Джилліан відкриває пакет із такими самими бинтами, що ними я перев’язував Браянта, і притискає до моєї шкіри. Згортувальна речовина змішується з кров’ю і починає формувати пломбу зупиняючи кровотечу з рани.

Та я все одно почуваюся очманілим.

— Тео?

Джилліан підіймає руку з підлоги. Вона вся у крові.

— Здається, тебе поранено в ногу, у двох місцях.

Вона оглядає моє тіло й тисне на стегно. Відчуття таке, ніби мене вдарили ножем.

— Мені так шкода! Принаймні куля пройшла навиліт. Здається.

Джилліан знаходить ножиці й розрізає мені джинси.

— Ногу теж обмотати?

— Затисни... — кажу я крізь зціплені зуби. — Зроби тампон...

Іноді найкращою польовою перев’язкою стає кругла затичка, яка повністю перекриває рану. Це може врятувати життя, а може й нашкодити, залежно від характеру рани. Для діри у м’язі мого стегна це найдоцільніше рішення.

— Такий? — питає Джилліан, тримаючи аплікатор, схожий на шприц.

— Так...

Без попередження — що, мабуть, на краще — вона притискає його до рани. Біль настільки сильний, що на якусь мить я відключаюся.

Я приходжу до тями, коли Джилліан дає мені ляпаса й називає моє ім’я.

Мені холодно, я відчуваю слабкість.

— Так...

— Ти втратив багато крові.

— Бо в мене кровотеча, — безглуздо бовкаю я.

— Може, ввести тобі штучної крові?

Джилліан тримає в руці пакет.

— Зможеш... зможеш... знайти вену?

— Так. Мабуть.

Я настільки втомлений, що навіть несила відповідати.

— Тео! Лишайся зі мною!

Вона знову дає мені ляпаса.

— Як... жорстоко.

В очах починає темніти. Я відчуваю гострий біль у руці, потім поступово опановую себе.

Джилліан чіпляє пакет зі штучною кров’ю на дверній ручці над нашими головами. Кінець ввіткнуто мені в руку.

— Правильно? — питає вона.

— Так. Кров ще йде?

— Здається, ні.

Джилліан фіксує голку в моїй руці, обмотуючи її бинтом.

— А що Джо? — питаю я.

— Уже кілька хвилин як не чути. Гадаю, підмога на підході.

Хотів би я в це вірити. Та, відчуваю, ще не скоро хтось прийде нас рятувати. Він не міг просто полишити нас і піти геть.

Я намагаюся втриматись вертикально, та заледве можу поворухнутися. Спираюся на стіну й намагаюся віддихатись.

Джилліан крутиться навколо мене, перевіряє бинти, потім упевнюється, що з поліціянтом досі все гаразд.

Раптом вона завмирає і дивиться вгору, схиляючись наді мною.

Я готовий спитати: «Що сталося?» — а тоді чую звуки важких кроків, що наближаються до задніх дверцят швидкої.

Крізь потрощене скло ми бачимо, як рухається тінь.

Повітря розриває страшний скрегіт: Джо ввімкнув якийсь механічний прилад. Швидку заповнює шум, доки він ріже дверцята пилою по металу.

Джилліан розвертається і прикриває мене спиною, аби захистити.

— Перевір, чи є у поліціянта пістолет, — шепочу я, зболено дихаючи.

Вона тягнеться повз мене, намагаючись намацати його кобуру.

— Не можу знайти...

Слова завмирають на її вустах, коли горішні дверцята падають додолу.

Через її плече я бачу величезну мов гора, постать — це Джо.

Кремезна рука просовується всередину й хапає Джилліан за щиколотку.

— Тео! — кричить вона, доки він тягне її до себе.

Я намагаюся взяти її за руки, втримати, та вона вислизає ще до того, як я знаходжу сили поворухнутися.

Джилліан хапається за дверну коробку, намагається зачепитися. Джо надто сильний. Він витягає її, і вони зникають з мого поля зору.

Він її забрав.

Забрав її першою.

Він знає, що я тут, ледь живий, ні на що не здатний.

Так він змушує мене страждати.

Її немає.

Я намагаюся підвестися. Світ навколо починає крутитися, ноги підкошуються, і я падаю прямісінько на Браянта.

З нього виривається стогін.

Йому потрібна допомога. Трясця, мені самому потрібна допомога.

Я намагаюся звестися на руки й ноги, щоби повзти, та руки заслабкі, аби втримати мою вагу.

