Брайсон здавався більш ніж підхожим кандидатом. Пригадую, йому далеко за п’ятдесят, близько до віку Кларка.

Це вже занадто. Я звертаю на першому ж повороті й заїжджаю на стоянку закинутої заправки, за десять миль від округу Філмаунт.

Переглянувши облікову документацію автомайстерні Брайсона, я знаходжу його повне ім’я. Філіп Джозеф Брайсон. За біографічною довідкою, він володіє майстернею вже двадцять років. Одружений вдруге, і в Міссулі живе його мати. Має також двох сестер.

Дідько. Якби ж то.

Він не може бути Кларком.

Це не значить, що він не може бути тим самим убивцею, та якщо це так, то все, що привело мене до Лейн та машин, втрачає значення.

Машини.

Кляті машини...

Машина Джуніпер стояла на ремонті в автомайстерні Брайсона. Тому вона й прогулювалася лісом.

Господи.

Убивця Джуніпер не зустрічав її у місті, не бачив, як вона просто йшла дорогою.

Він бачив її машину у Брайсона.

Він знав, що вона у скрутному становищі.

Джуніпер говорила з ним. Можливо, він навіть знайомий із Брайсоном.

Машини на фермі Лейн... чому вони досі такі важливі?

ТРЯСЦЯ.

Тепер я розумію всю схему!

Я знаю, що таке Кларк. Він усюди. Він невидимий. Він може робити те, що робить, у всіх на очах, і ні в кого навіть задня думка не закрадеться.

Господи, я маю попередити Джилліан і Ґаса.

У всіх кімнатах будинку Джилліан горить світло, та слухавку вона не бере. Я намагався також зателефонувати Ґасу, та у відповідь почув лише голосову пошту. Я силкуюся переконати себе, що це тільки тому, що вони не знають мого лівого номеру. Молюся, щоб це було так.

Я ледь не зателефонував 911, аби попередити поліцію, та вчасно зупинився, коли зрозумів, що, скоріше за все, вони відправлять патрульну машину. А якщо Кларк стежить за будинком і побачить її, він може щось запідозрити.

У найкращому разі поліція кілька годин покружляє навколо й поспостерігає за будинком Джилліан, та якщо він захоче дістатися до неї, дістанеться. Окрім того, я не знаю, наскільки можна довіряти Вітмаєру.

Мене лякає те, що поліціянти можуть бути особисто знайомі з Джошуа Лі Кларком і висміють моє припущення, навіть не поглянувши на докази. Аби впевнитись, що на нього звернуть увагу, я маю зробити так, щоб його ім’я було у всіх на слуху, надавши цьому якнайбільшого розголосу. Та спершу слід пересвідчитись, що Джилліан і Ґас у безпеці. Це дуже ризикована авантюра.

Я паркуюся за квартал від її будинку на дві спальні, що розташований через дорогу від якоїсь оббитої деревом будівлі. Оце мене й лякає. Така людина, як Кларк, може, мов снайпер, засісти там із рушницею, і ніхто ніколи його не знайде.

На вулиці тихо. Машина Джилліан припаркована на доріжці. Крім неї, автомобілів на вулиці немає.

Дивлячись на ліс, я нервуюся. Боюся, що Кларк може бути там, спостерігати. Тому наважуюся на довгий обхід і підходжу до будинку Джилліан ззаду зрізавши шлях через подвір’я сусідів та її задній двір.

На цій частині вулиці також тихо. Десь вдалечині гавкає пес, та навколо ні душі.

Весь будинок яскраво освітлений. Я присідаю за кущем біля купи дров і якусь мить вглядаюся, очікуючи побачити, чи Джилліан там. Світло на ґанку увімкнене, як і на кухні та в їдальні.

Минає ще п’ять хвилин без жодного руху в будинку, і я телефоную їй знову.

П’ять гудків, потім вмикається голосова пошта.

Лайно.

Я збираюся набрати Джилліан ще раз, та зупиняюся, коли бачу сповіщення від одного зі своїх комп’ютерних скриптів.

ЕКСТРЕНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ:

РОЗБІЖНОСТІ У СПРАВІ ПРО ГАДАНЕ САМОГУБСТВО

і. Не так скоро! Я проглядаю статтю. Неназвана особа з поліційного управління Гелени повідомляє, що підтвердити мою особу не можуть через «розбіжності під час судово-медичної експертизи».

Трясця.

Він знає.

Я ще раз телефоную Джилліан. Цього разу я стишую гучність динаміка і слухаю.

Через подвір’я чути, як у будинку дзвонить її телефон.

Чому вона не відповідає?

Я більше не можу чекати.

Біжу на задній ґанок, і засвічується рухочутливий ліхтар.

Діставшись до розсувних дверей, я притискаюся обличчям до скла й зазираю всередину. Спальні звідси не видно, та в цій частині будинку нікого нема.

Я намагаюся відчинити двері, та вони замкнені. Хочу постукати, але боюся, що звук може дати Кларку зрозуміти, що я тут.

Я перелажу через поруччя ґанку й підходжу до стіни будинку. Завіси запнуті, та світло у кімнаті ввімкнене. Я підповзаю під вікно її спальні та притискаюся вухом до холодного скла.

Здається, я чую її голос.

Підіймаю руку, щоб тихенько постукати, та завмираю від тріску, що лунає праворуч із лісу.

Там хтось є.

Я притуляюся до стіни й роздивляюся тіні, шукаючи джерело звуку. Все, що я бачу — це темрява.

Якщо вийду, Кларк мене помітить. Якщо будинок у нього на мушці, він грохне мене швидше, ніж я встигну щось зрозуміти.

Я дістаю з кишені телефон і повзу, прикриваючи світло екрану курткою, і через це геть нічого не бачу.

Ще раз намагаюся зателефонувати Джилліан.

Її телефон дзвенить усього за кілька футів. Після третього гудка вона бере слухавку.

— Алло?

— Джилліан! Це я!

— Тео!

Мені чути її голос крізь вікно.

— Слухай уважно. Ти в небезпеці.

У мене за спиною щось рухається. Все ще засліплений світлом екрана свого телефона, я бачу лише віддалений ліхтар У дворі.

— Ані руш, — каже голос з-поміж тіней.

Я тягнуся по пістолет, та просто на мене біжить чоловік у масці й із чогось вистрілює.

У грудях спалахує біль, і я відключаюся.

Мене сліпить яскраве світло, і хтось до мене звертається:

— Тео, з вами все гаразд?

Поволі вертається чіткість зору, і я бачу парамедика, який підіймає мені повіку й дивиться, чи розширюється зіниця.

Я намагаюся поворушити руками, та не можу На мить здається, що вони паралізовані, та потім я усвідомлюю: руки скуті наручниками за спиною.

— Що сталося?

— Що ви пам’ятаєте? — питає парамедик.

— Я... перевіряв, як Джилліан. Джилліан! Де вона?

— Вона в будинку.

— Я маю з нею поговорити.

Парамедик відходить і знімає рукавички.

— Тоді вам до цих людей.

Збоку від нього стоять детективи Ґленн та Вітмаєр. Є і третій чоловік, якого я не знаю.

Я згадав, чому я тут. Миготіння червоної сирени машини швидкої допомоги відбивається від дерев у лісі позаду неї, і мені скручує живіт — я раптом відчуваю себе під ударом. Я хочу закричати, попередити їх, та боюся, що в такому разі вони вважатимуть мене зовсім божевільним.

Футболка на грудях розірвана, і на місці, де я відчув спалах болю, наклеєний лейкопластир. Хтось — певно, один із поліціянтів, що стоять на вулиці в камуфляжі — вистрілив у мене з шокера. Напевно, слід радіти, що то був не пістолет, та я й досі відчуваю, як болить усе тіло.

Певно, на мене чекали. А отже, скоріше за все, поліція не купилася на мою підставну смерть або ж розкусила її майже одразу.

Той невідомий чоловік сідає поруч зі мною на ґанку На ньому чорна вітрівка, його обличчя бездоганно виголене. Якби мене спитали, я б сказав, що це федеральний агент.

— Докторе Крей, ви готові до розмови?

— Джилліан у безпеці?

— Так. Вона в будинку.

— А Ґас?

— Він також там. Не бажаєте розповісти нам, що ви тут робите? Чи, якщо вже на те пішло, чому ви живі?

Я продовжую зосереджено вдивлятися в ліс.

— Убивця. Він сказав, що нашкодить їм, якщо я до вас звернуся.

— Справді? Коли він вам це сказав?

— Два дні тому.

— Ви зустрічались? Чи він написав вам листа?

Я повертаюся до чоловіка обличчям.

— Чому ви говорите так зверхньо?

— Хіба? Я лише намагаюся дещо прояснити. Поговорімо про ваше зізнання.