— Дідько, — плакалась вона у свій телефон. — Я так сподівалася, що ти візьмеш слухавку. Приходив якийсь чоловік, питав про Сару, тебе й татка. Ти сказав, щоб я зателефонувала, як щось таке станеться. Ну, от і сталося. Я сказала йому забиратися під три чорти й нічого не розповіла. Маю його номер, якщо захочеш промити йому мізки.

Після того як вона кладе слухавку, чути звуки кроків: Лейн бродить будинком і щось бурмоче собі під ніс. Здається, потім вона сідає за столом на кухні, навпроти вітальні.

За двадцять хвилин чути, як дзвонить телефон.

— Алло... Слава богу... Так... Хвилин п’ятнадцять тому... Як звуть? Кей... Лео Кей, здається... Як ти кажеш? Тео Крей?.. Так, це він!.. Неприємний тип... Поговориш із ним?.. О, дякую... Дякую тобі!

Поки ніщо не виказує, хто ця інша особа. Хоча готовий заприсягтися, що це був один із прийомних дітей, які жили в Лейнів разом із Сарою. Пошукавши в записах, можна вийти на кілька імен.

Мене трохи бентежить, що він знає моє ім’я, та, зрештою, не варто дивуватися.

Тривалий час нічого не чути; тоді Лейн каже:

— Гаразд... гаразд. Що з машинами? Ти казав, що надішлеш людей, аби їх перегнали... Гаразд.

Після того як вона кладе слухавку, чути лише звуки кроків, аж доки не повертаюся я. Я звучу, мов справжнісінький шахрай, що тиняється від будинку до будинку. Та головне — це спрацювало. Я знаю, що Лейн комусь телефонувала.

Можливо, навіть йому.

Окрім як викрасти її телефон, про що, звісно, не може навіть ітися, я не знаю, що тепер робити з цією інформацією. Проте це зачіпка. Величезна зачіпка.

Дідько. Можливо, вже дуже скоро я дізнаюся, хто він, припускаючи, що той, хто залишив на тілі Сари рубці — та сама людина, що вбила решту жертв.

А машини? Що вона мала на увазі?

На під’їзній доріжці стояв лише старий мікроавтобус. Більше я нічого не бачив. Може, щось стоїть у сараї чи в лісі? І як це пов’язано з ним?

Цікавість зводить мене з розуму. Я маю повернутися ще раз.

Я чекаю, доки стемніє, щоб знову повернутися до будинку Лейн, паркуюся нижче дорогою і решту шляху долаю пішки. Прямую вздовж огорожі з колючого дроту до задньої частини їхнього двору, не зводячи очей із будинку на випадок, якщо загориться світло чи хтось з’явиться.

Намагаюся переконати себе, що він не приїде ось так одразу, а може, не приїде взагалі. Надто якщо вважає, що я вийшов на його слід.

Та, можливо, замість того щоб тверезо оцінювати ситуацію, я видаю бажане за дійсне.

Я минаю сарай і пробираюся крізь густий бур’ян у дальньому кінці двору. Хочеться скористатися ліхтарем, та не можна видавати своєї присутності.

Дійшовши до лісу, в темряві я вже ледве бачу власні черевики. Мабуть, краще було б піти рано-вранці, у сірому світлі світанку, а не зараз. Та чекати так довго мені просто несила.

Ліс тут — це суміш високих дерев і густих кущів. Я мушу обходити краєм, аби знайти прогалину в чагарниках і просунутись далі.

Знаходжу маленьку стежку і прямую поміж кущів диких ягід та чагарників. Коли озираюся, будинку вже не видно, тож я вмикаю ліхтар.

Одразу ж серед кущів щось зблискує. Я підходжу й розумію, що дивлюся на фари машини. Це іржавий синій «Шевроле Сітейшн».

Номерного знака немає ні спереду, ні ззаду, та ще футів за десять я помічаю ще одне авто — «Датсун». Рудий від іржі й також без номерних знаків.

Посвітивши навколо ліхтарем, я розумію, що мене оточують принаймні вісім чи дев’ять інших машин. Кожній не менш як тридцять років, і всі вкриті іржею.

На жодній немає номерного знака. Я відчиняю дверцята деяких машин і перевіряю бардачки, — раптом щось укаже на їх походження, — проте нічого не знаходжу.

Дивно.

Трясця, дуже дивно.

Я роблю знімки на телефон і намагаюся знайти серійні номери автівок. Ті, що на панелі приладів, усі відірвані. Я перевіряю стійки та двигуни — теж нічого.