Він забрав Джилліан. І найгірше, що вона навіть не кричала. Вона розуміла: я поранений надто сильно, аби що-небудь вдіяти.

Я втратив стільки крові. І досі кривавлю.

Можна здатися.

Не страшно опустити руки і сказати, що я зробив усе, що міг.

Мені її не врятувати.

Я не зміг врятувати Джуніпер.

Я заслуговую на смерть.

Коли Джо прийде по мене, я не опиратимусь.

Я не зможу жити далі, знаючи, що безпомічно лежав, доки він забирав Джилліан.

Не зможу жити далі...

Я усвідомлюю, що давши йому її вбити, я позбавляю себе сенсу життя.

Моя рука падає на гору ампул.

Декстроамфетамін сульфат.

Спіди.

Працюючи парамедиком, я не раз стикався з пришелепками на спідах. Угамувати їх могли лише декілька поліціянтів одночасно. Подеколи й цього було замало. Їхні мізки не розуміли, що організм уже не здатен продовжувати рухатись.

Що організм не здатен продовжувати...

Зрештою, їхні тіла заплатили свою ціну. Зупинка серця, або й гірше.

Та що може бути гірше?

Пакет із кров’ю, що висить над головою, наштовхує мене на одну ідею. Точніше, це справжнє самогубство. Втім, я зможу виграти ще кілька хвилин...

Я знаходжу шприц і вводжу в пакет крові амфетамін.

Порпаюся в шухлядах, знаходжу епінефрин, адреналін і також додаю до крові.

Це забагато.

Такої кількості ви б не ввели навіть скаковому коню, хіба що ненавиділи б цю тварину і хотіли б, аби її серце вибухнуло на останньому колі.

Але саме це мені й потрібно.

Моєму тілу вже однаково кінець.

Сьогодні я помру, так чи інакше. То хай краще в боротьбі.

Я обмотуюся бинтом, закріплюючи пакет із кров’ю у себе на грудях, і переставляю голку до артерії на стегні, за кілька дюймів від місця, де в мене влучила куля.

Намагаюся пробити голкою шкіру, та надто слабкий для цього. Здається, я знову поринаю в сон.

— ТЕО!

Не знаю, це кричала Джилліан чи просто голос у моїй голові. Хай там як, від цього залежить усе на світі. Я знаходжу артерію і вводжу голку...

Я вже відчуваю в тілі поколювання. По шкірі починають маршувати хвилі електричних мурах.

Дихання вирівнюється. Серце б’ється частіше.

ЙОСИП ДРАНИЙ.

Я В УДАРІ.

Голова нагадує одну з тих плазмових куль у магазині новинок.

У мить повної ясності я хапаю з підлоги шприци, наповнюю їх різними речовинами і пхаю в кишені куртки.

На підлозі багато моєї крові. Я примотую до грудей ще дві пінти крові та кріплю на бік маленький насос. Кров із них не піде, доки тиск не впаде ще нижче. Про всяк випадок я впорскую адреналін і в ці два пакети.

Виходить біонічне лайно Ленса Армстронга геть нового рівня.

Я відчуваю силу й не просто підвожуся, а підскакую на ноги.

Виходжу з машини швидкої, відчуваючи, ніби я — чиста енергія. Я мчу туди, де востаннє бачив Джилліан.

Я рухаюся швидко. Підсвідомо знаю, що моя ліва нога волочиться через рану, та стимулятори блокують нервові закінчення, і м’язові тканини роблять те, що я їм наказую — будь-які заперечення відкидаються.

Нацисти шпигали своїх солдатів схожим лайном, аби робити з них суперсолдатів. Доводилось платити за це неабияку ціну фізично, та почнемо з того, що наміри в нацистських лікарів і без того добрими не були.

Ще мить тому я пригнічено лежав, готовий дати Джо прикінчити мене. Тепер... дідька лисого. Я БІСІВ ЛОКОМОТИВ, ГОТОВИЙ РОЗІРВАТИ ЙОГО НА ШМАТТЯ.

Якась частина мене підказує, що це говорять наркотики.

ДО БІСА ЦЕЙ ШУМ.

Я ЙОГО ПОШМАТУЮ.

Так тримати, красунчику. Тепер треба подумати. Може, слід підняти той дробовик біля тіла Ґленна? Можливо, там лишилося ще кілька набоїв.

Я хапаю його й біжу до лісу. Між деревами є прогалина, через яку він, найімовірніше, її й потягнув.

Я перевіряю набої в дробовику. Лишився один.

ХАЙ ВІД НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ.