Але живіт розриває від болю. Я задираю сорочку й бачу синець розміром із футбольний м’яч. Згадую, як той брат зацідив битою мені в живіт.

Я шкандибаю до свого «Експлорера» на стоянці «Кінґз Лайнера», та за двадцять футів від бампера валюся з ніг. Чути кроки: хтось біжить у мій бік. Я лежу горілиць і дивлюся на блакитне небо.

Наді мною нахиляється офіціантка, яка обслуговувала мене, і захекано каже:

— Довбень.

Так само мене назвала й Ембер. Мабуть, це слово популярне в місцевих. Офіціантка таки гарненька, хай навіть і шпетить мене.

— Ви щойно назвали мене довбнем? — питаю я крізь біль.

— Викликати поліцію?

— Ні, — відповідаю я, сідаючи. Хвилями накочує біль.

— Тоді так. Ви довбень. А швидку викликати?

— Ні. Гадаю, не варто.

Я озираюся на закусочну.

— Можна я просто посиджу там?

Вона окидає мене суворим поглядом.

— Я взагалі мала б вигнати вас за межі своєї приватної власності.

— Шановна, дайте мені хвилинку чи дві, і я покину це сране місце сам, із превеликим задоволенням.

Удруге за день мене просять забратися з міста.

Офіціантка стежить, як я зводжусь на ноги, не пропонуючи допомоги, проте впевнюючись, що я знову не впаду й не розтрощу голови в неї на стоянці.

— Не хвилюйтесь, — проціджую я крізь зціплені зуби. — Якщо я впаду, то не позиватимусь.

— Не хвилюйтесь, у мене однаково немає грошей, — відрубує вона.

Спираючись на поруччя та спинки сидінь, я проходжу до столика, за яким сидів спочатку. Що тупо та безглуздо, адже цей столик стоїть найдалі від дверей.

Я витираю кров із рота серветками й розколочую у склянці води ложку кухонної солі — імпровізований засіб для чищення. Офіціантка не звертає на мене уваги.

У мене в «Експлорері» лежить аптечка. Втім, це рятує десь так само, як коли б вона лежала в сусідньому штаті.

Я оглядаю свої рани. Я весь у синцях, але могло бути значно гірше. Трохи «Тайленолу» та сну, може, пляшка чи дві пива, суто з медичною метою, — і за кілька днів буду в нормі. Виглядатиму лайново, та це я переживу.

Чим би це не було.

Офіціантка зупиняється біля мого столика.

— Тепер зможете вийти?

— Так. Вибачте.

Я складаю докупи закривавлені серветки.

— Лише одне питання, — я вперше помічаю її бейдж із іменем — Джилліан. — Що там трапилось?

— Ви настільки тупий?

— Мабуть, що так.

Вона закочує очі.

— Вас розвели. Обвели круг пальця. Дайте вгадаю, ваш гаманець порожній?

— Так. Але ви говорите так, ніби це трапляється постійно. Чому поліція нічого не зробить?

— Ви самі сказали, що не хочете її викликати. Вони ніколи не хочуть.

— Вони? Я не розумію. Хто такі ці «вони»?

— Інші «джони»[16].

— Джони?

Я пригадую, що сказала Ембер перед тим, як мені надерли дупу.

— Стривайте... вона вирішила, що я намагаюся зняти її як повію?

— Як вправно ви граєте наївного.

Джилліан хитає головою і відходить від мого столика.

— Будь ласка, — прошу її я. — Стривайте, секундочку.

Вона розвертається.

— Що? — питає роздратовано.

— Я не знав. Я лише хотів поговорити з нею щодо Челсі Бакорн.

Джилліан підходить ближче.

— Про що саме?

— Як вона зникла. Тому я тут. Я лише хотів спитати, що вона бачила.

— А вам яке діло?

— Я втратив подругу. Її звали Джуніпер. Поліція каже, що її вбив ведмідь. Але я в цьому не певен.

Я дивлюся на стіл, обхопивши голову руками. Відчуваю себе зламаним.

— Я лише хочу дізнатися, що сталося.

Червона кров скрапує на білий пластик столу. Я витираю її рукавом.

Джилліан сідає навпроти.

— Ви справді не намагалися підчепити тут повію?

— Господи, ні! Я думав, їй щось відомо. Те, як Ембер говорила, мовби «вони» стежать...

— Вона мала на увазі поліцію.

— Ох. Чудово.