Чому всі ці машини не мають серійних номерів? Старий Джек влаштував тут стоянку для крадених авто?

Ні.

Вони тут не через це.

Мені перехоплює дихання, коли я розумію, де саме стою.

Лайно.

Щоб я здох.

Слід якомога швидше звідси забиратися.

Це не звалище.

Це його чергове кладовище.

Я маю забиратися звідси. За мить те, що здавалось лише теорією, стало цілковито справжнім. Таємничий прийомний син Лейнів міг бути лише одним із багатьох потенційних підозрюваних, та машини свідчать про інше.

Усі туристи, що зникли в Куґар-Крику, подорожували країною — і як сказала Елізабет, десь же мають зберігатися їхні машини.

Вони й зберігалися.

Він привозив їх сюди.

Я мчу лісом, оминаючи купи іржавого брухту, і намагаюся знайти вихід через ту прогалину в кущах. Чіпляюся ногою об напівзакопаний шмат металу та спотикаюся.

Відчуваю крижаний біль, вперіщуюся ліктем у бокове дзеркало «Тойоти Селіки». Я випростую руку й бачу в шкірі застряглі шматочки скла, а на дверцятах — кров.

Трясця.

Я намагаюся витерти кров рукавом, та лише розмазую по дзеркалу. Крізь дерева помічаю, як на горішньому поверсі загоряється світло. Кепсько. Певно, Лейн мене почула.

До біса ту машину. Я обмотую курткою рану на своїй руці й біжу далі.

Добігаю до краю лісу і мчу межею двору Лейн уздовж огорожі до дороги. Гупаючи ногами по сухій траві, я видаю до біса гучні звуки. Коліном зачіпаю складені у купу дрова, і вони валяться.

Здалеку чути брязкіт дверей, і на краю двору загоряється світло.

— Я знаю, що ти там! — волає Джулі Лейн. А потім каже дещо по-справжньому моторошне: — Почекай, хай він дізнається! Ось тільки діжди!

Я добігаю до гравійної дороги, згорбившись, боячись, що ось-ось отримаю у спину порцію свинцю з дробовика.

Я ледве дихаю, починаю дрижати, в очах темніє. Лайно. Я втратив більше крові, аніж мені здавалося.

Спираюся на стовпчик огорожі, переводжу дух, озираюся. Бачу силует місіс Лейн на ґанку, вона стежить за мною.

Шкутильгаю далі, тримаючись за дерев’яну загорожу, щоб не впасти. Нарешті я відходжу достатньо далеко, щоб вона зникла з поля зору. Не те щоби це мало якесь значення — хоча психологічно все ж має.

Я продовжую йти, хвилюючись, що будь-якої миті зроблю хибний крок і звалюся.

Якось я таки дістаюся «Експлорера». Відімкнувши дверцята, роздивляюся руку у світлі салону: вона залита кров’ю.

Я хочу полишити це прокляте місце, але боюся, що втрачу свідомість за кермом і вріжуся в дерево. Слід подбати про себе просто зараз.

Здоровою рукою відчиняю багажник і дістаю аптечку.

Я примудрився зачепити медіальну підшкірну вену. Щоб зупинити кров, треба накласти джгут на лікоть.

Я витягаю шматок скла і стискаю рану. На щастя, вена не розірвана, лише трохи надрізана, як при невдалому заборі крові. Я сиджу на бампері, чекаю, доки тромбоцити згорнуться і закриють рану зсередини, і не зводжу очей з дороги.

Витягаю з-за пояса пістолет Ґаса і кладу його на землю — на випадок якщо доведеться хапати його поспіхом. Єдина проблема в тому, що я праворукий, а наразі ця рука в мене виведена з ладу.

Терпіння, Тео. Терпіння.

Серцебиття стишується, і кров більше не приливає до кінчиків пальців. Коли я відпускаю вену, рана ще трохи кривавить, та з цим можна впоратись, міцно перев’язавши її.

На всяк випадок поріз має оглянути дворукий лікар, аби впевнитись, що його не треба зашивати.

За сорок хвилин я сиджу в кімнаті швидкої допомоги в лікарні Фейрфакса й чекаю, доки мене покличуть. Флуоресцентні лампи й запах антисептика дивним чином мене заспокоюють. Наразі це єдині речі в цілому світі, здатні мене розслабити.

Бинт у мене на руці набув яскраво-червоного забарвлення, і по ній знову цівкою тече кров. Хотілося б сказати щось жіночці з реєстратури, та, певен, я ще маю кілька пінт[32], перш ніж ситуація стане справді критичною.