепокоєність.

— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.

— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.

— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?

— Приніс?

— Грошей.

Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.

— Скільки тобі треба?

Вона дивиться на гроші й підходить ближче.

— Оце вже інша розмова.

Її дихання аж занадто ментолове. Ніби вона щойно скористалася зубним еліксиром.

Раптом Ембер хапає мене за промежину.

Я розгублено витріщаюся на її руку.

— Ем... я просто хотів поговорити.

Вона притискається до мене й шепоче на вухо:

— Всі так кажуть.

За мить я таки опановую себе й відштовхую її руку.

Ембер дивиться мені через плече.

Чути скрегіт шин, коли з-за рогу будівлі вискакує із заносом пікап міні-маркету. З кабіни на мене витріщаються двоє молодиків — у їхніх очах жага вбивати.

— От лайно! — каже Ембер і починає тікати.

Водій зупиняє авто й вилітає з кабіни, його друг за ним.

— Якого хріна ти робиш із моєю сестрою?!

— Я лише хотів у неї дещо запитати! — виправдовуюсь я, піднявши руки. В руках у хлопа металева бита.

Він суне прямо на мене і вдаряє мене битою в живіт. Я падаю навколішки.

Його товариш тріскає мене по ребрах, і я завалююсь на бік.

— Це просто...

Мої слова обриваються, бо я намагаюся відбити руками шквал ударів.

Брат, той, що у плетеній шапці, вперіщує мені у щелепу кулаком, і я падаю обличчям у густі бур’яни. Непритомнію, встигаючи у напівмаренні подумати: бур’яни самотужки прорвали асфальт чи прорости їм допомогли цикли теплої та холодної погоди?

За хтозна-скільки часу я приходжу до тями. Мені вдається підвестися з землі та спертись на будівлю. У боці до біса боляче. Я випльовую повний рот крові, і червона слина приземляється мені на черевик.

Я нахиляюся за порожнім гаманцем, і потовчені ребра пронизує біль. Ховаю гаманець до кишені й рукою, яка не набрякла, намагаюся перевірити, чи не зламані кістки. По всьому тілу болючі синці, та гострого болю, характерного для переломів, чи підозрілого клацання немає. Напевне зможе показати лише рентген, утім, добре, що я хоч під кулі не потрапив.