Я дістаю з кишені телефон. Дисплей розбитий, та апарат працює. Я тремтячими руками знаходжу її повідомлення.

— Що значить «100ЗАМТ300ЗАПК»?

Джилліан дивиться на текст, і їй вистачає кількох секунд, щоб його розшифрувати.

— Ви справді хочете, щоб я це сказала?

— Так. Я не розумію.

— Перші три цифри — це ціна. Дві наступні літери — «за», тобто «за щось».

Я витріщаюся на екран:

— «МТ»... от лайно.

Здавалось би, людині, яка стільки працює з цифрами, такий код має бути очевидним.

— А «ПК» означає «повний комплект»?

Я дивлюсь на Джилліан через стіл, і щоки у мене палають від сорому.

— Який же я ідіот.

— Не всім же ракети будувати.

— Взагалі-то мене прийняли до Каліфорнійського технологічного. Та я вирішив вивчати біологію в МТІ[17].

Її губи вигинаються у здивованій посмішці.

— Ви науковець?

— Коли мені не надирають зад брати повій.

Джилліан плескає мене по ненабряклій руці.

— Ви точно як дитя мале. Це був її хлопець-дефіс-сутенер. Усе було підлаштовано. Якби ви були місцевим, вона б зустрілась із вами в мотелі або у вашій машині. Хіба все це не здалось вам підозрілим?

Трясця, я ще більший ідіот, ніж уявляв. Ембер взяла мене на мушку, щойно почула мій збентежений голос у голосовому повідомленні.

— Якщо всі про це знають, чому поліція нічого не робить?

— Бо ви не місцевий. У Гудзон-Крику є важливіші проблеми. Ви роздивились її обличчя?

— Так. Звісно.

— Я маю на увазі, помітили макіяж?

— Що? Так. Я вирішив, що це через незведені підліткові прищі.

— Ми називаємо це амфетаміновим обличчям.

Виходить, зубний еліксир був для запаху. Вона ж повія, тож мусила мати презентабельний вигляд.

Чорт забирай, тепер до мене дійшло. Я про це читав. Бачив по телику. Занедбані будинки та нові автівки — це як Південно-східний централ у Лос-Анджелесі в 1980-х, коли крекова залежність набула там масштабів епідемії. А тут — мет.

— Наскільки все погано?

— Минулого місяця поліція штату заарештувала двох місцевих поліціянтів за торгівлю. Та це лише іграшки.

Я киваю у бік стіни зі світлинами солдатів.

— Мені здалося, поліція тут має бути краща.

Джилліан якусь мить роздивляється обличчя чоловіків.

— Це ті, що не повернулись. Окрім мету, у Гудзон-Крика є ще одна особливість. Ми забезпечили військо більшою кількістю солдатів на душу населення, ніж будь-яке інше місто. І втратили людей ми також більше за будь-кого.

Отже, це місто — приклад того, що стається, якщо вбивають найкращих та найхоробріших. Усе, що лишається — епідемія, гірша від ракової, яка перетворює молодь на жорстоких соціопатів.

Таким чином, створюється середовище, ідеальне для вбивці: він приїжджає і робить усе, що йому заманеться.

— Вам відомо щось про Челсі?

— Ні, — відповідає Джилліан. — Коли вона зникла, я була у Форт-Бреґґу.

— На службі?

— У запасі. Як і мій чоловік.

— А тепер?

— Звільнилася.

Вона зітхає.

— А він так і не повернувся додому. То був дім його батьків.

Я не знаю, що сказати. Цієї миті біль начебто зовсім не дошкуляє.

Джилліан встає з-за столу.

— Маю подивитися, як там інші клієнти. І не хвилюйтеся, більше я не збираюся викидати вас зі своєї приватної власності.

— Дякую. Ви знаєте когось, хто міг би розповісти мені про Челсі?

Вона хитає головою.

— Я знаю лише одну людину, з якою вони були близькі, та ця людина щойно надерла вам зад, тож, певно, зараз купує десь мет.

— Просто чудово.

Між обходами Джилліан ділиться зі мною новими місцевими плітками, після чого називає мотель, де буває найменше рейдів департаменту шерифа.

«Криксайд Інн» — із тієї давноминулої епохи, коли кольорові телевізори слугували такою ж принадою, як сьогодні Wi-Fi. Коли я заходжу, управитель, літній чоловік із цапиною борідкою, переглядає стос журналів про риболовлю.