Це точно переконає його в моїй щирості.

Коли життя ставить тебе перед вибором, з’являється ясність.

Якби я мав більше часу, могли б бути й інші варіанти. Попри те що він змінив ім’я, я впевнений, що знайшов би його. Але я спізнився й діяв занадто незграбно. Будь-яка спроба виграти більше часу стане для нього очевидною. Зараз він повноцінний господар становища.

Я спрямовую весь свій розумовий потенціал на обмірковування, які хімікати й речовини мені знадобляться, аби переконати поліцію, що мені вдалося обробити тіла й змінити оцінний час їхньої смерті.

Є ферментативний розчин, який використовують як промисловий очисник і який перед розщепленням здатен викликати передчасний некроз. Було б вельми переконливо, якби в мене знайшли кілька галонів[36] такого. Легкий кислотний розчин у ванні викликав би знебарвлення та старіння шкіри.

Я міг би сказати, що користувався балоном з CO₂, щоби внутрішні органи розривалися від розкладання.

Якби я справді хотів погратися із судмедекспертами, то сказав би, що відкачував кров із одного тіла і вводив у інше, щоб унеможливити якісний аналіз ДНК.

Трясця, та я міг би навіть перетворити труп на мертвий клон живої людини, перекачавши достатньо крові та скориставшись агентом для її згортання, щоб вона застигла у венах, а тоді, застосувавши флуоридну кислоту, зруйнував би карту зубного апарату — так, ніби вони вражені агресивними бактеріями.

Гаразд, я знаю, що скажу Знаю, що слід зробити.

Я коротко змалюю свої методи, зроблю відеозізнання, а тоді дам поліції знати, де знайти моє тіло.

Це єдиний спосіб захистити Джилліан.

Сфабрикувати власну смерть виявилося значно складніше, аніж здавалося — особливо за такий короткий термін. Хоч я нізащо у світі не зможу переконати судмедексперта, який проводитиме ретельний огляд, ніби чиєсь тіло — це моє власне, все ж мені вдасться виграти час. Матиму три чи чотири дні максимум, перш ніж Мід та її команда оглянуть труп і викриють мій обман.

За цей час я маю знайти Джошуа Лі Кларка. Щойно він зрозуміє, що я зробив, то оскаженіє, і Джилліан із Гасом опиняться в небезпеці.

Якби я знав напевне, що Кларк залишить їх у спокої, то, можливо, і пустив би кулю собі в голову. Та я йому не довіряю. Щойно я буду мертвий, він, скоріше за все, одразу ж уб’є Джилліан, просто задля розваги. Такий він є. Хоч під час розмови він і грав роль холодної раціональної людини, він убивця й отримує від убивств насолоду. Це в його ДНК.

Щоб виграти час, я змушу його повірити у свою смерть. Для цього мені знадобиться тіло. В середньому щодня у штаті Монтана помирає двадцять чотири людини. Кількість чоловіків мого віку варіюється від двох до трьох на день.

Згідно з повідомленням у «Монтана Ґазетт», тридцятирічного Крістофера Данліві два дні тому знайшли без ознак життя і доставили до лікарні міста Міссула, де констатували смерть від передозування приписаними ліками. Працівники лікарні намагаються вийти на зв’язок із членами родини. Переклад: його тіло лежить у моргу лікарні й чекає, доки хтось влаштує похорон.

Знайшовши його сторінку в соціальній мережі, я бачу чоловіка із не зовсім моїм типом обличчя, втім, зі схожою статурою — для втілення мого плану цього цілком достатньо.

Я телефоную до лікарні, і мене з’єднують із моргом.

— Морг, — каже привітна жіночка.

— Вітаю, я телефоную з відділу шерифа Гудзон-Крика. Тіло Крістофера Данліві ще у вас?

— Так. Досі чекає на близьких родичів. А в чому річ?

— З’явилася нова інформація. Я так розумію, на нього хочуть глянути у кримінальній лабораторії штату.

— Хто саме?

— Напевне, Мід.

Не буде зайвим частіше згадувати її ім’я.

— Вона що, не довіряє нашому судмедексперту?

— Ні. Ні. Справа може бути пов’язана з криміналом. Намагаються з’ясувати походження пігулок.

— А, зрозуміла.

