— Хто ви?

— Спецагент Сюард, ФБР. Ви привернули мою увагу, відколи почали знаходити всі ті тіла. Ті, які, за вашими словами, ви самі й закопували.

— То була брехня.

— Справді? Доволі переконлива брехня.

Я нарешті приходжу до тями.

— Сюард, послухайте мене дуже уважно, — говорю я так, щоб мене чули й Вітмаєр із Ґленном. — Чоловік, який убив тих жінок. Чоловік, який убив Джуніпер Парсонс. Я знаю, хто він.

— Джошуа Лі Кларк, — каже Сюард.

— Так, та тепер його звуть інакше. Він виїхав з Монтани й повернувся з новим ім’ям.

— Гаразд, і як його тепер звуть?

— Я не знаю.

Сюард злегка самовдоволено всміхається й повертається до решти.

— Що ж, це нам не надто допоможе.

— Всі вони знають його, — кажу я. — І, певно, говорили з ним десятки разів.

— Джентльмени, — саркастично звертається Сюард, — нічим не хочете зі мною поділитися?

Вітмаєр закочує очі й хитає головою, та Ґленн уважно слухає.

— Про кого ви? — питає він мене.

Я не зважаю на Сюарда і звертаюся напряму до Ґленна.

— Він знав, що Джуніпер у скрутному становищі. І проїздив повз Челсі та інших. Він знав, коли тут з’являвся хтось немісцевий, хтось, у кого немає тут ні з ким зв’язків.

— І як же? — питає Сюард, намагаючись повернути контроль над розмовою.

Я дивлюся йому просто у вічі, навіть бровою не повівши.

— Бо це бісів водій евакуатора. Це йому ви телефонуєте, коли застрягаєте бозна-де з пробитим колесом чи коли у вас закінчується бензин. І саме йому, сидячи у нього ж у кабіні, ви розповідаєте всю історію.

Я переводжу погляд на Вітмаєра.

— Ви взагалі знаходили машину Челсі?

— Ні...

— Ні. А її тіло ми знайшли. Її машину хтось відбуксирував.

Сюард встає і підходить до Вітмаєра та Ґленна, щоб поговорити. Я бачу, що мені вдалося захопити його зненацька. Зі зверхнього тону агента я зрозумів, що він повірив у моє зізнання, та не в мою смерть. Насправді він не очікував, що я когось назву.

Ґленн киває. Вітмаєр хитає головою. Вони мають когось на думці. Знають, про кого я. Просто не готові це прийняти.

— Хто він? Як його звуть?! — зриваюся на крик я.

Сюард повертається і дивиться на мене.

— Просто чекайте.

— Чекати? Моя сім’я у небезпеці! Усі в небезпеці! — я втрачаю над собою контроль. — Дайте мені поговорити з Джилліан. Джилліан!

За спиною чути кроки. Я повертаюся і бачу її на порозі.

— Тео!

Побачивши наручники, Джилліан мимоволі підносить долоню до рота.

— Поверніться у будинок! — кричить Сюард.

— Що відбувається? — питає Джилліан.

— Він прийде по тебе, мене, Ґаса, по всіх! — волаю я.

— Хто?

— Водій евакуатора. Який працює у цьому районі та в окрузі Філмаунт.

— Джо Вік? — каже Джилліан і переводить погляд на групу копів. — Це правда?

— Нам про це нічого не відомо, — відповідає Вітмаєр. — Ми вишлемо когось, аби поговорили з Джо.

— Ви з ним на «ти»? — не вірячи своїм вухам, питаю я.

— Докторе Крей, припніть язика, — гаркає Вітмаєр, — або ж доведеться знову застосувати шокер.

— Ви не розумієте.

Вітмаєр проштовхується повз Сюарда та присідає переді мною. Він тицяє пальцем мені в обличчя.

— Мене дістала твоя маячня. Заткайся!

— Ви не розумієте, з чим маєте справу, — кажу я ледь чутно.

— О, справді? І що ж ти робитимеш?

— Не я, телепню. Він! Цей Джо Вік. Він убивця!

— Я знаю його двадцять років. А ти тут скільки, два тижні? Я прекрасно розумію, з чим ми тут маємо справу.

Підходить Ґленн і намагається владнати ситуацію.

— Докторе Крей, ми його допитаємо. Перевіримо, чи триматиметься купи те, що він розкаже. У нас усе під контролем.

Я хитаю головою.

— Ви просто не розумієте. Не знаєте, з чим маєте справу. Я відстежував його схеми. Це не людина. Це монстр, який бездоганно вміє вдавати одного з нас, та насправді єдине, чого він прагне — вбивати. Тіла, які я знайшов — це лише частина. Лише початок.

