— Що? — питаю я.

— Це, певно, найбільш нездорове перше побачення в історії людства.

— Ти сама напросилася.

— Це правда. Правда.

Джилліан кладе руку мені на потилицю, даючи зрозуміти, що з поцілунками ми ще не закінчили.

— Ти розумієш, що щойно повз нас міг проїхати вбивця?

— Ти розумієш, як таке напруження заводить?

У ній є щось таке, чому я цієї миті не здатен опиратися. Я хапаю її за потилицю і знову притискаю її губи до своїх, цього разу сильніше. Наші язики зустрічаються і граються один з одним.

Я засовую руку їй під футболку й торкаюся грудей, що не йшли мені з думки цілий день — чи, точніше, з першої ж нашої зустрічі.

Аж ось її рука торкається мого стегна і прямує вгору, охоплюючи опуклість у мене на штанях.

— То що нам із цим робити? — шепоче Джилліан мені на вухо.

Я відсахуюся і притуляюся до своїх дверцят.

— Вибач. Я...

— Що сталося? Річ у мені?

— Ні! В мені. Ці темні речі. Темні місця. Я не мав вести тебе туди.

— Якби я не пішла, то не сиділа б зараз тут.

— Годину тому ми дивились на мертве тіло.

— Воно пролежало мертвим тридцять років.

— А вбивця досі на волі.

— Так, Тео. На волі. І повстанське мудило, яке вбило мого чоловіка, теж досі на волі. І я ніколи йому цього не пробачу.

— Вибач. Мені так шкода.

— Не кажи так. Ти шкодуєш, що мене поцілував?

— Ні.

— Ти маєш навчитись розмежовувати. Твоя проблема в тому, що ти пов’язуєш усі події свого життя в один клубок.

— Лише так я можу зосередитись.

— А ти не думав, що саме через це й бігаєш колами? Частково Джилліан має рацію. МААТ не вказала на гаряче джерело. Це випливло з випадкового коментаря. Я робив те саме, знову й знову.

Я витріщаюся на Джилліан. Вона схрещує руки й дивиться на мене з цією самовдоволеною посмішкою в куточках вуст.

— І що тепер?

Я вимикаю у себе в голові професора й кажу перше, що спадає на думку:

— Лізь на заднє сидіння й дізнаєшся.

Лікарка Дебра Мід дивиться на мене крізь окуляри у величезній оправі й чи то бурчить, чи то зітхає, опісля чого говорить:

— Отже, це ви той йолоп, що зіпсував мої зразки?

— Певно, так.

— Сюди, — вона вказує мені шлях далі коридором, на кабінети судмедекспертизи.

Уперше про її існування я дізнався сьогодні вранці, коли незадовго до шостої мене розбудив телефонний дзвінок. Здається, єдина судмедекспертка в Монтані починає роботу з самого ранку.

— Тео Крей? — запитала вона.

— Так?

— Вас турбує лікарка Мід. Це ви постійно надсилаєте мені тіла?

У її питанні було щось настільки очевидне, що я ледь не випалив ствердну відповідь.

— Ем... можливо, — нерішуче відповів.

— Мені сказали, що ви професор.

— Так, біології.

— Скажіть, що ви ще й викладаєте!

— Ем, так. А в чому проблема?

— Шкода ваших студентів. Приїжджайте до відділу судмедексперта в Міссулу.

— Коли?

— Зараз.

І більше жодних інструкцій, окрім владної вимоги прибути на місце щонайшвидше.

За чотири години мене веде коридором маленька сива жіночка, яка навіть не намагається приховати своєї зневаги.

Але чомусь вона мені подобається. Можливо, у мене просто чудовий настрій — не дивина після палкого рандеву на узбіччі з красивою жінкою.

— Отже, у чому річ? — питаю я.

— А в тому, що я допрацювалась в університеті до пенсії, лише щоб дізнатись, що губернатор мене «призначив», — при цьому Мід робить пальцями характерні лапки, — судмедексперткою штату. Очевидно, я єдина на весь штат достатньо кваліфікована, щоб уладнати те, що лишив по собі колишній йолоп. Повний безлад. Тіла відсилали до Сіетла. Сіетла! Боже правий.

— Судмедекспертка штату? Стривайте, одна на весь штат?

— Так. У нас декілька коронерів. Будь-який дурисвіт, здатний пройти тест, може бути коронером. Та провести офіційний розтин, такий, що буде прийнятий у суді, може лише людина, здатна відрізнити дупу від ліктя чи ведмежий кіготь від ножа.