— Так. У будь-якому разі, в Управлінні боротьби з наркотиками попросили оглянути тіло.

— Нехай хтось приїде, розпишеться за нього — і можуть робити все, що заманеться.

Підготувавши ґрунт, тепер я маю, власне, те тіло якось забрати. Не можна просто приїхати до лікарні на своєму позашляховику й попросити покласти його у багажник.

На щастя, на сайті компанії з прокату вантажівок у Гелені я знаходжу новенький чорний фургон — дуже схожий на ті, якими користуються урядові установи.

Я орендую машину, розплатившись кредиткою. Припускаю, що на час, коли поліція перевірить записи, або я буду мертвий, або ж Кларка впіймають.

Коли я приїжджаю до лікарні, руки в мене вологі і я не до кінця певен, що все вийде. Я поспіхом купив темно-синю вітрівку, щоб набути більш офіційного вигляду. Назвуся федеральним судмедекспертом від Управління боротьби з наркотиками — якщо взагалі хтось питатиме.

Я паркуюся позаду будівлі, біля зони завантаження. Прямуючи до заднього входу, помічаю молодого поліціянта, що відпочиває, спершись на авто, і курить цигарку. Мене миттю охоплює тривога, а тоді раптом з’являється ідея.

— Перепрошую, — гукаю я його.

— Так, сер?

Ідеально, поліціянт із гарними манерами.

— Ви не підкажете, де тут морг? Я забираю тіло до кримінальної лабораторії штату.

Він указує на ряд дверей.

— Гадаю, всередину і праворуч. Я тут нечасто працюю. Просто чекаю, доки напарник перевірить свідка.

— Якщо у вас є хвилинка, може, допоможете мені? Треба завантажити тіло. Хтось має притримати двері. У дружини мого напарника в Бозмені почалися перейми, тож він мусив їхати.

— Звичайно, — каже він, викидаючи цигарку. — Головне, щоб я не мав ні до чого торкатися.

— Дякую, офіцере... Пател, — відповідаю я, прочитавши ім’я на нашивці. — Я Вілл Дофф.

Я називаюся іменем свого шкільного вчителя алгебри.

— Нік, — каже він, тиснучи мені руку.

Дорогою я слідкую, щоб наша розмова не перескочила до теми роботи, і звертаю увагу на привабливу медсестру, яка минає нас у коридорі.

— Тому я і полюбляю тут тинятися, — каже Нік.

Коли ми підходимо до стійки реєстрації, нас вітає той самий приязний голос, із яким я говорив телефоном.

— Вітаю, ми приїхали забрати Крістофера Данліві. Вас мали попередити телефоном.

— А, ви з лабораторії штату?

Жінка обдаровує Ніка усмішкою. Здається, він буває тут значно частіше, аніж удає.

— Так.

Вона передає бланк, прикріплений до планшета.

— Заповніть ось це.

Я квапливо проходжуся всіма пунктами і вписую Мід як відповідальну за запит особу.

Вона перевіряє бланк і киває.

— Мені потрібна форма на перевезення.

Що? Я боявся, що може знадобитись якась документація, про яку я не в курсі.

— Гаразд, — я вагаюся. — Мід мені її не передавала.

Я вже готовий запитати, як виглядає цей документ, щоб підробити його в офісі FedEx, та дівчина м’якшає. Мабуть, бо біля мене стоїть поліціянт, адже це явно свідчить про те, що я офіційна особа й займаюся офіційними справами.

— Нічого, надішлете факсом, тільки якнайшвидше. Я простежу, щоб тіло поклали на каталку й вивезли надвір за десять хвилин.

— Чудово.

За п’ятнадцять хвилин я везу викрадений труп. Я роблю ще одну зупинку, заїжджаю до постачальника медикаментів, щоби придбати все, що взагалі можливо придбати законно, а потім викрадаю решту в машині швидкої, вдаючись до свого таємного фокусу з відчиненням дверцят.

Мертві очі Крістофера Данліві дивляться на мене з-за керма «Експлорера». Його шкіра вже не така бліда. Не дивно, адже я закачав у його тіло дві пінти власної крові. Після нещодавньої травми я й так відчував слабкість, тож не певен, що варто було ділитися навіть такою кількістю.