Сюард повертається до Ґленна.

— Господи... Як далеко ваші люди?

— Двадцять хвилин їзди.

Сюард вказує на мене.

— Давайте зайдемо всередину й розберемося, що відбувається.

Ґленн бере мене під руку, допомагаючи підвестись, і заводить у двері.

— Можете зняти наручники? — питає Джилліан, ідучи за нами.

— Цей чоловік — підозрюваний, — відповідає Сюард. Він зачиняє за нами двері. — Наручники не чіпати.

— Давай хоча б надінемо спереду, — каже Ґленн. Він дістає свій ключ і відмикає один наручник, щоб я завів руки поперед себе. — Сідайте.

Я завалююся на диван Джилліан і відчуваю, як мені натерло руки. Вона сідає поруч. Сюард кидає на неї суворий погляд, та вона не зважає.

— Який з себе Джо Вік? — питаю я.

— Здоровань, — каже Ґленн. — Футів шість із половиною. Кремезний, як півзахисник. Рудоволосий бородань. Спокійний. Важко уявити його холоднокровним убивцею.

— Що ж, коли він був стрункіший, його приймали за пуму. Тепер він удає з себе ведмедя.

— Удає ведмедя? — Сюард хитає головою. — Я досі не готовий повірити у вашу теорію.

— Отже, ви вважаєте, що тих поліціянтів щойно вбив Гризлі з автоматом?

Ґленн перериває мене.

— Чому ви вирішили, що він прийде по вас? Помста?

— Ні. Не думаю, що йому властиві людські почуття. Він сказав, що вб’є Джилліан і Ґаса, якщо я не зроблю, як він велить. Гадаю, він украй серйозно ставиться до своїх погроз. Але це могло б статися як сьогодні, так і за десять років. Наскільки я розумію, він бажає мені смерті з дуже практичної причини — він хоче бути певен, що, як утече, його не вистежать знову.

— І ви єдиний, хто здатен це зробити? — насмішкувато промовляє Сюард.

Я пильно дивлюся на цього вилупка.

— Я єдиний, хто знав про його існування. Де було ФБР увесь цей час? Де були ви всі? Мені довелося буквально викопувати тіла й кидати вам на поріг, аби довести, що я маю рацію. І навіть тоді...

— Тіла, які, за вашими словами, ви ж і сфабрикували, — втручається Сюард.

— Господи... Ви досі в це вірите? Озирніться! Я все вигадав, аби він не зашкодив Джилліан. Я не мав вибору.

— Ви могли зв’язатися з нами.

У мене виривається стогін.

— І що? Ви гадаєте, Вітмаєр просто грається в хованки по рації? Він мертвий! Я намагався його попередити. Але ні!

— Гаразд, — каже Ґленн. — Що ми маємо знати?

— Щойно він упорається з копами, скоріше за все, попрямує сюди.

— Ну це якщо він мине наряди підмоги, — відповідає Сюард.

— Імовірно, він уже покинув свій будинок. Застрелив Вітмаєра, щоби приманити решту.

Я вказую на вулицю.

— Поліціянтів у Гудзон-Крику вже нема.

— І ви гадаєте, він прямує сюди? — питає Ґленн.

— Він прямує туди, де, на його думку, перебуваю я. Або сюди, або ж у поліційний відділок Гудзон-Крика.

Сюард хитає головою.

— Він не нападатиме на поліційний відділок.

— Як ви гадаєте, скільки поліціянтів там зараз? Один? Двоє?

До будинку зі збентеженим обличчям входить парамедик.

— Щойно почув по радіо. П’ятеро поранені, можливо, мертві, включно з Вітмаєром. Вони зайшли до будинку і знайшли тіла дружини й дітей Віка. З кулями в головах, убиті у своїх кімнатах.

— Він зробив це ще до того, як приїхала поліція, — кажу я, відчуваючи важкість у горлі. Відчуття провини.

— Певно, Вік зробив це, щойно почув, що моя смерть може бути сфабрикованою.

— А як щодо самого Віка? — питає Сюард у парамедика.

— Втік. Вони не знають як. Та кажуть, що втік.

— Гаразд. Берімо мою машину, швидку й вашу машину і їдемо до мого відділку, — каже Ґленн.

— Поліційний відділок Гудзон-Крика вп’ятеро ближче, — каже Сюард.

— Можна пересидіти там, доки не з’явиться Вік. Як на мене, краще поїхати туди, де ми зможемо захищатися.

Сюард видає гидливий звук.

— Це всього лише один чоловік.