У прохолодному повітрі тріскоче поліційна рація, і всі ми завмираємо, слухаючи, як диспетчер вигукує:

— Поранено офіцера! Вишліть підкріплення на Веллі-Пайн, 239— Повторюю, поранено офіцера.

Вітмаєр дивиться на найближчого поліціянта з Гудзон-Крика й шоковано промовляє:

— Це будинок Джо.

Він біжить до свого авто й махає рукою решті поліціянтів, аби їхали за ним.

— Поїхали!

— Вам потрібне підкріплення? — питає Сюард.

Вітмаєр звертається до одного з поліціянтів, указуючи на мене пальцем.

— Стеж за цим вилупком!

— Клятий ідіот, — відповідаю я. — Він не розуміє. Ніхто з вас не розуміє. Джо Вік чекав на цей день. Всі ці роки, вбиваючи потайки. Ховаючись. Тепер йому не треба ховатися. Він покаже вам, чим є насправді.

— Що ви маєте на увазі? — питає Ґленн.

— Убивати — єдине, чого він прагне.

— Гадаю, наші поліціянти здатні з ним упоратись, — відповідає Сюард.

— Скільки часу минуло? Десять хвилин? Одного ви вже втратили, а найімовірніше, двох. Вік чекав на них. Він уб’є Вітмаєра й решту. А тоді прийде сюди.

Сюард походжає подвір’ям. Його руки стиснуті в кулаки і притиснені до стегон, він вслухається в радіосигнали від поліціянта з Гудзон-Крика, який лишився в будинку Джилліан.

Повідомлення надходили уривчасто. До будинку Віка прибув другий наряд поліції. Одного офіцера знайшли навзнак на під’їзній доріжці, а іншого, який стікав кров’ю з рани на шиї, навпочіпках біля авто.

Від Вітмаєра ми чули лише, що вони наближаються до будинку й оточують його, намагаючись не дати Віку втекти.

Ґленн весь час говорить телефоном із округом Філмаунт, повідомляючи про все, що сталося. Я почув, як він принаймні тричі вимовив «Джо Вік». Гадаю, він не знайомий із ним так близько, як Вітмаєр, та, здається, знає, хто це такий.

Двері відчиняються, на ґанок виходить Джилліан і сідає поруч зі мною.

— Мем, ви маєте повернутись у будинок, — каже Сюард.

— Формально, гадаю, я можу попросити вас покинути мою власність.

— Перешкоджання арешту — злочин, — відповідає він.

Джилліан киває на мої наручники.

— Здається, ви його вже заарештували. Чому ще я можу перешкодити?

Сюард розвертається й перевіряє сигнал.

— Ми сформували периметр. Я візьму гучномовець і попрошу Джо вийти, — каже Вітмаєр по рації.

— Скажіть, нехай не наближаються і викличуть спецпризначенців! — кричу я.

— Може, хай Вітмаєр сам розбереться? — каже Сюард.

Ґленн завершує розмову й прислухається до рації.

— А може, нехай Вітмаєр трохи зачекає?

— Вони з Джо давні знайомі. Можливо, так краще вдасться все владнати, — каже поліціянт із Гудзон-Крика.

— Що відбувається? — шепоче до мене Джилліан.

— Джо Вік стріляв у поліціянтів. Принаймні двох поранено.

— Джо Вік... гм.

— Хто він?

— Джо має сервіс із буксирування авто, автозвалище й кілька інших бізнесів. Спонсор Молодшої ліги.

— Це все добре, але хто він?

— Його знають усі, та не впевнена, що бодай із кимось він близький. У нього є дружина і дві доньки. Здається, від її першого шлюбу.

Трясця.

— Нехай хтось, хто знає його дружину й дітей, зв’яжеться з ними! — кричу я до офіцера.

Він відмахується. Сюард дивиться на мене.

— Ти ж не думаєш, що він їм нашкодить? — питає Джилліан.

— Скоріше за все, вони вже мертві. Вони були прикриттям. І тепер у них немає потреби...

Людська природа за межею мого розуміння, та про тварин я дещо знаю.

— Ми... — голос Вітмаєра заглушає звук черги зі скорострільної зброї.

— Це був TAR-21? — питає офіцер, і його обличчя завмирає від потрясіння. — Я маю туди поїхати.

Він біжить до свого службового авто, вмикає фари і мчить геть.

— Можете перемкнутись на їхній канал? — кричить Сюард до парамедика, який досі стоїть поруч.

— Спробую, — каже він і починає перемикати частоти на своєму приймачі.