— Місіс Лейн, я Тео Крей. Ми спілкувалися телефоном. Я займаюсь дослідженням історії Монтани.

— Так, так, звичайно.

Вона відчиняє двері і впускає мене.

У вітальні, що, здається, застигла в часі з 1970-х, стоїть блідо-помаранчевий диван. Серед поступок сучасності лише телевізор із пласким екраном та iPad, на якому відкритий кросворд.

Я сідаю на диван поруч із її м’яким кріслом.

— Як я вже казав телефоном, я займаюся генеалогічним дослідженням і хотів би поговорити з вами про деяких дітей, що пройшли через ваш притулок.

— Гаразд. Якщо чесно, я мало знаю про їхнє минуле. У нас тут були всякі діти. Білі, мулати, індіанці, змішані. Це не мало значення. Ми лише хотіли дати їм гарний дім і робили для цього все, що було в наших силах.

Хочеться одразу ж перескочити до суті й спитати, чи не було серед тих дітей потенційних маніяків, та я мушу рухатись поволі.

— Якого віку це були діти?

— Ми обирали підлітків. Проблемних підлітків, як казав мій чоловік. Та вони були хорошими.

— Без проблем із поведінкою?

Вона сміється.

— Це ж підлітки. Проблеми з поведінкою були у всіх. Але так вони просто намагалися привернути до себе увагу.

— Зрозуміло. Пам’ятаєте дівчину на ім’я Сара Івз?

На якусь мить вираз обличчя Лейн змінюється, потім вона злегка хитає головою.

— Ні... не зовсім. Чи, може, так? Вона була однією з наших?

— Жила тут на початку вісімдесятих. Два роки. А тоді полишила притулок. Оселилася неподалік.

— Можливо. Може, маєте її фото?

Я показую знімок, що його мені дав син Сари.

— Тут їй років двадцять.

— Так, — каже Лейн, якийсь час роздивляючись світлину. — Тепер пригадую.

— Може, пам’ятаєте про неї щось конкретне?

— Ні, це навряд чи. Повторюся, я не всіх пам’ятаю. Стільки облич. Самі розумієте.

Я бачу, що ця жінка приховує набагато більше, аніж дозволяє собі сказати.

— Я нещодавно розмовляв із її сином. Йому було б дуже цікаво дізнатися, якою мати була в дитинстві.

— З сином? У Сари був син?

Те, як засяяло обличчя Лейн від згадки про дитину і як вона вимовляє «Сара», свідчить про те, що вона була з нею знайома значно ближче, аніж удає.

— Так. Приємний хлопець. Це він дав мені фото.

— Можна глянути ще раз?

Я передаю їй знімок. Вона бере його й тримає обома руками.

— Скільки хлопцю років?

— Тридцять два.

Лейн дивиться вбік, роблячи підрахунки.

— А. Такий молодий?

Щось у її голосі підказує мені, що вона раптово втратила інтерес. Жінка повертає мені фото.

Чому їй було б цікавіше, якби хлопець був старшим? Чи не тому, що вона, можливо, подумала, ніби знає батька?

— У Сари був хлопець? — питаю я.

Очі Лейн щуляться.

— Ми тут такого не дозволяли. Дівчатка жили нагорі, а хлопці — у будиночку біля сараю.

— Розумію. Я нічого не мав на увазі.

— У нас тут все було вкрай суворо. Мій чоловік, Джек, не шкодував ременя ні для хлопців, ні для дівчат.

Тепер мені стає моторошно. Не хочеться ставити місіс Лейн у незручне становище, та, боюся, мені доведеться бути наполегливішим, щоб отримати більше інформації.

— Ви знаєте, чому Сара втекла?

— Ні, — різко відповідає жінка. — Вона була дівчина неспокійна. Вічно завдавала проблем. Хлопців баламутила. Джек робив усе, що міг, та надто вже вона була навіжена.

Те, як вона вимовляє Джекове ім’я, — осудливо, та водночас ледь не благоговійно, — неабияк мене бентежить.

У мене закрадаються підозри, що Джекові покарання могли включати в себе регулярні зґвалтування, і місіс Лейн про це добре відомо. Якщо зачепити цю тему занадто сильно, вона може виставити мене за двері.

Я трохи змінюю русло розмови.

— Коли Сара тут жила, що тут були за хлопці?

— Містере Крей, вас цікавить генеалогія чи Сара Івз? — Її голос суворий. — Гадаю, вам час іти.