Ми мчимо по шосе до округу Філмаунт, попереду завиває машина швидкої. Ґленн за кермом, Сюард тримає в руках дробовик, а Джилліан сидить біля мене на задньому сидінні й стискає руками мої закуті в наручники кулаки.

Вона все ще намагається зрозуміти, що відбувається.

— То він справді йде по тебе? — питає вона.

— Якщо вважає, що може до мене дістатися, то так. Він би вбив мене раніше, та вирішив, що знайшов досконалий спосіб усе підчистити та виграти час.

— Наказавши тобі вбити себе самому?

— Так. Гадаю, він чекав, що як я не піду до поліції чи не зроблю, що він вимагає, то помчу до тебе.

— Чому він просто не втік? — питає Сюард. — На його місці я б саме так і зробив.

— Як я вже казав, він боїться, що я допоможу вам його спіймати. Та він мене переоцінює.

— Отже, він мчить просто до нас? Щось його не видно.

— Не просто до нас. Ми не встигнемо й оком змигнути, як він буде тут.

— За дві години я зберу тут більше людей, аніж він фізично зможе подужати. Це він не встигне й оком змигнути.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, та не думаю, що він так легко здасться. Поліціянтів Гудзон-Крика він прибрав, бо його недооцінили. Коли він прийде по мене, то діятиме інакше.

— Гадаєте, що знаєте цього типа? — питає Ґленн.

— Усе, що я знаю — це низка чисел та рівнянь, пов’язаних із ним. Тіла, що я знайшов у лісі — не єдині його вбивства й не єдині типи жертв. Кажете, він мав кілька бізнесів? Ви знаєте, хто возив мет у ваших округах? Скільки у вас ордерів на дилерів, яких ви не можете знайти?

— То, кажете, він ще й наркодилер? — питає Сюард.

— Хтось бачив двох наркоманів, які допомагали мені знайти тіло Челсі Бакорн? Гадаєте, вони могли так довго не скоїти бодай незначних правопорушень?

— Він їх убив? — питає Ґленн.

— Зуб даю, що так. Гадаю, вбивства для нього — водночас хобі і професія.

— Може, й так, — каже Сюард. — Та серійні вбивці тікають — вони не вдають із себе термінаторів.

— Що ви знаєте про таких людей, як Вік? Про скількох настільки плідних серійних убивць узагалі відомо?

— Наскільки плідних? — питає Ґленн.

— Ми не дізнаємось, доки не почнемо відстежувати його кроки. Втім, за найоптимістичнішими припущеннями — три сотні.

— Триста чоловік? — глузує Сюард. — Хтось тут любить перебільшувати.

— Справді? Десять убивств на рік чи й більше протягом понад тридцяти років. Підрахуйте самі. А потім гляньте на кількість зниклих безвісти в Монтані і спитайте себе, чому показники вищі, аніж у Флориді чи Каліфорнії. Це не просто аномалії. Це вказує на присутність украй активного серійного убивці.

— Так, але три сотні? — питає Ґленн.

— Ґері Ріджвей, убивця з Ґрін-Рівер, убив сорок дві жінки всього за два роки. Він лишався на волі ще двадцять років потому. Його IQ був вісімдесят два. Наскільки розумним вам здається Джо Вік?

— Дуже розумним.

— Отже, якщо некрофілу з низьким рівнем IQ, котрий любив повертатися до лісу й займатися там сексом зі своїми жертвами, вдалося убити стількох жінок за такий короткий проміжок часу і двадцять років лишатися на волі, скільки шкоди, по-вашому, здатна завдати така людина, як Вік?

— Триста чоловік? — повторює Сюард, усе ще не вірячи.

— Щонайменше.

— Ми ніколи не стикалися ні з чим подібним.

— Це якщо говорити про відомі випадки. Ріджвей залишав по собі безліч доказів, які містили його ДНК. Ґейсі ховав тіла під своїм будинком. Роберт Гансен, той тип, що викрадав повій і полював на них у лісах Аляски, здійснив понад тридцять убивств, і викрили його, лише коли одній з жертв удалося втекти. Я підрахував. Ось вам голий факт: з точки зору статистики, більшість добре підготовлених серійних убивць так і лишаються непійманими. А про існування справжніх експертів, убивць, які не лишають ДНК, не вбивають у радіусі п’яти миль від свого дому й обережно обирають жертв та методи поховання, ви навіть не здогадуєтесь. У вас у Квантіко[37] на таких навіть особових справ немає, бо ви жодного разу з ними не стикалися.