— То ви знаєте, що їх убила людина?

Мід зупиняється біля дверей і дивиться на мене, мов на ідіота.

— Так, професоре Геній. Ви не єдиний, хто здатен називати речі своїми іменами.

— То чому про це не оголосили офіційно?

Вона відмахується від питання і жестом вказує мені на крісло.

— Сядьте і зніміть футболку.

— Футболку?

— Я візьму кров, шкіру, волосся на тілі і, трясця, все інше, що може мені знадобитись.

— Не певен, що розумію.

— Ви справді викладаєте?

— Ми вже це проходили.

— Так. Що ж, у мене повна кімната трупів, які я обстежуватиму. Якщо я знайду будь-яку ДНК, окрім ДНК жертви, я маю знати, чи вона не ваша. Може, там тільки ваша і є. Сперма мені також знадобиться.

— Сперма?

— Ви викладаєте біологію? — Мід хитає головою. — Боже поможи.

— Я спантеличений.

— Ще б пак. Поясню простими словами. Якщо я знайду будь-яку ДНК, я мушу знати, що вона не ваша. І краще не змушувати мене довго чекати. Я не з терплячих.

— Це видно.

Мід окидає мене різким поглядом.

— Слухай, розумнику, можемо зробити це добровільно або ж я звернуся до суду, щоб тебе примусили. І краще тобі не знати, як примусово береться зразок сперми.

— Взагалі-то я знаю. Ви якось допомагаєте?

— Так. Штрикаю у мошонку восьмидюймову голку й висушую, мов виноградину.

Я вибухаю сміхом.

— Вам не казали, що це фізично неможливо?

— Гадаєш, дебіли, з якими ми тут зазвичай маємо справу, знають, як правильно пишеться слово «мошонка»? То на чому ми зупинимось?

— Я так розумію, опиратися безглуздо.

Зробивши скребки фолікулів і шкіри та взявши аналіз крові, Мід лишає мене наодинці для видобування останнього зразка. Вдається набагато легше, ніж я думав, та я не здивований, враховуючи живі спогади в мене в голові.

Коли я відчиняю двері, вона стоїть із іншого боку коридору.

— Забув, як розстібається блискавка?

— Готово.

— Бісів кроляка. Мабуть, дамочки від тебе шаленіють.

Вона простягає руку для контейнера зі зразком.

— Зараз покладу твої виділення на лід і поговоримо.

— Поговоримо?

— Так. Твої записи виявилися не такими точними, як тобі могло здатися. Я маю кілька запитань стосовно того, як ти знайшов тіла.

— Тіла... Я розповів поліції лише про те, як знайшов Челсі Бакорн. А, потім ще була Саммер Озборн.

Чесно кажучи, я починаю втрачати лік.

Мід спостерігає за моєю збентеженою реакцією, а тоді відповідає:

— Так. Так було в записах. Ми маємо ще декілька тіл, що нам їх надіслав містер Анонім. Як гадаєш, в околицях викопують тіла ще якісь честолюбці, про яких мені слід знати?

— Ну...

Вона відмахується від моєї нерішучості.

— Якщо переймаєшся юридичними наслідками, поговори з адвокатом. А доти пограємо в гру: ти розповіси мені, як той інший тип міг знайти тіла і в якому стані, гаразд? Що скоріше ми це з’ясуємо, то скоріше дізнаємося, хто насправді це робив, і ФБР допитуватиме його, а не тебе.

— ФБР?

Мід знизує плечима.

— Я нічого не казала.

От лайно. Можливо, саме вони переслідували нас із Джилліан минулого вечора. Маленький натяк Мід, здається, свідчить про те, що ціллю їхнього розслідування можу бути я. Господи.

Якщо все справді так, мені знадобиться будь-яка допомога, аби переконати їх, що ми на одному боці. А отже, слід робити все, про що б не попросила Мід.

Решту дня я збавляю, розповідаючи їй про всі тіла і про те, як я їх знайшов. Вона ставить уточнювальні запитання про запах, глибину ґрунту й рослинність.

Попри те що спеціалісти, які ексгумували тіла, усе детально описали, Мід дуже цікавлять мої власні спостереження, а найбільше вона розпитує про забарвлення шкіри.

— Є якась інформація щодо зразків із гарячого джерела? — питаю я, коли ми завершуємо розмову про останнє тіло.