— Узагалі-то, я лише хотів запитати про рубці в неї на спині. Вони з часів, коли вона жила тут, чи не так?

— Стався нещасний випадок: вона впала на інструменти в сараї. Соціальним службам про це відомо. Не знаю, що ви чули. Але це брехня. Вам час іти.

Товариської жінки, що зустріла мене на порозі, наче й не бувало.

У мене в рукаві лишилася остання карта, яку я можу розіграти, перш ніж поліція заарештує мене за вторгнення у приватну власність.

Якщо наш убивця був одним із дітей, що жили в притулку разом із Сарою або ж приблизно в той час, щоб устигнути з нею познайомитись, він уже тоді міг почати гратися зі своїми металевими кігтями. Я дістаю зі своєї папки фотографію багх нака й підношу до її обличчя.

— Бачили раніше щось подібне?

Лейн мовчить, та від вигляду цієї зброї її очі розширюються.

Я маю тримати її у схвильованому стані, не давати повернути рівновагу.

— Ваш чоловік, Джек, застосовував це на Сарі?

Вона блідне.

— Джек? Господи, ні! Він би ніколи так не вчинив!

Вона захищає когось іншого.

— А хто? Хто ще був вашим улюбленцем? Це він із нею зробив? Він на неї розсердився? Ревнував до вашого чоловіка?

— Годі.

Вона встає і вказує на двері.

— Вам час іти. Якщо не підете, я зателефоную... шерифу.

— Стривайте, кому ви спершу збиралися зателефонувати?

— Нікому. А тепер ідіть.

Її голос настільки пронизливий, що я боюся, як би в неї не стався серцевий напад.

Так близько! Я ледве не отримав ім’я!

Раптом у мене з’являється ідея: я впускаю папери й опускаюся на коліна, щоб їх зібрати.

Вона летить до дверей і відчиняє їх для мене.

— Негайно!

Я збираю все докупи й виходжу — Вибачте. Я не хотів вас засмутити.

Лейн із гуркотом зачиняє за мною двері та стежить із вікна, як я від’їжджаю.

Доведеться вигадувати до біса поважну причину повернутися за кілька годин і забрати телефон, який я лишив у неї під диваном із увімкненим диктофоном.

Я від’їжджаю на півмилі далі вниз дорогою, годину сиджу в машині, а тоді розвертаюся і знову прямую до будинку Джулі Лейн. Перебираю в голові кілька побрехеньок, та не можу обрати таку, що не звучала б надто притягнутою за вуха. Я вирішую просто постукати у двері і сказати, що, певно, випадково лишив кілька державних документів — не уточнюючи, яких саме, просто державних.

Я почуваюся якимось шахраєм, що намагається втюхати старій жінці ідіотські енциклопедії чи порожні страхові поліси. Потім нагадую собі, що Лейн, можливо, захищає убивцю. Крім того, існує ймовірність, що вона покірно сиділа біля свого чоловіка, доки він чинив сексуальну наругу над їхніми вихованцями.

Що ж, тепер брехати їй буде набагато легше.

— Я наказала вам забиратися, — каже Лейн з-поза іншого боку дверей.

— Здається, я забув у вас кілька документів.

— Це не так. А тепер ідіть геть.

— Прошу, це дуже важливо.

Я рвучко хапаю ручку й повертаю її.

Коли я відчиняю двері, Лейн відстрибує назад із переляканим виразом на обличчі. З юридичної точки це вторгнення на приватну територію, та я вдаю, ніби це не так.

Я обдаровую її своєю найщирішою усмішкою.

— Дякую, що впустили. Мені вистачить кількох секунд.

Я минаю її й стаю навколішки біля дивану, впускаючи папку біля місця, де лишив телефон. Вона відходить на інший бік кімнати, і мені значно простіше вдається покласти телефон до кишені. Я дістаю з папки папірець і, підіймаючись, тримаю його в руках.

— Знайшов! Вибачте, що потурбував.

— Ось тільки зачекайте, доки...

Лейн не закінчує речення.

Я зупиняюся на порозі.

— Зачекати на що? Ви збиралися комусь повідомити?

— Поліції. Я просто зараз зателефоную шерифу!

Вона дістає з кишені телефон і підіймає його догори, немов якийсь талісман, що лише підкреслює безпідставність її погроз.

Я поспішаю до машини й повертаюся вниз дорогою на те саме місце, щоби прослухати запис.

Натискаю кнопку «Грати».

Лейн зачекала не більше хвилини й одразу ж комусь зателефонувала.